Це був, на жаль, не поодинокий випадок. Я мав маленького мірошника, який, коли його накрутити, тягнув по драбинці мішок із мукою до амбару. Відтак спускався іншою драбинкою, знову підіймався, і так без кінця, бо закинуті до комори мішки тим часом з’їжджали драбинкою вниз. Я мав пірнальника в скафандрі в слоїку, закоркованому ґумовою мембраною, який, якщо натиснути мембрану, занурювався все глибше у воду. Мав пташечок, які дзьобали; каруселі, що крутилися; перегонові авта; ляльок, які перекидалися, — і все це я безжально випотрошував, видобуваючи з-під лискучої фарби коліщатка й пружинки. Магічну лампу фірми Пате з французьким емальованим когутом я мусив обробити важким молотком, хоча грубі лінзи об’єктива довго опиралися моїм ударам. У мені жив якийсь безглуздий огидний демон знищення. Не знаю, звідки він взявся, так само, як не знаю, куди він згодом подівся.
Коли я був трохи, але тільки трохи більший, то вже не зважувався отак, без причини, з невинністю дитини (бо, знати, втрачав її), ухопитися за знаряддя вбивства та нищити. Тоді я вигадував собі різноманітні причини. Мовляв, щось там усередині слід відрегулювати, направити, обстежити. Це був дешевий хід, бо я без сумніву не тільки не міг цього зробити, але й не намагався. При цьому був певен, що маю право так чинити. І коли мама бурхливо запротестувала проти забивання цвяхів у столовий креденс (я потребував гачка для залізниці), я довго й гірко на неї ображався. З кола тотального знищення була виключена лише одна лялька чоловічої статі на ймення Вітусь — хлопчина тендітний, набитий стружками, рудуватий білявець, якому я шив одяг і черевички і якого перекладали з місця на місце у помешканні аж до самої війни. Якось під час нападу непогамовної жаги я трохи його потяв, але одразу потому зашив йому дірку в животі, чи, може (не пам’ятаю), це була відірвана рука. Я багато з ним розмовляв, але той випадок ми ніколи не обговорювали.
Я не мав власного кута, отож лютував у всіх покоях потрохи. Недоїдені цукерки (оті «гоп’єси») я зазвичай приліплював під кришку стола, де з роками утворилися справжні геологічні поклади солодких окам’янілостей. За допомогою витягнутого з шафи батькового вбрання я перетворював фотелі й крісла на манекени, з великими труднощами напихаючи їм рукави скрученими газетами, а всередину пакував усе, що під руку навинеться. У сезон каштанів я намагався щось робити із тими чудовими плодами, які так мене захоплювали, що мені ніколи не було їх досить. Вони ще сипалися мені з-за пазухи, а я все пакував до кишень штанців нові. Але я пересвідчився, що гарними, лискучими, мов люстерка, каштани бувають лише на волі, бо, ув’язнені в пуделку, вони швидко морщаться, втрачають полиск, бридкішають. Калейдоскопами, які я потрощив, можна було обдарувати цілий сиротинець, хоча я прекрасно знав, що в них немає нічого, крім жменьки кольорових скелець. Проти вечора я охоче спостерігав з балкона, як темна вулиця оживає плямами світла. Не знати звідки з’являвся безшумний ліхтарник, на мить затримувався біля чергового ліхтаря, підносив свій важелик — і мала комашинка світла враз розросталася у блакитнуватий пломінчик. Якийсь час я мріяв стати ліхтарником.
