Але цей вечір видався в усіх сенсах нетривіальним. Минулої середи під час обіду Люся з невимушеною безпосередністю перебирала речі на Лільчиному столі.
— А що це за фільм, Лілічко? — шумно доїдаючи гречку зі своєї баночки, зреагувала вона раптом на емоційно розписаний знаками оклику диск.
— Та, порнуха, — сказала Ліля, запарюючи локшину в чашці.
Люся демонстративно поперхнулася.
— Порнографія? — безглуздо усміхаючись, тихіше уточнила вона.
— Ага, — засміялася Лілька, і кімната якось неоднозначно замовкла. Всі зосереджено дожували свої запаси й повсідалися по місцях. За півгодини напруженого клацання по клавіатурі Люся не витримала:
— Знаєш, Лілічко, а я ніколи в житті такого не бачила.
— Чого не бачили? — неуважно спитала Ліля, переглядаючи бланки звітності.
— Ну, такого… — багатозначно витягнула намальовані ниточки брів Люся, — такого.
— Людмило Корнеліівно! — спробувала знищити тему в зародку Галина Іванівна, але не встигла.
— Та не може бути! — щиро здивувалася Лілька, прочитавши нарешті таємний зміст Люсіної виразної міміки.
У відділі знову запанувала тиша.
— Ну чому не може, — нарешті м’яко мовила Антоні- на Василівна, — я теж ніколи не бачила.
- І я, — протягнула Майя Дмитрівна й від цього зсутулилася.
Галина Іванівна промовчала, але красномовно почервоніла всією шиєю, від чого баклажанові кучерики на її голові набрали якогось особливо зловісного відтінку.
— Ну, піпєц, — вражено підсумувала Лілька і на порядку денному постановила виправити прикре упущення заходом просвітницького характеру. Перегляд призначили на п’ятницю.
Напередодні Майя Дмитрівна довго мучилася від безсоння, пила заспокійливе, але зранку прокинулася в давно забутому піднесеному настрої й добряче пересмажила омлет. Костянтин Олександрович, її чоловік, лише покірно крякнув, сколупуючи виделкою пігментні плями зі свого сніданку, й обережно поцікавився:
— Майко, що з тобою таке?
— Нічого. Гульбан із дівчатами ввечері, - відмахнулася вона, змащуючи кісточки пальців ялицевою олійкою, і якось відсторонено згадала, що не встигла нафарбувати нігті. Руки вже крутило артрозною тривогою, й, автоматично утрамбувавши чоловікову сумку бутербродами, Майя Дмитрівна не витримала і завчасу вийшла з дому.
Узагалі, вона не дуже любила вранішнє переміщення зі своєї тихої зеленої Солом’янки до центру Києва: між цими «А» і «Б» пролягала неодмінна низка обтяжливих «і», включаючи і битком набиті маршрутки, і запахи чужих людей, і їхні зім’яті обличчя з непотрібними подробицями, і затори, і крикливі голоси мобільних, і загазовані подихи центральних вулиць. Але сьогодні, маючи зайві півгодини, Майя Дмитрівна дозволила собі вийти на квартал раніше від звичної зупинки. Вона купила соку в кіоску, зайшла до розбуялого квітневою зеленню й ошалілого від цвірінькання горобців Ботанічного саду, присіла, вмить обважніла, відчуваючи тілом теплі ребра лавки, і все-таки спізнилася на роботу.
У відділі було спокійно й тихо, сонце заливало офісну кімнату жовтою млостю, і, побачивши у відображенні монітора власне обличчя замість загального коефіцієнту смертності дітей віком до одного року, Майя Дмитрівна нарешті відсапалася й досадливо себе осмикнула. Власне хвилювання раптом видалося їй недоречним, вона дістала пудреницю, заходилася розтирати її намічені плішини й одночасно усвідомила щиру розслабленість співробітниць. Ніхто не виказував очікування прийдешнього вечора, всі спокійно працювали; лише Антоніна Василівна, стіл якої стояв навпроти, щось стиха наспівувала, й Майя Дмитрівна, відзначивши її свіжу, але явно невдалу зачіску, з неприємним осадом зосередилася на роботі.
Утім, ближче до другої половини дня в колективі почало проявлятися грайливе напруження — з безкінечними перекурами, кавуванням і легковажними жартами; аж поки Галина Іванівна на правах старшої не завершила цей безладний короткий робочий день демонстративним вимиканням комп’ютера. Лілька одразу ж витягла із сумки диск і попросила Люсю закрити жалюзі. «Інтимна атмосфера — справа наших рук», — пожартувала вона, віртуозно угвинчуючи штопор у пляшку напівсолодкого, й жінки фальшиво захихотіли. Нарізали фруктів, подрібнили шоколадку на кубики, розставили стільці, всілися. «Ну що, поїхали?» — весело уточнила Лілька, і її ноутбук зафурчав у відповідь, мляво розкуштувавши диск.
