Тільки тієї ночі Кямран і справді наче зшаленів. Ухопившись руками за найближчу гілку, він видерся на дерево й готувався лізти ще вище…

Я мало не збожеволіла від думки, що ми отак вночі зустрінемося віч-на-віч отут на дереві. Це було б найбільшим лихом. Побачивши його зелені гадючі очі, я плигнула б на нього, і ми перетворилися б на двох хижих птахів, що клювали б одне одного, б’ючи крильми між гіллям дерев. Я б тоді вийняла йому очі, а самого кинула б на землю. О ні, я кинулася б сама. Та одразу ж мені подумалось, що не треба чинити цього божевілля, і я гукнула йому:

— Стривайте!

Але він не зважав, навіть не відповів мені. Ставши на гілку, він почав роздивлятися, куди б його ще попнутися.

— Стривайте, бо буде гірше, — сказала я. — Адже знаєте, що я Чаликушу… Дерева ростуть для мене, і я не зношу, коли хтось ступає на них.

— Що за дивна розмова, Феріде?..

Розмова й справді була дивна. І я мимоволі почала жартувати. Приготувавшись лізти ще вище, коли Кямран не зупиниться, я сказала:

— Вам відомо, як я вас поважаю. Отож мене дуже непокоїть, що буду змушена зсаджувати вас додолу. Це буде дуже сумно, якщо ви почнете галасувати «аман» [13]₉ адже нещодавно ви читали любовні вірші.

Слово «аман» я крикнула його голосом і від цього ще дужче розреготалася.

— Ну то зараз ми побалакаємо віч-на-віч, — вигукнув Кямран і подерся вгору, незважаючи на мої погрози. Страх зробив його сміливим і метким. Могло здатися, що ми грали в горидуба. Він гнався, а я все втікала. Та гілля чимдалі ставало тоншим. Я подумала, що можна втекти, плигнувши на паркан. Але могла й не втекти ж, бо якби покалічилася, то заволав би не кузен, а вже я.

Тільки ж і зустрітися з Кямраном в цю ніч мені теж нізащо не хотілося. Довелося змінити тактику.

— А чи не можна дізнатися, — запитала я, — чому це вам так заманулося побалакати зі мною?

На ці слова Кямран зупинився й статечно відповів:

— Феріде, ми жартуємо, а справа серйозна… Я боюся, що…

— Що? Чого ви боїтеся, га?

— Що ти пащекуватимеш…

— А хіба я не роблю цього щодня?

— Але після цієї ночі твоя робота матиме вже інший вигляд.

— А хіба цю ніч сталося щось надзвичайне?..

Кямран стомився й був занепокоєний. Зараз він вже

не думав про напрасовані штани, а взяв та й сів на гілку. Здавалося, кузен заплаче, а він ще й жартував.

Мені не стало його жаль, тільки не було сили з ним розмовляти, і, щоб хоч на мить лишитися самій, я сказала:

— Не турбуйся… повір мені, що боятися не треба… Хутко йди до гостей… Незручно.

— Чи твоє слово вірне, Феріде?.. 1 клятва?

— І слово, і клятва… І що ти хочеш…

— Тобі можна повірити?

— Я думаю, що треба повірити… Я вже не та, що раніше…

— Феріде…

— Та й я не знаю, про що ти говориш і чого ти боїшся… Я сиділа собі сама на своєму дереві.

— Хтозна, але я чомусь не вірю…

— Кажу ж вам, що я вже не дівчинка, а доросла дівчина, то, мабуть, в цьому щось є… Ідіть, кузене, і не потерпайте… Бо є речі, які бачить дитина, та не помітить дівчина, що вже почала дорослішати… Ідіть і заспокойтеся…

Кямранів страх наче перейшов поволі на подив. Він ніби конче хотів мене побачити й все пнувся головою догори.

— Ти розмовляєш якось інакше, Феріде.

Здавалося, цим словам не буде краю. Я прикинулася,

начебто гніваюся, і крикнула:

— Але ж годі… Будете базікати, візьму свої слова назад… Отже, думайте…

Моя погроза знову налякала його. Задуманий Кямран почав злазити з дерева і, засоромившись іти в той бік, куди втекла Неріман, пішов низом.

Після тієї ночі щаслива вдова більше до нас не приходила. А Кямран ще довго боявся мене й щоразу привозив мені із Стамбула різні подарунки: барвисту японську парасольку, шовкові панчохи, хустинки, або люстерко у формі серця, чи розкішну сумочку… І нащо дарувалося все це дівчиську, яке не знайшло б тим дарункам і вжитку? Такі речі могли знадобитися вже дорослій дівчині. Отже, кузен хотів забити Чаликушу баки, заткнути рота?

