Я говорила весело, мов безтурботна мала пустунка.
Старий лікар почав непокоїтися:
— Що ти городиш? Що це має означати? Якби я оце сидів на твоєму місці, то, мабуть, упав би так, що й кістки не позбирав би. Ти все-таки злізь, бога ради. Все буває.
Я засміялася і одказала:
— Пане лікарю, хіба це не безглуздо, боятися, що я кинуся з вікна, коли вже вирішила жити? А чому я так вирішила, зараз поясню. На це є багато причин. Найперше, те, що мені забракло сміливості. Ви не зважайте, що я інколи балакаю про смерть. Як там не є, а помирати — страшно. Правда, іншої ради в мене зараз і немає, та наважитися, пане лікарю, ніяк не можу.
Я говорила просто й спокійно, не зводячи голови.
Гайруллах-бей схвильовано ухопив мене за руку, силоміць стягнув з підвіконня й посадовив на стільчик.
— Але ж і тяжко тебе зрозуміти, Феріде! Глянеш на тебе — лялька, та й годі. Виросла завбільшки з мізинчик, а як глибоко відчуваєш усе. Така дивна, і скільки в тобі мужності… Гаразд, Феріде, кажи далі, я слухаю.
— Ви в мене єдиний товариш і захисник, мій батько. Я зрозуміла, що померти не одважуся, бо дуже захотілося жити. Але як? Навчіть мене. Це було б так чудово, якби ви щось'придумали.
Гайруллах-бей почав міркувати, насупившись, а потім промовив:
— Феріде, я теж думав про це, лише хотів трохи зачекати. Та бачу, ти вже опанувала себе… Отже, перш за все ти повинна прогнати думку про те, що колись вчителюватимеш. Я сьогодні вже можу дещо розповісти тобі.
Десять днів тому з вілайєту приїхав інспектор. Там така страшна пика, справжнісінький морж, навіть ікластий. Під головуванням цього інспектора організували слідчу комісію, бо хотіли, перш ніж звільнити тебе, ще влаштувати допит. Лист, якого тієї ночі приніс онбаші, скоріше нагадував повістку. Уявляєш, Феріде, як би тобі було перед тією комісією? І як відповідала б на по-чварні звинувачення, що йдуть від казна-кого? Вже сама думка про це замалим не довела мене до божевілля. Я уявив собі кімнату, де сидить ця комісія, і тебе в чорному чаршафі… Я побачив твою похилену голову, твоє нещасне сполотніле обличчя й хижі ікла інспектора-моржа, який ніби виліз із байки «Вовк та ягня» й хоче тебе роздерти, а щоб знайти якусь зачіпку, хапається за гидку, як і він сам, брехню. Як дозволити, щоб твоє дитяче обличчя, яке враз зашаріється навіть від незлобивого старого дурня, твої налякані сірі очі лишилися сам на сам з отим моржем!..
В ясних і лагідних очах Гайруллах-бея я побачила такий страшний полиск, якого раніше не помічала. Обличчя йому пересмикнуло, звело щелепи, і він замовк. Потім посварився на когось кулаком і сказав:
— Я, звичайно, не стримався, а роззявив свого пречудового рота й так вишпетив цього моржа, що, мабуть, якби влучила в нього куля, то вже не було б крові. А позавчора я дізнався, що мене позивають у суд. Я нетерпляче чекаю цього дня. Хочу в присутності суддів розповісти людям усе, що вони наробили…
Старий лікар замовк. У його очах погасло страхітливе поблимування, з обличчя спала кров, і тільки тоді він промовив своїм теплим голосом, лагідно дивлячись на мене:
— Найтяжче тобі. Ти в скруті. Я не хочу, щоб ти колись думала про мене погано, адже це я силоміць примусив тебе написати прохання про звільнення. Але ти повинна рішуче порвати з тим, що зв’язує тебе з минулим. Аллах дав тобі очі й твої вуста на те, щоб вони сміялися й тішили всіх довкола, а не щоб плакали й тремтіли перед жахливим моржем. Феріде, я повинен сказати тобі ще щось. Зараз я двічі завинив перед тобою… Та й усе твоє лихо через мене. Я мушу все виправити. Але кажу ще раз, ти повинна прогнати й думку про роботу. Якщо навіть нам і вдалося б сьогодні якось виправдатися, то завтра тебе однак втопчуть у болото новими брехнями. А раптом мене вже тоді не буде на світі? Думай зараз… Може, ти повернешся додому, до родини?..
Я похилилася головою й одказала:
— Ні, пане лікарю, вони померли для мене навіки.
— Тоді інший варіант. Може, ти вийшла б за якогось гарного юнака, га?
