Сьогодні вранці я підрахувала дні. Минуло якраз сімдесят три, відколи я поховала мою дівчинку.
Помалу звикаю… Пережила і я важку втрату. Чого тільки не знесе людина.
Вдень ми прогулювалися з моїм старим лікарем понад морем, Я брала гладенькі камінчики та черепашки й кидала їх так, щоб вони ковзали по воді.
Гайруллах-бей тішився, мов дитина. Його добрі голубі очі так і вибухали сміхом.
— О юносте! — вигукнув він. — Слава аллахові, подужали й це горе. Тобі повертається твій колір обличчя, ти навіть повеселішала.
Я усміхнулася:
— Чому ж тут дивуватися? Адже маю такого лікаря, як ви. Все природно…
Гайруллах-бей поволі похитав головою:
— Ні, моя маленька, неприродно. Все це — й лікарський фах, і люди, й книжки, і правда, й вірність — фантастика, нереальність. Треба плюнути на науку, коли не змогли порятувати нашу дівчинку…
— Що ж робить, пане лікарю? Не сумуйте… Така воля аллаха.
Він журно глянув на мене:
— Моя бідна дівчинко, сказати, чому мені так жаль тебе? Бо тільки-но яка біда, ти забуваєш, що сама потребуєш втіхи, й починаєш розважати інших. Твоя покірливість зворушує мене до сліз.
Лікар замовк, та трохи згодом додав:
— А я стаю якийсь нікчемний… Либонь, здурів на старість. Ну, маленька, вставай, ходімо вже.
Ми поверталися додому жовтими полями, де працювали селяни. Всі вони добре знали лікаря. Біля полукіпка пшениці стояла молодиця. Ми розбалакалися. Нещодавно Гайруллах-бей вилікував їй внука, й стара довго дякувала аллаху, а потім покликала цибатого хлопчика, який в осонні поганяв на гармані волів.
— Гусейне, а ходи-но сюди! Поцілуй руку своєму рятівнику. Якби не пан лікар, лежав би ти в землі.
Гайруллах-бей погладив засмаглу спітнілу щоку Гусейна.
— Не треба, дитино, цілувати мені руку. Краще покатай нас…
Ми стали на молотило, яке тягнули двоє дужих волів, і хвилин десять пливли жовтими хвилями пшеничного моря.
Сьогодні я вже можу розповісти все.
Наступного ранку, після того, як я востаннє писала в щоденнику, Мунісе погіршало. Горло так опухло, що вона не могла говорити. Бідна дитина задихалася, їй не вистачало повітря. Треба було йти по лікаря. Хоч якого-небудь…
Я одягла чаршаф, та якраз увійшов Гайруллах-бей. Він оглянув Мунісе й сказав, що не треба непокоїтися. Та сам насупився, і очі стали стурбовані.
Я боязко зауважила, що мені не подобається вираз його обличчя. Він знизав плечима й роздратовано відповів:
— Чого його чіплятися? Я щойно приїхав… Страшенно стомився, їхав чотири години. Мало, що я вам прислуговую, то хочете, щоб я ще й запобігав перед вами?
Я знала, що коли Гайруллах-бей має справу з тяжкохворими, він стає роздратованим і навіть брутальним.
Не дивлячись мені в лице, він сказав:
— Хутко дай папір і перо. Хоча й немає такої вже потреби, та обачність не завадить. Я, мабуть, запрошу кількох лікарів… Це мої приятелі.
Як на те, і в школі того дня все склалося не гаразд. Вранці зі школи прислали прибиральницю, бо приїхав інспектор і два члени з ради міністерства освіти. Вони хотіли поговорити зі мною. Коли прибиральниця прибігла втретє, я ладна була її вигнати.
Гайруллах-бей скипів:
— А що тобі тут робити? Іди на роботу, і без тебе стомився до смерті. Стільки клопоту, так ще з тобою водися тут. Бери чаршаф — і геть з хати! Сидиш тут та голову морочиш. А то я піду, ось аллахом присягаюся!
Старий лікар сказав це так сердито й рішуче, що я не наважилася перечити йому. Напнулася чаршафом і, заливаючись сльозами, пішла до школи.
Якщо міністерство освіти обдарує мене всім щастям і добром, яке тільки є на землі, все одно йому не розрахуватися зі мною за всю мою саможертовність того дня. Чиновники заходили у класи, екзаменували учнів, просили їхні зошити й питали таке, чого годі було й сподіватися.
Голова йшла обертом, і не знаю, як тільки вдавалося мені щось відповідати. Вони ж не йшли зі школи, хоч був уже полудень. Нарешті котрийсь помітив мій нещасний вигляд.