З двох сил, двох категорій, які владарюють над нами, відколи ми не знати звідки приходимо на світ, значно зрозумілішою є відстань. Вона теж підлягає змінам, але сутність тих змін проста: відстань не робить нічого іншого, як зіщулюється з плином часу. Саме тому поволі змалів простір нашого помешкання, і Єзуїтський садок, і стадіон II Державної гімназії імені Кароля Шайнохи[17], до якої я ходив упродовж восьми років. Щоправда, мені було легко не помітити тих змін, адже водночас зростала моя самостійна активність. Я щодалі сміливіше ходив по Львову, і здрібніння окремих, добре знайомих мені місць затінялося серіями щоразу далекосяжніших мандрівок. Тому редукцію вимірів можна усвідомити відносно пізно. Відстань однак статечна, однорідна, позбавлена будь-яких пасток і полапок. Натомість ворожою, воістину підступною стихією, я би навіть сказав, такою, що суперечить людській природі, є час. Спершу впродовж років мені було надзвичайно важко розрізнити такі поняття, як «завтра» і «вчора». Зізнаюся, чого ніколи досі не робив, що обидва ті поняття я довгенько вміщав у відстані. Я гадав, що «завтра» знаходиться вище стелі, на наступному поверсі, і спускається на належний рівень уночі, коли всі сплять. Щоправда, водночас я бачив, що на третьому поверсі немає жодного завтра, а тільки одне подружжя, яке має дорослу доньку й золотисте пуделко, повне зеленавих цукерок, які липнуть до пальців. Ці цукерки мені не смакували, сповнюючи вуста евкаліптовим присмаком, однак я любив їх одержувати, бодай із погляду на супутні обставини. Адже вони лежали в шухляді бюра, оздобленого дерев’яною шторкою, яка, з’їжджаючи, аби закрити стільницю, гриміла своїми опуклими ребрами, мов водоспад. Уже тоді я усвідомлював, що, піднявшись угору, не можна спіймати завтра на гарячому, подібно як вчора нема під нами, бо там мешкають господарі кам’яниці. Попри те, я був певен, що завтра — над нами, а вчора — під нами, а також, що вчора не розчинилось у небутті, а й досі триває, спустошене, десь отам, під моїми ногами. У цьому образі була виразна суперечливість, але мене це чомусь не бентежило.
Але це все тільки вступні зауваги, хочу додати, елементарні. Пам’ятаю браму, сходи, двері, коридори й покої будинку на Браєрівській, де я народився. Пам’ятаю і багатьох людей, як-от згадуваних сусідів, але без облич, бо обличчя ті змінювалися. І моя пам’ять, несвідома невідворотности цих змін, була перед ними беспорадна, як беспорадний фотографічний негатив перед рухомим предметом. Звісно, я можу уявити собі батька, але буду чіткіше бачити його постать і вбрання, ніж риси, бо вони скупчують у собі картини багатьох літ. І я не знаю, яким хочу його побачити: уже цілком сивим чи міцним п’ятдесятилітнім чоловіком. І це стосується всіх, із ким я був достатньо довго. Коли губляться знимки й портрети, проявляється оця наша цілковита безборонність перед часом. Довідатися про його вплив можна рано та швидко, але це знання теоретичне й ні до чого непридатне. Адже вже у п’ять років я знав, що таке старий і молодий, бо ж було старе масло й молода редиска. Я знав дещо про дні тижня і навіть про роки (цифри, із яких складався рік, мали для мене барви — двадцяті роки були ясні, а потім до дев’ятки темнішали). Адже в суті речей я вірив у незмінність довкілля. Зокрема людей. Я не міг збагнути, що дорослі не були такими завше. Мене навіть трохи вражали зменшувані імена, якими вони зверталися одне до одного — це було неправильно. Адже зменшувальні існували тільки для дітей. Мені видавалося абсурдом, що якийсь старий каже до іншого старого: «Мій Стасю». Я нікому про це не розповідав, бо відчував, що мене все одно ніхто не зрозуміє.
Час був іще тоді нерухомою прірвою, наче безвладною, наче пасивною. У ньому, як у морі, відбувалося дуже багато, але сам він нібито завмирав. Кожна година у школі, яку належало відбути з мужністю самозречення в серці, була Атлантичним океаном. Від дзвінка до дзвінка спливали наїжачені небезпеками вічності. Що ж тоді казати про вакації, які були цілою епохою між червнем і вереснем. Розповідаю про цю, тепер уже неймовірну для мене тривалість годин чи днів, як ніби тільки від когось про це почув, як ніби не сам був цьому свідком — я не годен цього ні осмислити, ані уявити. Згодом незбагненним чином усе почало відбуватися щодалі швидше. І нехай ніхто мені не каже, що відчуття брешуть, що годинники відмірюють однаковий ритм проминань. Я стверджую, що все якраз навпаки. Брешуть годинники, бо фізичний час немає нічого спільного з біологічним. Що нас обходить, поза фізикою, час електронів і зубчастих коліщаток? Мені завше здавалося, що у тій розбіжності ховається якийсь підступ, я відчував його ницість, замасковану системою вимірювання, що вирівнює усі зміни. Ми приходимо на світ, сповнені віри, що все довкола саме таке, яким ми його бачимо, що довкола й насправді відбувається те, що фіксують наші чуттєві органи. А потім — не знати як і коли — виявляється, що діти дорослішають, а дорослі починають умирати.
