На нижчих поличках громадилися стоси вже пошарпаних, розсипаних французьких романів без обкладинок, а також якісь журнали — один із них називався «Uhu» і був німецький. Те, що я міг читати назви, не допомагає встановити хронології тих моїх вправлянь, адже друкованими літерами я вмів читати вже в чотири роки. Я гортав тільки французькі книжки, зброшуровані повісті, бо там були досить фривольні ілюстрації у стилі fin-de-siécle[14]. Вони, певно, містили якісь пікантні історійки, але це сучасний висновок, пізніша реконструкція, оперта на спогади, уже добряче розмиті плином часу. На одних сторінках можна було побачити паній із панами у вишуканих світських позах, а за кілька сторінок ці галантності раптом поступалися місцем мереживним хвилям негліже, хтось утікав через вікно, гублячи штани, голі панії у довгих чорних панчохах гасали покоєм. Тепер я бачу, що сусідство обох жанрів літератури було вельми специфічне, а порядок, у якому я її гортав, кумедний до макабричности. Адже вершник на фотелі без найменшого клопоту й вагання плавно переходив від скелетів до фривольної еротики. Однак я сприймав це, як сприймають хмари й дерева, адже передовсім усьому вчився, до всього мусив звикати, а тому ніщо мене ні з чим не сварило.
Унизу лежала довга бляшана рура з широким кінцем. У ній знаходився сувій надзвичайно цупкого жовтуватого паперу з плетеним чорно-жовтим шнуром. Шнур тягнувся до пласкої баночки з маленьким ясно-червоним тортиком, оздобленим рельєфом і написами. Це був лікарський диплом батька, зроблений із пергамену, який піднесено починався розрядженими велетенським шрифтом словами: SUMM IS AUSPICIS IMPERATORIS AC REGIS FRANCISCI IOSEPH V...[15] А тортик, який я кілька разів делікатно надкусив і покинув, бо він виявився несмачним, був великою восковою печаткою Львівського університету. Спершу, ясна річ, я просто знав, що в рурі знаходиться диплом, бо так сказав мені батько. Хоч я й не розумів, що воно таке, мені не вільно було самому його витягати (от тільки не дуже вірилося, що пергамен і справді виробляють з ослячої шкіри). За якийсь час я вже міг прочитати кілька слів, нічого, утім, не розуміючи. А в першому, здається, класі гімназії я подужав перекласти ті піднесені слова. Я кажу про це, бо на прикладі диплому виразно простежується процес повторного й кількаразового пізнання предметів чи явищ, через який я поступово проходив, наче з поверха на поверх, щоразу, як відкривалася чергова версія справи чи речі. По суті, це не є чимось винятковим. Це відомо кожному, адже кожен спершу почув щодо власної генези версію про бузька, а потім уже ту, значно реалістичнішу. Але мова про те, що всі попередні версії, нехай і відверто фальшиві, відкинуті, як ота про бузька, не гинуть без сліду. Щось від них у нас лишається, поєднується з подальшими, переплітається з ними. Словом, вони й надалі в нас присутні. Але це ще не все. Напевно, коли йдеться про факт на кшталт диплома мого батька, неважко засвоїти правильну версію, ту єдину, яку варто засвоїти. Інакше з переживаннями. Адже кожне з них має свою вагу й свою рацію, кожне є безапеляційним і незалежним від зовнішніх факторів. І тут таки постає проблема, бо єдиним хранителем і гарантом автентичности спогаду є пам’ять. Безперечно, можна засвідчити, що існують «неадекватні переживання», як-от мої фантазії з приводу чорної залізної скрині. Одначе дійти остаточного висновку вдається не завжди.
За бічними дверцятами в батьковій бібліотеці знаходилися тісно спресовані книжки, до яких я навіть не брався, пересвідчившись, що в них немає жодних малюнків. Пам’ятаю колір і вагу деяких із них і нічого більше. Сьогодні я багато віддав би за те, аби дізнатися, що власне мій батько там зібрав, що читав, але бібліотеку цілком поглинув воєнний хаос. По ній не лишилося й сліду, а потім стільки всього трапилося і таким чином, що я ніколи про це не запитував. Отже, версія дитини — примітивна, фальшива, непереконлива — мусить стати для мене остаточною. І це стосується не тільки тих книжок, але й багатьох подій, незрідка драматичних, які розігрувалися над моєю головою. Коли б я вдався до їхньої реконструкції, до припущень і здогадів, це була б вельми ризикована робота — хтозна, чи не фальшування, і то не з дитячої позиції. Отже, я гадаю, що повинен цього уникнути.
