— Бий їх сила божа! На них усе зле лихо!..

Я відчула, що над моєю головою вже чигає нова небезпека, та запитувати не наважувалася.

Гайруллах-бей довго ходив по хаті й про щось думав. Нарешті зупинився, поклав мені на плечі руки й промовив:

— Маленька, ти щось знаєш…

— Ні, пане лікарю.

— Знаєш… Принаймні відчуваєш, що не все гаразд. Отже, хочеш запитати у мене щось?

Я, стурбована, сумно одказала:

— Ні, пане лікарю, я нічого не знаю. Тільки бачу, як ви непокоїтеся й страждаєте. У вас горе, а ви мій захисник, навіть батько. Отже, ваше лихо — моє лихо. Що ж сталося?

— Феріде, чи почуваєш ти себе, дочко, вже досить сильною?

Цікавість вже взяла мене. Я намагаюся відповісти якомога спокійніше:

— Кажіть, пане лікарю. Ви вже не раз переконувалися, яка я дужа.

— Бери в руки перо й пиши те, що я скажу. Повір старому приятелеві…— І він, часто зупиняючись, наче ще раз обмірковував кожне слово, проказав мені: — «Високоповажній президії ради освіти міста Кушадаси. Стан здоров’я не дозволяє мені й далі лишатися на педагогічній роботі. Прошу звільнити мене з посади завідувачки жіночим руштіє міста Кушадаси». А тепер, — вів лікар далі,— довго не думай і нічого не питай, а підпишися внизу й дай цього папера мені. Феріде, у тебе тремтять руки? Ти боїшся глянути мені в обличчя? То й добре, дочко… Адже ти глянеш на мене своїми чистими очима, й мені буде соромно. Сталося щось незвичайне. Ти й не здогадуєшся? То слухай. Але? якщо ти почнеш хвилюватися та непокоїтися, то я змушений буду замовкнути. Ти мусиш знати все, бо помиляєшся, коли думаєш, що за три роки самостійного життя пізнала людей. Я живу на світі вже майже шістдесят літ, та й то не пізнав. Вже стільки підлості довелося зазнати на віку, але такого!..

Хіба є щось чистіше й прекрасніше в світі, як дружба? Я кілька тижнів ходив біля тебе, мов біля рідної дочки. І знаєш, що про нас думають, які плітки снують? Ні, ти не зможеш навіть уявити собі! Адже балакають, начебто ти моя коханка. Не затуляйся, тримай голову вище! Глянь мені в очі! Обличчя затуляють тільки ті, кому забракло честі. А в наших стосунках хіба є щось сороміцьке? І слухай мене, Феріде, до кінця. Ці брудні плітки вийшли з вашої школи, їх рознесли по людях твої колеги. А причина одна. Чому директрисою призначили якусь Феріде, а не когось із них? Півроку тому я не сказав тобі, а сам хотів допомогти тобі й написав листа в Ізмір своєму приятелю дефтердарові, щоб тобі дали кращу посаду. А це ще підлило олії у вогонь — плітки тліли, як вугілля, кілька місяців, аж поки не дійшли до ра^и освіти. Ба, почув навіть каймакам [98]. Почалася в канцеляріях писанина офіціальних паперів, навіть розглядали цю справу. Дирекція відділу освіти заходилась вивчати твою біографію і прийшла до висновку, що вона заплямована. Те, що ти виїхала зі Стамбула, а потім і з центрального руштіє Б., здалося їм підозріливою втечею. Два з половиною роки тому якась невідома рука допомогла тобі просунутися по службових сходинках з небаченою в міністерстві освіти швидкістю від сільської вчительки до викладачки жіночої педагогічної школи. Потім знову таємниче зникнення, ти їдеш в інше містечко, але й там тобі не вдалося пожити довше. Рада освіти міста Ч. на запит відповіла таке, що я начебто отруту ковтнув. Аби ти тільки знала, Феріде… Ні-ні, годі й сказати. Навіть мій нецеремонний солдатський язик не ладен вимовити тих слів, які так легко вилилися з-під пера цих вихованих, високоосвічених, культурних людей. А вже ти знаєш, який я нестриманий і як брутально можу лихословити… Отже, мені все це нагадало хортів, якими травлять поранену лань…

