Відтоді вона почала детально обмізковувати план придбання не надто шикарного, але доволі пристойного театру. Прикро тільки, що років за десять, коли збереться в неї чималенька сума, мамі виповниться аж тридцять вісім, міркувала вона, — але, з іншого боку, якраз буде їй нормальне заняття на старість. Гася купить невеличку студію і розумного режисера, а сама шитиме всі костюми для маминих героїнь. І вони не ставитимуть ніякої туфти! Що ж до Віталіка, то і йому можна буде виділити якусь роль. А в день першої прем’єри мама в кінці вистави вийде на сцену, їй даруватимуть кошики з трояндами, кричатимуть «Браво!», а вона розчулено заплаче від щастя, і Гася, яка сидітиме тоді в першому ряду в скромній золотій сукні, посилатиме їй повітряні поцілунки…

— Гасище, випий це, — перервала мама хід її думок. Молоко з медом. І з козячим лоєм. Просто чудово.

— Мамочко, ти щось сказала? — кволим голосом спитала вона.

— Ти мене не чула? — спокійно поцікавилася мама.

— Я поставила четверту стіну, — закліпала віями Гася.

— У такому разі, у нас ремонт, і я тобі її випадково знесла.

Узагалі, мама — гарна людина, але в неї дуже багато недоліків, і часом зовсім не хочеться їй купувати ніяких театрів. Звісно, це не стосується всіх її безкінечних вимог, типу миття посуду чи прання своїх трусів, хоча це забирає багато часу, й не можна сказати, щоб Гася дуже любила такі обов’язки. Але мама давно пояснила їй, що вони — дві слабкі жінки, які живуть разом, а тому мають підстра- ховувати одна одну. Добре, Гася не проти, не в тому річ. Просто бувають також принципові питання, і вся біда, що інколи мама з Гасею мають дуже різні думки про одні й ті само речі. Ось, наприклад, усім відомо, що Гася не любить супу, і не те, щоб якогось конкретного, а будь-якого супу взагалі. Але мамі байдуже, мамі видніше, що Гася їстиме. Торік через це навіть стався серйозний конфлікт, який зіпсував їхні стосунки на цілий місяць.

Мама тоді ще працювала в театрі, вечорами іноді дуже затримувалась, а Гася ходила вже до першого класу і часто поверталася додому після школи сама. Мама подарувала їй власні ключі від квартири, і це було дуже приємно. Але оскільки довіра до Гасиної самостійності ще не сягнула так далеко, щоб дозволити їй користуватися електроприладами, то мама варила суп і заливала його до термоса. Ввечері, вертаючись додому після репетицій або вистави, вона мусила знаходити термос порожнім — і все тут. Але ж відомо, що Гася не терпить ніякого супу! І немає нічого дивного й надзвичайного в тому, що дуже скоро вона винайшла різні способи спустошення того дурнуватого термоса. Ось лише завершилася ця історія не дуже добре.

На Новий рік у школі влаштували свято, й Гасі виділили роль Галинки-малинки. Мама пошила їй неймовірно гарний костюмчик малинового кольору, зробила шапку у вигляді ягідки й купила тоненькі колготки з блискітками, від чого Гася цілий день перебувала у стані страшенного збудження й очікування свого виходу. І ось уже незвично гарна й духмяна Таїсія Іванівна в рожевій сукні схвильовано давала останні вказівки акторському складу класу, вже давно були приготовані на партах тістечка й лимонад для подальшого бенкету, вже розсілися майже всі батьки на свої місця у невеличкій актовій залі, а мама з невідомих причин запізнювалася. Як вона може, — думала Гася і стискала кулаки від злості.

Між тим, настав час, і завіса безжально відкрилася, не чекаючи спізнілих глядачів, як і в будь-якому нормальному театрі. Вистава почалася. Спершу тремтячими голосами почитали віршики всі казкові герої, за ними «відстрілялися» лісовички-боровички та звірята-малята з плюшевими вушками і хвостиками, настала черга рослинного світу, й Галинка-малинка за руку з Сашком-ло- пушком вискочили на сцену. З тривожним калатальцем десь у грудях Гася танцювала свій танок і подавала вчасно репліки, а сама шукала очима маму, доки нарешті з придушеним зойком радості не відшукала її в третьому ряду! Ось лише щось тривожне промайнуло на мить у маминому закам’янілому обличчі, й уже за хвилину, віддихавшись за старенькими витертими шторками куліс, Гася відчула небезпеку. Втім, мама терпляче перечекала й солодке застілля, і схвильовані обійми однокласниць, які розлучалися тепер аж до третьої чверті, й видала свою таємницю лише по дорозі додому.

