— Толю! — гукнула нарешті Ніна пересохлим горлом. Він оглянувся, почекав її.

Решту шляху вони пройшли мовчки. Дочекалися похмурого Віктора, дісталися до обіду Києва.

— Ну, пока, — сказала Ніна, провівши Толика привокзальною площею до житомирської маршрутки.

Зюбик стримано кивнув, і вона пішла на трамвай.

Чорна спека давила їй у потилицю і змоклу спину, коли Ніна врешті увалилася до себе додому. Стягнула шльопанці, доповзла до душу. Потім довго ходила незвично порожньою квартирою: всі домашні кудись розбіглися, не лишивши навіть записки; це її дуже влаштовувало. Наколотивши собі швидкої кави, Ніна зручно всілася у кріслі й набрала телефонний номер — там ніхто не відповідав. «Нас нет дома. Оставьте…» — сказав автовідповідач ламким дівочим голосом. Вона поставила Кешину рамочку на книжкову полицю, а тоді довго й бездумно дивилася в цей зяючий прямокутник, у глибині якого проглядали корінці з дитинства не читаних книг.

Допивши каву, Ніна машинально підвелася помити чашку. В коридорі, проходячи повз двері Зюбикової території, вона зупинилася і, трохи повагавшись, їх прочинила. За останні шість років Ніна зайшла сюди вперше. Ця кімната її по-справжньому вразила тепер, і вона довго ревла, сидячи на краєчку ліжка й міцно обхопивши чашку двома долонями.

Віка з сином повернулися з прогулянки більше мертвими, ніж живими: вся ця затія з походом до зоопарку тепер уже здавалася ідіотською. Витягши з останніх сил до квартири заплакану, зварену у власному соку дитину й гарячий візочок, Віка переможно обм’якла і злиплася з дерматином вхідних дверей. Треба було ще подолати кілька метрів власної квартири до рятівного джерела водопровідного крана з приємною блакитною позначкою; дарма, що й з нього текла тепла вода.

Раптом Віка боковим зором усвідомила прочинені двері батькової кімнати. Вона одразу напружилася, внутрішньо підібралася і, підхопивши хлопчика, підійшла й обережно зазирнула всередину. Там їй відкрилася найменш передбачувана картина: на підвіконні, оточивши себе мисками з водою і жмутом шмаття та газет, стояла мати і зосереджено драїла вікна. Коричневі патьоки стікали донизу, прокладаючи собі стежки поміж нашарованого роками бруду. Шибки ахали й повискували під сильними Ніниними руками.

Віка деякий час спостерігала за процесом і вже навіть відкрила рота, збираючись щось сказати матері, але потім передумала, подивилася на неї мовчки ще трохи і тихенько пішла туди, куди планувала.

Дід Валя помер у своєму фірмовому стилі: присів звести дух у затінку теплої червневої днини і вже ніколи не полишав відтоді приємного спочинку. Його найближча сусідка повідомила мого батька, і той миттю зірвався до села, де самотужки організував усе належне, пом’янув покійного разом із кількома десятками мешканців Солодушки й повернувся до Києва. Все сталося просто, буденно — так, як сподобалось би, мабуть, самому дідові.

Пізніше я зіставила, що була на педикюрі саме тоді, коли. Мені фарбували нігті лаком, а дід сидів у траві й пахкав своєю фінальною самокруткою…

Із багатьох об’єктивних причин я не була в селі п’ять років і востаннє бачила діда минулої зими, коли батько спробував перевезти його до міста принаймні на холодні місяці. Дід тоді два тижні нудьгував, похмуро тиняючись кімнатою і диригуючи пультом від телевізора, поки одного дня не став у позу. «Нагулявся, — категорично заявив він. — У мене там дім холоне… синичкам нема кому їсти дати». І як не силувався батько повернути його до колії раціональності, натрапила коса на камінь, що подеколи все-таки бувало з найдобрішим дідом Валею. З тих пір я його більше не бачила. Хіба телефонувала на Великдень; дід задоволено сміявся тоді й цокав крашанкою у слухавку.

Так вийшло, що мене не було на похороні, і ось тепер я іду до Солодушки, де є порожній дім, а діда нема.