Твій найзвичайнісінький вчинок тлумачився як щось страхітливе, і в паперах його висували як доказ проти тебе. Захворіє якась школярка — ти кличеш до школи мене. Померла наша дівчинка — й ти притислася своєю бідною голівонькою до мого плеча. А потім ти захворіла сама, і я весь час просиджував коло твого ліжка. В цьому всьому вони побачили злочин. їх обурює наше сороміцьке поводження. Вони, крім того, вважають, що ми сміємося з моралі, звичаїв, честі й цноти цього краю, обпльовуємо людей, які нас оточують. Ми буцімто казали всім, що ти хвора, а самі попідручки прогулювалися полем, каталися на гармані. їх обурює те, що ти тішила в саду коня, а школи до початку навчального року не приготувала. А тепер вони кажуть: «Бач, мало їм того, так вони ще поїхали в садибу за місто…»

Феріде, люба, я розповідаю тобі все, як є, прикрашати немає потреби. Можна було сказати неправду і втішати тебе ще деякий час, але ти стратила б поволі всі свої надії. Я не хочу цього. Мій фах і життєвий досвід навчили мене, що отруту треба ковтнути враз, і тоді людина або одразу вмирає, або ж виживає. А змішувати отруту з медами, пити ковтками — то брудна, препогана справа. Повідомляти про нещастя поволі — теж наче пиляти людину живцем…

Так, Феріде, життя вдарило тебе в обличчя, і якби ти була самітня, то, може, і наклала б головою. Адже десятки людей накинулися на маленьку, мов пташеня, дівчинку. Ще дякувати, що доля звела тебе з дідом, який вже на ладан дихає. Годинник мого життя ось-ось проб’є дванадцять. Та дарма. Щоб допомогти тобі, багато часу не треба. Я не пошкодую того часу, без жалю витрачу його на цей безглуздий нелад, тільки б вдалося все зробити. А ти, Феріде, не бійся, все спливає, і ти побачиш іще чудові дні. Ти молода, отож геть відчай!

Я хотів був сам віднести прохання про звільнення з роботи, та передумав. Не можна залишати тебе в такому стані саму. В житті дітей іноді навіть дрібниці багато важать. А ходімо лишень на свіже повітря, до наших овець та корів. Повір, тварини краще вміють віддячити за добро.

Старий лікар поклав у конверт моє прохання про звільнення й віддав його онбаші. На цьому клаптику паперу була не лише часточка мого життя, а й остання втіха безталанної Чаликушу.

Боже, як тоскно! Я леліяла свої мрії, а вони гинули, як і ті, кого я тільки починала любити. Осіннього вечора, три роки тому, померли дівочі сни Чаликушу, а разом з ними — і мрія про моїх дітей. Я втратила Мунісе, потім учениць… А я ж сподівалася, що вони втішатимуть моє самотнє серце…

Так опадає і в’яне восени листя.

Мені немає ще й двадцяти трьох, на моєму тілі й обличчі ще знак дитинства, а серце моє вже не палає. Воно згасло разом зі смертю моїх любих.

Три дні не залишав мене Гайруллах-бей ані на мить. Він не йняв віри, що я спокійно зустріла нове нещастя. Навіть уночі підходив він до дверей моєї кімнати й запитував:

— Феріде, тобі, може, щось потрібно? Якщо не спиться, то я зайду.

На третій день я прокинулася дуже рано. Був теплий ясний ранок. Я надоїла для Гайруллах-бея молока, приготувала сніданок.

І коли я з тарелею в руках ступила до його кімнати, весело, навіть можна сказати, щасливо усміхаючись, обличчя лікаря аж заясніло:

— Славно, Феріде! Як я тішуся! Не бери до серця. Невже ти одна повинна страждати, що світ несправедливий.

Я відчинила вікна, прибрала в хаті й почала розмову про справи в садибі та за наших овець і вівчарів. Усмішка не сходила з моїх вуст. Іноді я навіть намагалася посвистувати, як то раніше в пансіоні.

Годі й описати, як радів Гайруллах-бей. Я ж бачила, що він тішиться, і розходилася ще дужче.

Нарешті, переконавшись, що можна починати, я підсунула крісло лікаря до вікна, накрила його коліна пледом, а сама сіла на підвіконня.

— Лікарю, — почала я, — оце маю вам щось сказати.

Гайруллах-бей затулив очі рукою й відповів:

— Кажи, тільки злізь додолу, бо ще, не доведи аллах, полетиш униз.

— Не турбуйтеся. «Я^-все своє дитинство просиділа на деревах. Та' й бачите ж, що я спокійна… Учора ввечері я довго мізкувала й щось придумала. Вам сподобається моя думка.

— Яка?

— Що треба жити.

— Що ти балакаєш?

— Нічого особливого. Просто я не накладу на себе рук. Кілька днів я думала про це, й навіть дуже серйозно.