— Феріде-ханим, я буду вдячний вам до смерті. Ви подарували мені неповторну ніч, такої не було в мене й за щасливих днів. Я вам сказав оце неправду. Я не спав до ранку. Мені весь час вчувалися слова: «Прошу вас, одружіться зі мною…» Я не заснув і на мить, адже не можна було губити жодної хвилини цієї єдиної щасливої ночі, коли я був ваш наречений. Я вам вдячний і не забуду цього довіку.

Я глянула на нього й сказала:

— А я зроблю вас щасливим навіки.

Юний майор розхвилювався. Він хотів узяти мої руки, та не наважився. Ніжним, пестливим голосом, наче звертаючись до хворої дитини, він промовив:

— Ні, Феріде-ханим, я знаю, що ця ніч не може мати «завтра». Я був такий щасливий. Та все ж за кілька годин я поїду од вас навіки.

— Чому ж, Іхсан-бею? Ви відмовили мені? Як недобре… Зігріти надією і потім поїхати. Хіба так можна.

Він притулився спиною до стіни, заплющив очі й тяжко зітхнув:

О, цей голос… — Він здригнувся й вигукнув майже суворим голосом: — Ще трохи зусиль, і жаль примусить вас думати, що ви справді любите мене.

— А чому ні, Іхсан-бею? Коли я вирішила одружитися з вами, то, мабуть, недаремно.

Іхсан-бей гірко посміхнувся:

— Звичайно. Коли ви так вирішили, то, мабуть, любите мене. Але я не хочу, щоб ви любили мене так… Невже ви справді можете повірити в реальність нашого шлюбу, Феріде-ханим?

— І невже ви вважаете мене таким ницим? Невже гадаєте, що я можу взяти милостиню? Адже у вас є тільки одне почуття жалю до каліки…

Я похилилася головою, мені стало невимовно сумно:

— Ви сказали правду. Ми обоє безталанні. Я гадала, що з двох нещасть вийде одне щастя. Це була помилка.

Я поглянула на шаблю, яка висіла на стіні, й додала:

— У вас хоч втіха є, як ви сказали… Повернетеся на фронт. А я жінка… Я ще нещасніша, ніж ви…

Був холодний зимовий ранок. Наречені стояли одне проти одного. В обох на грудях по букетику квіточок, а на вустах — жалюгідна усмішка. Така сама жалюгідна, як і ці квіточки. За десять хвилин вони розлучилися з слізьми на очах. Так прощався нещасний старший брат з самотньою маленькою сестричкою.

— Кушадаси, 2 квітня

Ген позавчора нам повернули школу. П’ять місяців діти не вчилися, а це вже кінець року, навіщо тепер школа?

Класи наповнилися ярим весняним сонцем. На стінах стрибають зайчики — відбитки зелених хвиль дзеркального середземноморського плеса. Працювати не хочеться ні дітям, ні вчителям.

Старша вчителька давно вже не хотіла залишатися в Кушадаси, і її місяць тому перевели в інше місто. На її ж місце призначили мене. Правда, посади старшої вчительки в нашій школі вже не стало. Я тепер мюдіре. Тільки це мене не тішить, до того ж і колеги позирають на мене не вельми привітно. Не можна сказати, що вони інтелектуали або освічені люди, але ж і їх треба поважати, бодай за вщ. Кожна має вже, сказати б мовою чиновників міністерства освіти, стажу років по п’ятнадцять-двадцять. Мабуть, і я образилася б, якби одного дня наді мною поставили дівчисько, котре годиться всім хіба в дочки.

На початку березня Гайруллах-бея перевели на пенсію. Він багатий, платні не потребує. Та його це образило.

— Скільки раз закривав я оцією рукою очі моїм дорогим ведмедикам. Хотілося, щоб і мої очі востаннє закрили вони, та ба…

Гайруллах-бей всю юність присвятив був освіті, і сам був справжньою скарбницею знань. В хаті у нього була величезна бібліотека, хоч він і закидав іноді, що в світі немає нічого дурнішого, як книжки, а ті, хто їх пише або читає,— телепні, що нічого не тямлять на цьому світі.

Учора я спробувала влучити в нього вагомим доказом:

— Гаразд, тільки чому ж тоді ви самі читаєте стільки і навіть мене приваблюєте?

Гайруллах-бей не знітився, а зареготав:

— Ти доречно сказала, маленька. Але ж ніхто тебе не силує, щоб ти вірила мені.

Я не розумію цього лікаря. Він в опозиції проти всього, що йому дороге. Я навіть відчуваю, що любить мене дужче тоді, коли вилає.

