Вечорами, нагодувавши сім’ю, Майя Дмитрівна втомлено читала або дивилася телепрограми. Молодша донька вчила уроки і час від часу влаштовувала безперспективні підліткові істерики: майже доросла Людочка зовсім по- дитячому вимагала собаку. Костянтин Олександрович незворушно сопів і грюкав інструментами у своїй засідці: на відміну від доньки, якій дісталася тепер ціла кімната, й дружини, з її шестиметровою територією кухонної творчості, голові сім’ї вистачило невеличкої комірки. В Костянтина Олександровича проявилося хобі. Наче азартний мисливець, слідкуючи за вітром дворових змін, він тепер не пропускав жодного суттєвого поповнення сміттярки. Щойно ж громіздкі тіла письмових столів, комодів та інших нещасливців, скалічених тліном чи банальними віяннями нової моди, вирушали на сусідських спинах в останню путь, як рятівник поспішав їм на допомогу. Витягуючи власноруч розчленовані меблі до себе на п’ятий поверх, Костянтин Олександрович радісно світився, молодечо ухаючи та охаючи з кожним новим прольотом. Потім, відсапавшись, зачинявся в операційній своєї комірки й починав ворожити над дивовижними перетвореннями дерев’яних покійників на ряди функціональних буратін. Майя Дмитрівна покірно вимітала стружку, очікуючи подарунків: удень народження, на річницю весілля, Новий рік та всі інші, менш значущі свята, вона завжди отримувала нову поличку у ванну кімнату, або мисник, або підставку під взуття.
У вихідні часто бували гості. Сестри Майї Дмитрівни з чоловіками, дітьми й першою партією онуків гамірною компанією щільно заповнювали невеличку квартиру; дружно ліпили вареники, дивилися діафільми і слайди. Туся голосно хвалилася дачними подвигами, Леся тихо ділилася подробицями домашніх чвар, Костянтин Олександрович традиційно демонстрував свої саморобки і пригощав гостей вишневою наливкою або якою-небудь настоянкою, діти товклися на кухні, слухали магнітофон і курили у кватирку.
— Майюшка моя… Апрєлюшка, — грайливо ластився до дружини Костянтин Олександрович і перетирав рушником мокрі келишки після того, як гості розходилися. Майя Дмитрівна усміхалася, обережно складала посуд до серванта, перевдягалася у шурхітливу комбінацію, демонстративно довго водила щіткою по волоссю… Тонкий поштовх наближення незапрограмованої ніжності обоє вгадували інтуїтивно точно і зустрічалися під шлюбною ковдрою без непотрібних слів. Потім, коли любовний човен знову прибивало до берега, Майя Дмитрівна довго не могла заснути. За стіною глухо билася Людоччина музика, поруч солодко посапував чоловік, і трішки хотілося плакати, хоч, може, й не хотілося зовсім.
…Коли маршрутка нарешті вирвалася із затору й побігла вперед із радісним фирканням, наче молоде пустотливе лошатко, стало принаймні легше дихати. Вже за якісь п’ять-сім хвилин очуміла Майя Дмитрівна вийшла на своїй зупинці й неспішно рушила додому. Теплий квітневий вечір швидко перефарбовував місто в густий фіолет і гомонів дотепер незвичним після зими об’ємним звуком: десь заливався оскаженілим гавкотом собака, біля кіоску пили пиво кілька мужичків у спортивних костюмах, із-за рогу сусіднього будинку долинали дзвінкі удари м’яча об сітку та збуджені вигуки хлопчаків. «А Люся чомусь не виглядала дуже здивованою», — раптом подумала Майя Дмитрівна. Неприємна здогадка заворушилася нахабним хробачком десь під серцем і почала впевнено його підгризати. Начебто недоречно, але доволі настирливо пригадалось, як безтурботно Атоніна Василівна мила тарілки після, як буденно вона побажала їй вдалих вихідних. А Галина! Вона — взагалі, встигла ще швиденько накидати список потрібних продуктів, наче вона подивилася кулінарну програму, а не… Хробачок швидко закінчив із брудною роботою і прошмигнув до підготованої нірки. «У них все це було… і, може, навіть більше. А я… навіть і не знала», — усвідомила Майя Дмитрівна й нарешті роздратовано кинула рештки слойки голубам.