— Ви нездужаєте, мюдіре-ханим? У вас таке скорботне обличчя.
Нерви мої не витримали, я опустила додолу очі, стиснула на грудях руки, ніби просила милосердя, й промовила:
— Дома вмирає дитина…
Чиновники почали втішати мене звичайними на те словами й дозволили піти.
Додому я завжди йшла не більше п’яти хвилин, але того дня я брела доброї півгодини. Цілий ранок мучилася я й хапалася до Мунісе, а зараз ноги наче приросли до землі. Я зупинялася і тулилася до огорожі на порожніх вулицях, сідала на каміння біля води, мов зморений подорожній.
У відчиненому вікні своєї хати я побачила двох незнайомих чоловіків. Хвіртку відчинив мені онбаші. Я боялася запитати його й очима, всім своїм єством благала його мовчати.
Але той обізвався до мене несподіваними словами:
— Бідна дівчинка хвора… Та коли воля аллаха, то очуняє.
Почувся гуркіт. На сходи вийшов Гайруллах-бей— без кашкета, груди голі.
— Хто там, онбаші? — крикнув він.
Я знемогла й сіла додолу. В кам’яному дворику було темно. Нарешті лікар помітив мене й розгублено запитав:
— Це ти, Феріде? Чудово, дочко, чудово…
Він поволі зійшов зі сходів і взяв мене за руки. На моєму обличчі було написано, що я все знаю.
— Тримайся, моя дитино, — надламно промовив лікар. — Коли воля аллаха, дівчинка одужає. Ми ввели сиворотку. Зробили все, що можна було. Не треба втрачати надії. Аллах великий.
— Я хоч гляну на неї, не бороніть мені.
— Постривай, Феріде, зараз не можна. Нічого не сталося, повір… Слово честі… Просто дівчинка впала в забуття, присягаюся…
Я сказала спокійно, але настирливо:
— Я повинна її побачити. Ви не маєте права, пане лікарю. — На очах мені забриніли сльози. Я затамувала подих і додала: — Я дуже сильна, ви не думайте. Я не зроблю дурниці, не бійтеся.
Гайруллах-бей мовчки слухав мене, потім кивнув головою й погодився.
— Гаразд, тільки не забувай, що марне голосіння налякає дитину.
Коли людина відчуває, що їй не уникнути чогось навіть найстрашнішого, то стає покірною й спокійною. Я притислася чолом до плеча Гайруллах-бея і зайшла в кімнату, не зронивши й сльози.
Відтоді минуло сімдесят три дні, довгих, мов сімдесят три роки, а я пам’ятаю кожну деталь.
В кімнаті поралися двоє молодих лікарів у розстібну-тих халатах з засученими рукавами і ще одна немолода вже жінка.
Сонце пронизувало листя дерев і наповнювало кімнату світлом і життям. За вікном щебетали пташки, чути було цвіркуна, а здалеку долинав голос грамофона.
В кімнаті стояв нелад. Скрізь лежали пакети вати, виднілися пляшечки. На підлозі валялися якісь речі Му-нісе. Біля дзеркала у вазі самотньо мріли квітки, їх Мунісе вирвала в саду Гайруллах-бея. На комоді рябіла купка перістих камінчиків та перламутрових черепашок, які дівча назбирало край моря. Під стільцем лежав один черевичок. На стіні висів її портрет, який я малювала водяними фарбами ще в Б. На ньому — моя дівчинка у віночку з польових квітів, а на руках у неї — Мазлум. На столі лишилися клаптики, ялинові шишки, безліч намиста і листівка, на ній наречена в дуваці. Це все її іграшки, такі любі її серцю.
За десять днів до цього я купила була Мунісе справжнє нікельоване ліжко й прибрала його мереживом, наче в ньому мала б спати лялька. Адже вона вже доросла дівчина, яка скоро одягне чаршаф!
Мунісе лежала на цій білій постелі під шовковою ковдрою, мов привид. Голівка її була схилена ледь-ледь набік. Здавалося, дівчинка спала. Ось зеленіє її хвилястий чаршаф, я ще не встигла його дошити. На полиці сидить лялька, яку ми купили в Б, Фарба на ній аж облупилася від поцілунків моєї дівчинки. Тепер лялька нерухомо дивилася на свою господиню великими голубими очима.
На обличчі моєї дівчинки не було помітно сліду болісних мук. В стомлених пружках побіля вуст ще світився останній знак життя.
Вуста були розтулені, наче ось-ось мав почутися сміх, і сяяла, мов перли, низка зубів. Бідне дитя! Це прекрасне личко робило мене щасливою увесь час, починаючи з тієї хвилини, коли я побачила його вперше в похмурій Зейнілерській школі.