Після перегляду всі негайно підхопилися, злагоджено прибрали кімнату, сполоснули тарілки, стримано попрощалися й розійшлися. Майя Дмитрівна повільно освіжила на губах помаду, пов’язала хусточку, взяла пакет із порожньою пляшкою, вийшла надвір, постояла трохи на ганку, дійшла до сміттярки, знову трохи постояла, кілька разів перевіривши, що ж вона викинула — пакет чи власну сумочку, зайшла до крамниці, купила грамів двісті сиру й слойку, вийшла на бульвар, постояла в черзі на маршрутку, всілася біля вікна, заплатила за проїзд, розпакувала слойку — і тоді вже нарешті почервоніла так щедро, що аж відчула пашіння власних щік. Ні, т а к о г о вона ще ніколи не бачила.
Тимчасом закляття післяробочого часу якраз почали набирати сили. Судини вулиць набрякли непрохідними пробками, й багатоголосся знерухомлених мучеників злилося в єдиний рев. За вікном маршрутки помалу сутеніло, Майя Дмитрівна замислено мучила слойку, а нескінченний бульвар Шевченка, залежно від ритму загальної тягучки, то загравав з нею змазаними світлими шлейфами лайтбоксів, то пропонував нав’язливу конкретику стоп- кадрів. Частіше від інших траплялася фотографія молодої жінки з білою шкірою й соковитими губами — вона світилася незмінно гоноровим виразом обличчя і при цьому мимохідь радила скористатися послугами якоїсь сантехнічної фірми. Червоногуба жінка виринала через кожні двадцять метрів, усе очевидніше сяяла і все наполегливіше акцентувала увагу на пропозиціях своїх рекламодавців, — але при черговій зустрічі, десь у районі залізничних кас, несподівано відійшла від свого вже звичного образу. На лайтбокс грубо, але ефектно вписалася промовиста, вічна, як наскрізь знайомий архетип, домальована маркером деталь. Модель, тим не менше, демонструвала рафіновану усмішку, анітрохи не зважаючи на обурливе сусідство чужорідного предмету біля свого рота, і Майя Дмитрівна вкотре за цей сумбурний день зашарілася.
На початку дев’яностих вона вперше усвідомила існування паралельних вимірів. Тоді, намагаючись вистояти в сипучих пісках новоутвореної держави, розгублена, висушена боротьбою з обмілілим сімейним бюджетом і прощанням із власного молодістю, Майя Дмитрівна несподівано знайшла для себе рятувальну нішу. Ніша була затишна, глянсово-яскрава, цілком передбачувана. На додаток до всього, там ніколи не зустрічалися такі поняття, як «інфляція», «криза», «знецінення»; натомість, ванільна мова її завжди була густо пересипана солодкими словами вічних, як світ, почуттів. «Смак любові», «Пряна отрута», «Над прірвою бажань», «П’янкий гріх» — запістрявіли зусібіч манливими назвами обкладинки, під якими смачно пахли типографською фарбою шерехуваті тонкі сторінки. Поміж людських особистих амплітуд (хто — вниз, хто — нагору), суцільного зубожіння та інших стихійних правил нової гри, країна вдячно захлинулася навалою масового читва.
Спершу Майя Дмитрівна трохи соромилася своєї нової пристрасті. Вирушаючи на рекогносцировку, вона довго ходила рядами книжкового ринку, зрідка наважуючись зупинитися біля якоїсь із розкладок. Там неквапом гортала найкращі зразки класичної літератури в нуднувато оформлених палітурках, периферійним зором намацуючи близьке сусідство радісно-рожевого нагромадження покет- буків, після чого зазвичай питала про наявність Блока чи Мандельштама і — незалежно від результату — тихо просила нову книжку Барбари Картленд. Продавці зазвичай не розуміли її тактичних ходів, голосно перепитували, який саме роман вона має на увазі, довго зволікали з рештою, настирливо звертали її увагу також на свіжу пропозицію від Джудіт Макнот, і почервоніла, змучена принизливим очікуванням Майя Дмитрівна швидко ретирувалася, щойно заповітний товар опинявся у неї в сумці. Тільки в метро, змішавшись із різношерстим натовпом, вона починала потроху танути: книжечка зігрівала її крізь усі умовні кордони приємною перспективою вечора. З легкістю Майя Дмитрівна вираховувала всі наступні дії, які пролягали тепер між нею та жаданою кульмінацією дня: купувала продукти, готувала вечерю для Костянтина Олександровича, підкручувала всі ослаблі гвинтики надокучливих механізмів домашніх турбот — і з погано прихованим збудженням нарешті бралася до читання.