— Ні, пане лікарю, я вже вирішила, що доживатиму віку старою дівкою…
— Та я й сам не вірю, Феріде, що заміжжя дасть тобі щастя. Той клятущий так полонив твоє серце, що ніяка сила вже не вирве його звідтіля.
— Благаю вас, пане лікарю, говоріть все, що вам заманеться, тільки не це…
— Гаразд, моя маленька, гаразд.
— Дякую.
Гайруллах-бей ще трохи щось міркував, кусаючи свого вуса.
— Тоді що ж нам робити? Злиднів боятися тобі нема чого, мого небагатого прибутку нам таки вистачить. Навпаки, я оце все думав, куди мені подіти мої гроші. Адже я можу віддати їх на твоє щастя?
Я знала, що моя відповідь погніває лікаря. Та що зробиш? Я погладила боязко його по коліні й сказала:
— Але ж, подумайте собі, лікарю, як я виглядатиму, коли братиму ті гроші? І чи зможу я після цього відчувати себе людиною?
Гайруллах-бей не розгнівався, а тільки сумно, навіть жалісливо глянув на мене:
— Соромно, Феріде, соромно!.. Сором говорити таке. Адже ми такі близькі. Та ба! То тільки здається, що ти вільна, незалежна й смілива, насправді ж в тобі живе обмеженість і бездушність маминої доці. Ти з тієї породи, про кого кажуть: «Фарбована вівця». Ось тобі скрутно., Але хіба може жити самотньо отака горда дівчина, як ти, котра не хоче взяти допомоги навіть з рук давнього й щирого товариша? Надто ж після тієї історії, після всіх балачок. Ось через те я й вирішив, Феріде, що тобі краще одружитися. Допомоги брати не хочеш. Воліла б працювати, та це неможливо. Якщо я запропоную тобі не розлучатися, а жити разом зі мною, ти знову не погодишся, адже так? Опускаєш голову? Боїшся відповісти? Як направду, то я й сам не вбачаю в цьому порятунку. Отже, розмовляймо відверто. Мешканці нашого кварталу послали до каймакама делегацію, котра поскаржилася, що в моєму будинку живе чужа дівчина, яка не має до моєї рідні жодного відношення. Вони сказали, що це суперечить законам і моралі, тому попросили вислати тебе деінде. Ти знаєш, який я відвертий. Усім кажу те, що думаю, прямо у вічі. От мене й не люблять за це. А тут така нагода штовхнути мене, де вже не скористатися цим? Одне слово, ти не маєш змоги жити ані сама, ані зі мною вкупі. Куди б ти не поїхала, підозра без жодної на те причини отруюватиме тобі життя повсюди. Кожний твій сумнівний вчинок в минулому даватиме право будь-якій нікчемі, будь-якому пройдисвіту ображати тебе. Що ж нам робити, Феріде? Як нам поводитися, щоб захистити себе?
Я глянула на лікаря сумно, мов рокована на смерть. Я спробувала навіть усміхнутися, тільки невимовно щеміло серце.
— Нарешті й ви визнали моє право думати про смерть. Пане лікарю, гляньте на це сонце, на ці дерева, на це море вдалині… Хіба захоче людина, яка попала так, як я, у скруту, покинути цей гарний білий світ?
Гайруллах-бей затулив мені долонею рота:
— Годі, Феріде! Облиш. Ти примусиш мене зробити таку дурницю, якої я не робив ще ні разу в житті. Я можу заплакати…
Лікар підняв руку до осіннього сонця, яке пронизало голе, сухе гілляччя дерев.
— Я вже старий. Мені довелося бачити немало людського горя та злиднів. Скільки очей закрив я оцією рукою! Та коли прекрасна дитина, чиї пустотливі вустонька ще здригаються, ніби шукають нагоди розсміятися, так спокійно говорить про необхідність смерті, хіба це не страшна трагедія! Такої я ще не бачив.
Гайруллах-бей скинув з колін плед і довго ходив по хаті. Нарешті він зупинився переді мною й сказав:
— У такому випадку треба вдатися до останньої ради. Я залишаю тебе в своїй хаті на основі закону, так, як того вимагає шаріат[99]. Я захищатиму тебе, Феріде. Готуйся і ти, це буде в четвер…
Ось тиждень вже, як ми в Кушадаси. Завтра я вже буду наречена. Позавчора Гайруллах-бей поїхав до Ізміра, мав там якісь справи та й хотів купити дещо в хату. Сьогодні сповістив телеграмою, що повернеться увечері.
Я казала йому, що немає ніякої потреби витрачати гроші на якесь майно, але він боронився якимись дивними доказами:
