Я знала й те, про що вони розмовляють, коли бродять по двоє, по троє в нашому саду. Справді ж, не важко було здогадатися, що під золотисто-барвистими листі-вочками з образами пророка та ангелів, яких дарують найбогобоязливішим та найцтноливішим дівчаткам, сховано фотокартки хлопців. Від моїх очей не могло сховатися й те, як дівчатка, забившись десь у куточку саду, нашіптували одна одній про свої пригоди, та так тихо, що навіть комахи того не почули б. Такої осінньої пори дівчатка ходили не інакше, як по двоє, чи по троє наче хто їх пов’язав.

Тільки я, сердешна, і в класі, і в саду сама та й сама, бо дівчатка, ледь я до них підходила, одразу ж полишали своє нашіптування. Вони обминали мене більше, ніж виховательок. Запитаєте чому? А через те, що я була язиката. Казав же бородатий дядько, що в моєму роті ніщо не всидить. Коли я, наприклад, помічала, що котрась із наших школярок обмінюється з якимсь хлопцем через паркан квіткою, то починала гукати на весь сад, як ота оповісниця. А все тому, що такі історійки мене страшенно дратували.

Хіба можна забути, як одного зимового вечора ми виконували в класі домашнє завдання?

Мішель, учениця дуже старанна, попросилася в учительки сісти на задню парту, щоб пояснити своїй не дуже здібній подрузі урок з історії Риму. Усі працювали мовчки, аж це почулося хлипання.

— Що сталося, Мішель? Чому ти плачеш? — повернулася вчителька.

Мішель закрила обличчя руками, мокрими від сліз.

Замість неї відповіла я:

— Мішель схвильована поразкою карфагенян, через те й плаче.

У класі гримнув сміх.

Отже, дівчатка мали рацію, що не приймали мене до гурту. А воно ж не так уже й приємно, коли тебе цураються та й позирають, як на пустомелю. Адже я була вже доросла, мені минуло п’ятнадцять років. Наші матері у такі літа вже були заручені, а бабусі, задумавши бажання, бігли в Ейюп [11] до криниці й занепокоєно молилися: «Боже, поможи, сиджу в старих дівках…»

Я іде й досі була невисока на зріст, сердитим норовом я теж не скидалася на дорослу дівчину, та моє тіло вже налилося, а обличчя розквітло якимись дивними барвами.

Бородатий дядько час від часу перестрічав мене й, узявши за руку, вів до вікна, а там пильно вдивлявся своїми короткозорими очима мені в обличчя й казав:

— Дівчино, таж у тебе шкіра мов шовк і личко як сяє! Ця краса не зів’яне ніколи!

«Що ти, голубе, кажеш?» — думала я собі, зазираючи в люстерко. Мені здавалося, що звідтіля виглядає лялька, як ото з вітрини універмагу «Банмарше»[12]. Хіба такою має бути дівчина? Я ж, наче дзига, товста і мала, а на лиці мені — наче квачиком хто поквецяв.

Я показувала самій собі язика, мружила очі, і мені було смішно й весело.

Я взагалі любила канікули, але великодні — найдужче. На ці два тижні я їздила в Коз-ятаги, там якраз достигали черешні. Вони росли у великому саду вподовж усієї вулиці, і гілля аж гнулося від ягід.

Я дуже любила черешні. Цього півмісяця я, мов горобець, жила самими ягодами й не поверталася до школи доти, аж поки десь, хай навіть на верхівках черешень, лишалася хоч одна ягідка.

Якось надвечір сиділа я аж на верхівці черешні і їла ягоди, кісточками ж ціляла якомога далі. Це мене бавило. І треба ж, щоб одна кісточка влучила в ніс нашому старому сусіду, що саме йшов вулицею. Він спершу не второпав, що воно таке. Розгублено озирнувся, а глянути вгору й не додумався. І якби я промовчала, може, він мене й не помітив би. Подумав би, що то пролітала пташка, та й випустила ту кісточку. Але я не втрималася й зареготала, дарма що мені було страшно й соромно.

Дідусь побачив, що верхи на гілляці сидить дівчина, мов лошиця, та ще й нахабно сміється, і брови старого так і насупилися.

— Браво, ханим! — вигукнув він, гнівно блимаючи очима. — Такій великій пані не слід такого робити…

Я ладна була провалитися крізь землю. На моїй білій шкірі виступили які хочете барви. Дарма що так можна було впасти додолу, я склала руки на грудях, притиснула їх до моєї шкільної сорочки й, легенько схиливши голову, промовила:

— Вибачте, бей-ефенді, я ж ненароком… Це через мою неуважність…

Такий жест я запозичила в сестер та богобоязливих учениць — так вони молилися на Марію або на Ісуса. Вплив цього жесту я не раз перевіряла. Та й зрозуміло, якщо вже він задовольняв матір божу та її сина, то цього дідуся мав розчулити й поготів.

