Литмир - Электронная Библиотека

Тепер Мішель від подиву аж перехрестилася.

— Ой, Феріде, як це гарно, ой!.. Тільки який жаль, я чомусь не вірю.

Бідна Мішель божеволіла від усього, що було пов’язане з любов’ю, і навіть історія чужих почуттів давала їй насолоду. Але що робити, коли я не наважувалася розповісти про все відверто. Одначе було б непристойно, якби я почала кривися. Коли уже почали, то треба вести далі.

— Так, Мішель, — сказала я. — Я теж покохала.

— Та й тільки, Чаликушу?

— І він теж, звичайно, grande gourde!

Отже, я повернула Мішель це прізвисько, яким вона мене щойно назвала, та ще й з прикметником «велика».

Мішель навіть в голову не прийшло сказати: «Це ти gourde! Це твоє прізвисько».

Дивно, але як тільки я почала брехати ще дужче, прихильність Мішель до мене вже й зовсім зросла. З усією ніжністю обняла вона мене за стан і просила:

— Далі, Феріде… Розповідай, що було далі… Отже, й ти теж! Як це гарно — любити, чи не так!

— Так, це чудово…

— А хто він, той юнак? Чи красень?

— Він дуже вродливий!

— А де ти з ним зустрілася? І як познайомились?

Я мовчала.

— Ну ж бо, от вперта.

Де вже там вперта, я так хотіла розповідати, але що? Я не знала, що його придумати. Щоб спантеличити дівчат, потрібен юнак не вигаданий, а справжній… А його так тяжко знайти, так тяжко, навіть в… думці.

— Ну, Феріде… Я ж чекаю… Бо скажу дівчатам, що ти пожартувала.

Це мене занепокоїло. Пожартувала? Боронь боже, ще приліплять мені прізвисько «баклага» або «кабачок». Отже, треба таке видумати, щоб вони переконалися, щоб збити їх з пантелику. І як вам подобається, роль мого коханого перед Мішель виконував Кямран?..

— У нас роман з кузеном…

— Це не той білявий юнак, якого я торік бачила у нас в передпокої?

— Звичайно…

— Ой який красень!

Я вже казала, що Мішель була дівчиною, створеною для кохання… Кямран дотепер в пансіоні був двічі, ну, може, тричі, та Мішель, мов та кішка, що пронюхала м’ясо, відчула присутність в передпокої хлопця й прибігла, щоб піддивлятися за нами. Дивно, справді?

Сходила зоря. Була вже осінь, але така, мов поліття, й мені здавалося, що пахне жнивами…

Я всім тілом налягла на Мішель, наші коси злилися докупи, а моя щока притискалася до її обличчя. І я почала розповідати їй неправдиву історію:

— Ніч була ще зоряніша, ніж ця. Ми залишили галасливих гостей на веранді й пішли в. сад. Я попереду, а мій кузен трохи позаду. Він говорив мені якісь дивні й гарні слова, хіба можна їх переказати… Та й нащо… Цикади аж заливалися… Ми йшли і йшли… Місячне проміння залило нас, і ми знайшли прихисток під деревами… А потім знову було місячне сяйво… Потім ще раз розлогі крони дерев…

— Невже у вас такий великий сад, Феріде?

Я злякалася, щоб не вийшло неправдиво, й сказала:

— Та ні. Ми помалу йшли…

Стежка урвалася… Там був уже сусідський дувар — велика чинара край саду… Там ми й зупинилися… Я стала навшпиньки, начебто дивилася через огорожу у сусідський сад… А він заломив собі руки й хотів рушити до мене… та не наважився…

— Але ж ти дивилася в сусідський сад… Як же ти це побачила?

— А тінь на огорожі… Ось…

Здається, у мене добре виходило. Я вся тремтіла, тихнув голос, і на очах бриніла сльоза.

— А далі, Феріде, далі?

— Далі… Він ухопив мої руки…

— Ой, яке щастя! І що?

— Що? Хіба я знаю…

— Боже мій, ти ж зупинилась на найцікавішому місці?..

— Потім на дереві закричала якась пташка… Гидка товста пташка… Ми злякались і повтікали.

Я вже не могла стримати сльози і, поклавши голову Мішель на груди, гірко заридала… Хтозна, скільки б я проплакала, та, дякувати богу, сестри помітили, що нас немає, й почали гукати.

Мішель крикнула:

— Ідемо… У Чаликушу болить нога… швидше не можна…

— Так, Мішель, це правда… Я таки через це плачу… Хоча можна йти і швидше.