Несподівано відчайдушний грудневий дощ безперервно ллє вже кілька годин, зрідка завмираючи і знову схлипуючи істеричним стуканням у лобове скло. Ми рано піднялися, вихлебтали відро кави, проїхали майже наосліп сто вісімдесят кілометрів до дідового райцентру, витратили кілька годин на різні бюрократичні нюанси, і тому все це менше й менше скидається на приємну поїздку. На щастя, Макс мовчить, зосереджено хрумаючи льодяниками, а я маю достатньо можливостей, щоб знову покрутити в голові свою недодуману думку дня, а чи, радше, думку тижня. Але дощ тік-такає, швидкі патьоки розмивають різкість зображення, я збиваюся зі своєї думки, вихоплюю самий лише її голий зміст, геть позбавлений будь-якого м’ясця проміжних метафор, і від цього хочу курити, нестерпно хочу курити. За вікном миготять голі чужі городи з бурими рештками кукурудзяного бадилля. Я не витримую і намацую сигаретну пачку — вона виявляється порожньою. Макс зосереджено набирає повідомлення, але все-таки вловлює свою неочевидну провину й, не відводячи очей від смартфону, потискає моє коліно.

— Психуєш? — питає він.

— Ні. Просто думаю.

— Про що? — на диво допитливим виявляється цього ранку Макс.

— Про вінегрет, — невигадливо зізнаюся, нарешті згадавши одну з метафор.

— Я думав, ми вже поговорили. Жека, це лише питання маленького компромісу і…

— Купи сигарет, — перериваю його та гальмую біля заправки на трасі.

— Але тоді на тебе лягає місія з просушки моїх шкарпеток! — зі значенням каже Макс і вилазить з машини. На його світлій куртці одразу з’являються сіруваті бризки, але Макс іде до крамнички у своїй звичній неквапній манері, й не думаючи хоч трохи пришвидшитися. Він знає, що я на нього дивлюся. А я таки дивлюся. В його коротко, але майстерно стриженій потилиці, низько посаджених мішкуватих джинсах, недбалих і дуже дорогих при близькому розгляді кросівках та інших дрібних деталях відчитується образ вічного хлопчика; на перший погляд Максові можна дати не більше двадцяти п’яти років, і лише тоненьке, ледь помітне мереживце зморшок біля його очей видає в ньому людину не тільки з минулим, а й позаминулим життям. За останні дванадцять років Макс пройшов усі кар’єрні щаблі в одній із київських продакшн-компаній — від асистента до генерального продюсера, через що, звісно, чудово знається на компромісах.

Знайшовши термос у сумці, наливаю собі в металевий ковпачок кави зі стійким присмаком грубої гуми. Все-таки погода нестерпно тисне і неделікатно нагадує про бездарно розтрачені можливості літа й осені. Дивно усвідомлювати, що лише два тижні тому мої кількамісячні болісно-тягучі перейми нарешті завершилися: чи- таний-перечитаний, рідний у кожному пробілі сценарій за одну лише мить безтурботно пірнув до папки «Відправлені» й одразу відірвався від мене, зажив самостійним, паралельним життям. Але цього разу післяпологова депресія минала особливо тяжко: сил вистачало лише на трикутник власної квартири, між аскетичними вершинами — кухня-туалет-диван — якого я повзала, з силою рухаючи своє порожнє, але й чавунне водночас тіло. Приходив Макс, приносив ліки у вигляді нових фільмів, подарунків, вина. А потім мені нарешті зателефонували. «В целом, да, — сухо сказала слухавка. — Но вас заносит. Пишите Герману до востребования, если не понимаете, что у нас другое кино. Наша аудитория — женщины «сорок пять плюс», которые не хотят думать после работы, а хотят резать винегрет и вытирать слезы рукавом халатика». — «А вы не учитываете, что ваша целевая аудитория все-таки выросла на… скажем, «Семнадцати мгновениях весны»?» — непереконливо спробувала я захистити своє дитя. «А вы не учитываете, что остроумных сценаристов, в общем, достаточно на широтах нашей большой бывшей родины?» — поцікавилася слухавка.

Я враховую це.

Повертається Макс, і ми знову мчимо вперед, тільки я при цьому курю, й від цього мчати значно приємніше. Мокрі сосни обабіч шосе перекочуються темно-сизими хвилями, й трохи дивно, що кілька днів тому був справжній мінус з іскристим хрустким снігом і скляними дорогами. Мжичка дряпає мені ліву щоку, залишаючи на ній дрібні вологі позначки; добрий дух дощу поступово заповнює салон машини.