Моє передбачення справдилося — сусіда полагіднішав. Його підкупило тремтіння в моєму голосі і лицемірство, отож він хотів одказати якимись приємними словами:

— А чи не думаєте ви, що з часом така неуважність може завдати прикрощів?

Я чудово зрозуміла, на що він натякає, але зробила здивовані очі й запитала:

— А цікаво чому, ефендім?

Старий приклав до чола руку, щоб затулити очі від сонця, й, уважно дивлячись на мене, засміявся:

— А може, я вагатимусь, брати вас, наприклад, моєму синові за наречену чи ні.

Я засміялася: ^

— О, тут, бей-ефенді, я можу бути спокійна. Ви мене не вибрали б, якби я була навіть дуже вихована.

— А що таке?

— Бо лазити по випїнях та вціляти кісточками — то ще не найбільший мій гріх… Головне, що я небагата… А я чула, що убогі дівчата тепер не в пошані… Та я ще й негарна. А це ще більше лихо, аніж убогість.

Ці слова старого розвеселили.

— А хіба ти, дитино, негарна? — запитав він.

— Ви собі як знаєте, — одрубала я, — а мені моя краса відома. Хіба такою мусить бути дівчина? Вона повинна бути високою, білявою, з блакитними або зеленими очима…

Дідусь, видно, колись був паливода… Глянув на мене якось дивно й сказав вже не тим голосом, що раніше:

— Гай-гай, дитино, чи в твоєму віці розуміти, що таке оця краса та складати собі ціну? Та вже нехай… А як хоч звати тебе?

— Чаликушу.

— А це що за ім’я?..

— Пардон, але так мене називають в пансіоні. Взагалі, моє ім’я Феріде. Таке саме кругленьке й непоказне, як і я.

— Феріде-ханим, запевняю вас, що ваше ім’я таке саме гарне, як і ви. Якби мені знайти таку, як ви, моєму синові…

Не знаю чому, але мені так сподобалося розмовляти з цим добрим, лагідним чоловіком.

— Тоді я матиму можливість вціляти кісточками ще когось? — запитала я.

— Звичайно, звичайно… без сумніву.

— А тепер дозвольте пригостити вас ягодами. Ви мусите покуштувати їх, щоб довести, що пробачаєте мені. Одну хвилинку…

І я, мов білка, почала плигати з гілки на гілку. Старий сусід аж очі затулив рукою.

— Боже мій, віття ж тріщить… — кричав він. — Ще я й винен буду. Феріде-ханим, впадете ж бо.

Та я його заспокоювала:

— Не бійтеся, я так звикла падати, що… Ось якби ми й справді породичалися, то ви побачили б у мене на скроні шрам. Якраз його й не вистачало до всієї моєї вроди.

— Боже, дитино… Та впадеш же…

— Все, все, ефендім, усе… Тільки ж як я вам їх передам? Ага, придумала.

І діставши з кишені хвартуха хусточку, я зав’язала в неї черешні й гукнула:

— Не бійтеся, хусточка чиста… Я ще не встигла витерти нею носа… А тепер, будь ласка, ловіть, щоб не впало додолу… Раз, два… три…

Старий з несподіваною спритністю упіймав гостинця й сказав:

— Дуже дякую, але ж як я передам вам хусточку?

— Пусте… Хай це буде вам моїм подарунком!

— Та ні…

— А чому? Окрім усього, в цьому щось є. Невдовзі я повернуся в пансіон… А в нашій школі так повелося, що дівчата на канікулах повинні пофліртувати з молодими людьми. А коли з’їжджаються до школи, то одна одній розповідають… А я й досі цього не зробила, то дівчата мене ще за дитину вважатимуть. Так вони мені не сміють казати нічого, але поза очі, це вже напевне, сміються… Та цього разу я не дамся… Приїду й ходитиму замріяна, наче ношу якусь таємницю, та ще й, схиливши голову, журно усміхатимусь. Дівчата питатимуть: «Чаликушу, що з тобою діється?» А я їм так: «Нічого… Що б мені було?» Та вони не повірять і чіплятимуться ще дужче… Тоді я відповім: «Заприсягніться, що нікому не скажете». Та й видумаю їм якусь побрехеньку.