У невідомих світах безкомпромісно красивих почуттів був один суттєвий недолік (чи то перевага?): вони не мали геть нічого спільного з реальним життям Майї Дмитрівни після фатальної загибелі тієї країни, в якій вона народилася й прожила, певно, більшу частину свого життя. Трупний запах залоскотав ніздрі страхом невідомості, й саме тоді, на тлі загальної розрухи, навдивовижу вчасно вигулькнули різні раї запашних свобод. Раї були чужі, зовсім не схожі на вишневі сади рідного краю. Бронзово- шкірі, просякнуті тестостероном дон-хуани пристрасно кохали пишногрудих хуаніт, а ті, своєю чергою, ронили сльози за іншими ліргероями, і яблука їхніх незгод скапували соком яскравих емоцій на сухий ґрунт постім- перської самотності. Перші пагони безрозмірного слова можна швидко розростались у висоту, ширину і, тим паче, глибину.
Інформаційний простір тоді, в першій половині 90-х, розірвався для Майї Дмитрівни оглушливими салютами не знаних досі книжок, журналів, фільмів, серіалів, музики. Все це по-іншому звучало, пахло, зблискувало й шумувало повноцінним життям. Справжні щоденні реалії, натомість, скидалися на депресивно-недоношені фільми українських кіностудій, в яких убого підмальовані вітчизняні актори заговорили раптом кривуватою, пластмасовою мовою так, як насправді ніхто не говорив. Усі спілкувалися мовою «Санта-Барбари»: Мейсон, Сісі, Ідей — так тепер звали навіть блохастих кошенят у її дворі. Щось не зросталося. А назустріч розгубленій Майї Дмитрівні впевнено крокувало невідоме покоління в новомодних лискучих лосинах і тісних велосипедках, що неделікатно вип’ячували обриси статевих губ — навіть ті розтягувалися у скептичних посмішках! — їхніх юних власниць. Щось не зросталося! Ці паралелі, як водиться, не перетинались — і, балансуючи поміж двома реальностями, Майя Дмитрівна вражено усвідомила, що саме не зрослося насправді: всі ці світи не виникли нізвідки, вони існували й раніше, просто вона цього не знала.
Хоча ні — підозрювала, починаючи з вісімдесят шостого року: тоді їм із Леською пощастило дістати через знайому путівки до Литви. У перший день подорожі сестри мовчали…
Найбільше Майю Дмитрівну вразили помідори. Мешкаючи майже десять років свого життя у будинку з овочевим магазином на першому поверсі, вона була, в принципі, впевнена, що точно знає, як виглядають дари природи. Але, зачудовано прочинивши чергові двері з привітним дзвіночком під час жадібного шопін- гу в Каунасі, Майя Дмитрівна заціпеніла: менше за все в цій по-аптечному стерильній світлій крамничці вона сподівалася побачити картоплю з морквою. Кріпкенькі плоди тулилися чисто вимитими бочками один до одного на акуратних дерев’яних полицях і пахли чим завгодно — щойно политим городом, серпневим теплом, дачним чистоплюйством — тільки не гнилим духом землі, неодмінно змішаної, у пропорції один до трьох, із позначеним на ціннику продуктом. І — помідори. Розфасовані по кілька штук, вони сяяли червоногарячими, туго обтягнутими упаковочною плівкою округлостями й переливалися райдужними відблисками, серед яких Майя Дмитрівна несподівано вихопила відображення власного, явно витягнутого чи то з оптичних, чи то інших причин обличчя.
Звісно, були ще всі ці чужі спокійні люди, одяг, запахи, мінімалістичні й вишукані, як шанелівська сукенка, вітрини, галереї, іншомовні вивіски, справжні бари, в яких вишколені офіціанти приносили рожеві тільця креветок у тонких креманках і каву з мигдально-ванільними медальйонами компліментів на блюдечках… Але — помідори!
За двадцять із гаком років після подорожі до Прибалтики Майю Дмитрівну найменше тривожило оформлення продукції в магазинах. Вона жила тепер в іншій державі, в якій стелажі супермаркетів ломилися від імпортованих і вітчизняних продуктів у гарненьких упаковках. У цій країні були вже і бари, і брендові бутики, і надсу- часні кінотеатри, і шоу-програми, і секс-шопи, і галереї з галеристами, а також ті, кому вони елегантно впарювали прагматично-силіконовий ренесанс капіталістичного мистецтва. Утім, Майю Дмитрівну все це мало непокоїло. Взявши до відома власну недосвідченість ще тоді, наприкінці минулого століття, вона швидко загубилася в нетрях альтернатив, утомилася від цього, постаріла; лише зрідка тепер інші береги гукали до неї відгомоном чиїхось далеких карнавальних утіх.