Хоча я була в такому віці, коли стає приємно, що тебе пам’ятають. І ті цяцянки мені теж подобалися, тільки чомусь не хотілось, щоб Кямран чи хтось інший знали, що ці дарунки мені не байдужі. Отже, коли розмальована бамбуковими хижами та вузькоокими японками парасолька падала мені з рук хоч би й у куряву, я не хапалася за нею, аж поки котрась із тіток не починала дорікати:

— Оце така твоя, Феріде, дяка за подарунки?

А одного разу тітоньки вчинили справжній лемент. Бо я зробила жест, наче хотіла покласти в ту розкішну сумочку цілу жменю ягід. А сумочка була з м’якенької блискучої шкіри. Коли я гладила її рукою, мене охоплювало якесь неймовірне почуття.

Ет, якби я була мудріша, то, мабуть, ще довго б користалася Кямрановим страхом і він був би змушений не раз приносити мені то се, то те,

І хоч я любила оті речі, ще дужче хотілося мені їх

ухопити й побити, порвати, кинути під ноги й стерти на порох і заридати.

Так, він мені був ненависний, огидний, і моє почуття до кузена не змінилося.

Раніше думка про те, що треба їхати в пансіон, завдавала мені гіркого смутку. А цей рік я не могла дочекатися того дня, коли зможу поїхати з цього дому, від цих людей.

Якось першої ж неділі в новому навчальному році сестри повели нас на прогулянку в Кяйтхане. Взагалі сестри не любили гуляти по вулицях, але того дня ми чомусь ходили до вечора.

Я йшла позаду всіх. Не знаю, як це сталося, що я так відстала від гурту й ніхто цього не помітив. Мабуть, подумали, що я, як завжди, попереду, й навіть не гукали. Аж раптом коло мене виросла чиясь постать. Дивлюся, Мішель…

— Чаликушу, це ж ти? — запитала вона. — Чому ж це ти так помалу йдеш та ще й сама?

Я показала їй свою праву ногу, перев’язану хусткою.

— Це ми грали і я впала, хіба ж ти не знаєш?

Мішель була славна дівчина й пожаліла мене:

'— Коли хочеш, я тобі допоможу.

— Чи не думаєш ти запропонувати мені свою спину?

— О ні… Це неможливо… Але я можу тебе підтримувати рукою. Ні, не так… Ти свою руку поклади мені на плече. Міцніше тримайся… А я тебе обніму за стан. Твоїй нозі буде не так тяжко. Ну, як, тобі все ще болить?

Мені й справді стало легше.

— Дякую, Мішель, — сказала я, — ти дуже славна!

Мішель же трошки подумала й сказала:

— А знаєш, Феріде, що подумають дівчата, коли побачать, як ми йдемо.

— А що?

— Скажуть, Феріде теж закохалася й розповідає про це Мішель.

Я зупинилася.

— Це правда?

— Атож…

— Тоді забери свою руку, і негайно!

Це прозвучало як наказ командира.

Мішель не послухалася, а сказала:

— Ти вже виросла, а ще й досі дурненька. Та хіба ж це можливо?

— А чому?

— Таж усім відомо, яка ти.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Нічого, просто всі знають, що в тебе не може бути ніяких любощів. До тебе ж неможливо залицятися.

— Чому?.. Невже я така негарна?

— Ні, чому ж… Ти навіть вродлива… Але ж хіба можна виправити твою наївність?..

— Невже ти думаєш про мене так?

— Хіба тільки я, всі так думають… Кажуть: «Чаликушу до кохання така сама здатна, як і «gourdé!»

Турецької мови я добре не знала, але французька була мені відома у всіх значеннях: «баклага, кабачок, вживаний як посудина на воду, мед тощо». Словом, куди не глянь, то скрізь сяке-таке… Я не була висока та гнучка, але ж не можна сказати, що моє тіло скидалося на якогось гарбуза. Який жах, коли, окрім Чаликушу, мене ще називатимуть і цим gourde. Треба було щось робити, адже тут така загроза для моєї честі.

Я поклала голову Мішель на плече, як це не раз робила вона сама, глянувши на неї сумно й багатозначно, гірко усміхнулася:

— Ну що ж, думайте і далі так…

— Що ти кажеш, Феріде?

Мішель стала як укопана.

— На жаль, все це не так, — промовила я й тяжко зітхнула, щоб моя брехня видалася за правду.