А вночі, коли вже всі спали, я плакала ще дужче. Тільки вже не тому, щоб грати роль, а з гніву на себе. Хай я вигадала якісь любощі, щоб мені не приліпили це gourde. Але хіба немає на світі більше людей, окрім кузена. Чому я вхопилася за нього, коли він мені най-ненависніший у світі? Я заприсяглася собі завтра вранці, ледь прокинуся, одвести Мішель за руку в куточок і сказати, що вчора я все вибрехала.

Але дивно — уранці я прокинулася й відчула, що мій сором наче пропав.

Так я й не наважилася сказати правду моїй Мітель, а вона тепер аж зазирала мені в очі та леліяла мене, мов хворе дитя.

Помалу моя пригода стала відома всім. Мітель, мабуть, розповіла дівчатам це як страшну таємницю, і вони не наважувалися мені щось сказати. Але вони так позирали на мене та посміхалися, що було зрозуміло, як їм хочеться про це порозмовляти. А я пишалася, хоч довелося тимчасово відмовитися від пустування та витівок. Адже всі дивилися на мене як на дорослу, закохану в кузена дівчину. Не гоже ж мені тепер плигати, мов малій дитині.

Та, як кажуть, від долі не втечеш… Увечері, узявши на останній перерві Мішель під руку, я вигадувала їй усе нові й нові пригоди, а в душі моїй прокидалося чортеня і все-таки починало шаленіти.

Якось ми знову пішли на прогулянку за місто, та Мішель чомусь не ходила.

Коли ж ми поверталися додому, Мішель зустріла мене біля воріт, схопила за руку й повела бігом У сад.

— Тут така новина, — сказала вона, — але вона тебе не тільки втішить, а й засмутить.

Я не знала, що й подумати.

— Сьогодні в пансіон приходив твій білявий кузен.

Я завмерла.

— Звичайно ж, до тебе… Ну чому ти не зосталася вдома!

Я не вірила. Кямран не прийшов би, якби не мав якогось важливого доручення. Мішель, мабуть, помилилася.

Та я не поділилася з нею цими сумнівами, лише сказала:

— Що ж тут дивного, коли юнак приходить до дівчини, з якою любиться.

— Який жаль, що тебе не було, га?..

— Звичайно.

Мішель погладила мене по щоці й сказала:

— Якщо любить, то прийде…

— Я теж так думаю.

А після вечері sœur Matild викликала мене й подала дві барвисті, перехоплені сріблястою ниткою, коробки цукерок.

— Це приніс твій кузен.

Я не любила сестри Матільди, та цього разу ледве стрималася, щоб не кинутися їй на шию й не поцілувати в обидві щоки.

Отже, Мішель не помилилася. Кямран справді приходив. Якщо серед дівчат ще були такі, хто мав сумнів щодо моїх пригод, то тепер, побачивши ці цукерки, змушені будуть подумати інакше. Як добре!..

В одній коробці були різнокольорові цукерки з лікером, а в другій — шоколад в золотистих папірцях. Якби це сталося півроку тому, я не показала б їх навіть найближчим подружкам. Але цього вечора ми сиділи в класі й готували домашні завдання, а коробки так і ходили по руках. Кожна брала одну, дві, а хто й три цукерки — кому скільки совість дозволяла.

Деякі дівчата здалеку кидали на мене багатозначні погляди, а я ж, буцімто ніяковіючи, одверталася вбік і усміхалася. Як чудово!

Мішель, повертаючи мені коробки, в яких, на жаль, уже виднілося позолочене денце, пошепки сказала:

— Феріде, уяви собі, що їх тобі подарували з нагоди заручин.

Я поглянула на цукерки. Так, дорогою ціною заплатила я за свої вигадки, та що вдієш.

Минуло три дні. Я готувала до екзаменів кольорову географічну карту. Я не любила мати справу з фарбами. Невміло брала я то одну фарбу, то другу й геть заялозила собі руки й губи.

І ось у такий час заходить донька сторожа й каже, що в передпокої на мене чекає кузен. Я не знала, що робити, й, глянувши довкола, розгублено зиркнула на вчительку.

— Феріде, — промовила та, — карта хай полежить, а ти вийди до гостя…

Карту я, звичайно, покину, але як мені вийти до того гостя з таким обличчям?

Моя подружка, з якою я сиділа, дістала з кишені маленьке дзеркальце й весело подала мені. На мене було страшно дивитися, особливо на рот. На уроках я звикла жувати ручку, отож тепер тицяла собі в рот пензлика, через що мої губи рябіли і жовтою фарбою, і червоною, та ще й синьою. Я не знала, що робити. Вимити їх водою з милом, а тим більше, витерти хусточкою зараз, звичайно ж, неможливо, тільки дужче заяложуся.

9
{"b":"833674","o":1}