— Мамочко, щось не так? — спитала на свою біду Гася й одразу осіклася.

— Ти свиня погана, ось ти хто, — мама глянула на неї такими темними очима, що в Гасиному животі все обірвалося. — Кожного вечора чи ранку, незважаючи на те, помираю від утоми чи ні, я варю суп, вкладаю в нього всю свою душу, щоб це принесло тобі хоч трохи користі… а ти… прямо в унітаз!

Того дня Гася проплакала весь вечір, безкінечно уявляючи, як зморені працею мамині руки ріжуть цибулю й моркву, як помішують ложкою жовтий суп, як усипають туди петрушку, щоб їй, Гасі, свині поганій, було смачніше, а вона… Минуло багато часу, але Гася й досі не любить згадувати про той випадок.

Тільки це все одно не стосується маминих недоліків. Йшлося ж про принципові речі, такі, наприклад, як обмеження особистого часу й простору. Думаєте, мама поважає Гасині потреби? Аж десять разів! Ще й насміхається з неї, пропонує писати ці папірці «для майбутніх істориків». Не далі, як учора, Гася дала їй чергову розписку в тому, що коли в неї буде власна восьмирічна донька, то вона їй дозволятиме грати в комп’ютерні ігри до дванадцятої ночі. І що з того? Підписуйся, не підписуйся, мамі до лампочки: все одно відправила її спати об одинадцятій.

Або мамині депресії. Це ж неможливо витримати! Мама тоді лише мовчить, курить сигарету за сигаретою і відповідає на будь-яке запитання однаково: «Відчепися». І причини завжди безглузді, не варті й уваги. Останнього разу в мами почалася така депресія одразу після того, як вона повернулася після зйомок в якійсь рекламі. Мама грала там дівчину, яка зі своєю бабусею п’є чай на залитій сонцем веранді, й розповідала потім, як за ніч у холодному павільйоні висьорбали вони п’ятдесят чашок того чаю разом з іншою актрисою, яка, насправді, є народною артисткою і працює в найповажнішому київському театрі. Уранці ж мама прийшла додому — і почалося…

А півроку тому! Тоді хазяйка несподівано попросила їх з’їхати з квартири, і вони довго розпихали всі свої речі до великих пакетів та паперових коробок, ще не знаючи навіть, куди переїдуть. Віталік їм допомагав, цілий день складав усі мамині намиста, черевики й каструльки і зробив сто тисяч дзвінків, не менше, але квартира чомусь усе одно не знаходилася. Гася давно звикла до переїздів і нічого не боялася: скільки разів уже вони знаходили помешкання саме так, останньої миті, а потім відмивали його весь день від чужих людей, тарганів, неприємних запахів — і згодом весело святкували новосілля. Але того разу мама поводилася вкрай дивно. Увечері, коли вони вирішили пройтися містом і заодно поклеїти трохи оголошень на стовпи, вона весь час мовчала й викурила при цьому зо півпачки сигарет. Гася ж знічев’я заглядала до чужих світлих вікон: там деінде за фіранками виднілися шафи, полиці, картини, а інколи можна було роздивитися навіть усю кімнату. «От би жити там… ну там, бачиш, на другому поверсі, де зелена люстра?» — мрійливо міркувала Гася вголос і смикала маму за куртку. «Ой, поглянь, які гарнюсінькі ведмежатка сидять на підвіконні! Класно було б туди, до них, переїхати, правда, ма, ну правда?» — підстрибувала вона знову. І тоді раптом мама кинула свою сигаретну пачку в калюжу й почала плакати вголос просто на вулиці. Все одно вони знайшли потім цю квартиру — то чого було так засмучуватися?

Або дзвінки від цього її знайомого Андрія. Найсміш- ніше, що мама думає, нібито Гася нічого не розуміє й не пам’ятає. Аж сто разів! Вона прекрасно знає, коли почалися мамині депресії. Це сталося дуже давно, три роки тому, коли Гасі щойно виповнилося п’ять.

Тоді був серпень, гарячий і жовтий, як свіже варення, в якому люди розварювались разом із кістками. Це Віта- лік так сказав напередодні. Вони з мамою спочатку стояли у дворі, й Гася — от наївна! — стривожено обмацувала свої гарячі руки й ноги, а потім мама нарешті відліпила її від паруючого асфальту, підхопила валізу і побігла до таксі, що повільно виповзло з-за рогу будинку.