Як я вже згадував, у їдальні, крім благого комплекту крісел і стола, який розсували для більших прийомів, були також поважний креденс — оселя десертів; шафка із сувенірами — царина мами, а під вікном — пухнастий килим, на якому я згодом охоче вилежувався з книжками, уже з власними. Вибір читва був переважно випадковий і надто примітивний. Я мав звичку вмостити собі на литці, у заглибині під коліном чи на підошві ніжку якогось крісла й легкими рухами гойдати ним так, аби воно зберігало рівновагу. Не раз мусив раптово переривати читання, аби впіймати крісло, що падало. Адже гуркіт міг привернути небажану увагу моїх домашніх. Однак я сильно забіг наперед, чого мені періодично дуже важко уникати.
Наскільки можна сягнути пам’яттю навспак, я досить часто хворів. Мене вкладали до ліжка всілякі ангіни й бронхіти. Узагалі-то, це був час великих привілеїв. Усі крутилися довкола мене, батько детально розпитував мене про самопочуття, вставляючи при цьому якісь загадкові фрази й терміни, які мали з винятковою точністю окреслити мій стан у вигаданих ступенях неіснуючої шкали. Понад те, я був об’єктом складних процедур. Не всі з них можна визнати приємними, зокрема, важко назвати таким пиття гарячого молока з маслом. А от інгаляції становили урочисту розривку. Спершу приносили велику мидницю, до якої наливали гарячої води. Потім батько вливав до неї трохи маслянистого плину з маленької фляшечки з притертим корком і йшов до кухні, де тим часом розпікалося на вогні чавунне кружальце від кухонної плити. Відтак він приносив його, розжарене начервоно, щипцями й клав до мидниці, а моїм обов’язком було ревно вдихати клуби пари, що пашіли ароматичною олійкою. Це було гарне видовище: оце несамовите кипіння води, сичання вишневого заліза, від якого відпадала зчорніла залізна луска. А ще я користав із того, що пускав до мидниці все, що мав під рукою — то целулоїдну качечку, а то дерев’яний пенал. Маю надію, що я не симулював симптомів хвороби при їх відсутності. Утім, спокуса до цього була вельми сильною, бо коли я хворів, батько не міг ні в чому мені відмовити. Тоді й пташка в перламутровому пуделку співала для мене, і золотими окулярами з рубіновими скельцями я міг бавитися досхочу. А ще, повертаючись зі шпиталю, батько приносив так звані «пакунки» з іграшками. Без жодного перебільшення можу сказати, що, як і деякі жінки, найбільше зиску я мав, лежачи в ліжку. Завдяки одній із ангін я отримав автомобіль-ґіґант, дерев’яний лімузин, такий великий, що на ньому можна було їздити, усівшись задком на дах. Напевно, частіше, ніж справжні хвороби з їх болями й гарячкою (як-от камінь, що утворився у моєму сечовому міхурі), мене вкладали всі ці дари й розваги — через брак солодкости буття. Але так чи йнак я урешті одужував.
Здоровий, я більшість часу проводив наодинці. Охоче досліджував помешкання навкарачки, однак найкраще чомусь почувався в ролі вигаданого звіра. І так завзято віддавався тому звірячому акторству, що на колінах поробилися тверді грубі мозолі, які не зійшли навіть тоді, коли я ходив до старших класів загальноосвітньої школи.
Час описати мої огидні схильності. Я трощив усі забавки. Найганебнішим із моїх вчинків можна назвати акт знищення прегарної маленької музичної скриньки — лискучого дерев’яного пуделка, у якому крутилися під шибкою золоті зубасті коліщатка, обертаючи латунний валик з колечками так, що з цього поставали кришталеві мелодійки. Я недовго тішився тими розкошами. Серед ночі рішуче встав і не вигадав нічого іншого, як підняти скляне вічко й насюсяти всередину. Згодом я не міг пояснити моїм засмученим домашнім мотивів цього нігілістського акту. Якийсь фройдист, певно, дібрав би мені відповідний термін. У кожному разі, я побивався над онімілою музичною скринькою не менш щиро, ніж дехто з lustmorsder[16] над своєю жертвою.