Тепер йому нічого робити, й він цілі дні читає. Іноді він взувається в свої чоботиська, оту пам’ять про армію, чіпляє за плече, мов жандарм, рушницю, сідає на свого коханого сірого коня Дюльдюля і їде лікувати селян. Дома лишаються тільки його вісімдесятирічна нянька та старий садівник, якого лікар називає онбаші [93]

Три дні тому лікар запросив мене з Мунісе в гості. Настрій у нього був чудовий. Я порпалася в книжках, а він бавився з Мунісе, командуючи нею серйозним тоном. Я поглядала на них і аж заливалася.

— А зараз ми пограємо в піжмурки. Тільки не ховатися в такі місця, куди я не пролізу. Бо ти — крихітка, то залізеш кудись так, що й за годину тебе не знайдеш. А вже колй доведеться довго шукати й мене, не дивуйся, бо там, де я ховаюся, можу й закуняти.

За кілька днів я вберу Мунісе в чаршаф, їй буде вже ось чотирнадцять років. Правда, вона вже така, як я. Але ж і розквітла вона, мов та ружа. Коса в неї світло-руса, навіть кольору соломи, личко біленьке, а темно-сині оченята так і міняться, увечері — такі, а вранці можуть бути іншими. Мунісе схожа на казкову пері, у якої, коли вона сміється, на щоках квітнуть троянди, а як заплаче, з очей котяться перлини.

Гайруллах-бей проти чаршафа. Я й сама знаю, що дівча мале ще. Та що вдієш, я боюся. Знайомі вже й так натякають: «Феріде-ханим, пора тобі вже ховати Мунісе від чоловічого ока, бо станеш тещею передчасно».

Отож і неспокій у мене на серці. Я то радію, то гніваюся. Недаремно кажуть, що тещі злі.

Учора, коли ми поверталися зі школи, я помітила гарненького школяра років шістнадцяти-сімнадцяти. Він ішов по той бік вулиці, але мені стало дивно, що позирає на нас. Я нишком глянула на Мунісе. І що ж! Гидотний скорпіон теж нищечком усміхався юнакові! Я мало не знепритомніла. Щосили смикнувши її за руку, я почала її сварити. Мунісе не хотіла сказати правду та, побачивши, що я їй не вірю, почала хлипати. От хитра, знає, що я не зношу сліз, бо й сама можу заплакати.

— Гаразд, — сказала я, — мені не питати, як тебе покарати! Я вже набрала на базарі темно-зеленого шовку й шию тобі чаршаф.

А сьогодні вранці знову посварилася з нею. Кілька місяців тому я в розмові з Гайруллах-беєм прохопилася словом, що люблю трояндове масло. Через три дні старий лікар десь дістав маленький флакончик і подарував мені. Я так ощадливо використовую його, тремчу над кожною краплиночкою. А вона, наче їй причинилося. Тільки залишиш пустунку в хаті саму, як по всіх кімнатах так і линуть трояндові пахощі. Починаю сварити, то тільки й чую: «Не брала, абаджим, присягаюся аллахом!»

— Кушадаси, 5 травня

Сьогодні Мунісе прокинулася якась квола й бліда, очі аж червоні. Дома мені лишитися ніяк, у школі стільки справ. Я попрохала нашу сусідку бабусю поглядати на хвору, а сама побігла до Гайруллах-бея, щоб зайшов до нас. Та мені не пощастило: десь півгодини, як він поїхав на своєму Дюльдюлі в якесь село.

Коли я повернулася додому, Мунісе все ще лежала в ліжку. Сусідка, дякувати, цілий день просиділа біля дівчинки, плела собі панчохи.

В Мунісе був нежить, а голова аж горіла. Кашель не давав дихнути, аж голос охрип. Дівча поскаржилося, що важко дихати. Я взяла її борідку, щоб подивитися горло, й під пальцями відчула тверду пухлину. Довкола маленького язичка все аж вбіліло. Я тримала лампу над головою Мунісе, та вона мені сказала, що болять очі.

Я занепокоїлася, а вона почала заспокоювати мене:

— Ото ще, кашель!.. Що тут страшного, абаджим? В Зейнілер я теж застуджувалася, хіба ти забула, абаджим?..

Так, це правда. Адже кашляла вона після тієї ночі, коли ми знайшли її під дверима… Та й взагалі діти часто застуджуються, і це не так страшно. Але я непокоїлася, бо не могла порадитися з Гайруллах-беєм. Недавно заходив онбаші й сказав, що його пан заночував у селі. Коли на те воля аллаха, то моя дитина одужає, поки він повернеться.

— Кушадаси, 18 липня