Уві сні я кілька разів бачила сестру директрису. Насупившись і широко розкривши очі, вона наступала на мене й кричала.
Наступного дня перший урок минув без пригод, а коли закінчувався другий, прочинилися двері й увійшла одна сестра. Вона сказала щось пошепки вчительці, а потім кивнула мені, щоб я йшла слідом. Жах! Згорбившись і прикусивши язика, я підтюпцем побігла з класу. Дівчата хихотіли, а вчителька потихеньку стукала лінійкою по кафедрі й просила зосередитися.
Невдовзі я вже стояла в кабінеті директриси. Але що це? її обличчя зовсім не скидалося на те, яке я бачила уві сні. Мені навіть здалося, наче то не я, а вона затіяла ту шкоду зі скорпіоном, від якої вчителька аж знепритомніла,
На сумному обличчі директриси тремтіли губи. Вона взяла мене за руку й ледь наблизила до себе, наче хотіла обійняти, але відпустила мої пальці й сказала:
— Феріде, дитино… Маю тобі щось сказати… Тяжка звістка… Твій батько трохи хворий… Я кажу трохи, а він, здається, дуже…
Вона перебирала в пучках якогось листа. Здається, їй тяжко було вимовити все до кінця. Нараз вихователька, котра привела мене сюди, затулила обличчя хусткою і вийшла.
Я зрозуміла все. Мені хотілося щось сказати, тільки ж язик не слухався, геть як у сестри директриси. Я повернулася до відчиненого вікна. Між гіллям у осонні шугали ластівки.
Раптом мене охопила якась жвавість.
— Я все зрозуміла, ma soeur… Не журіться… Що ж робити? Усі помремо.
Директриса притисла мене до грудей і довго не відпускала.
Незабаром до пансіону приїхали мої тітки, хоч того дня відвідин і не було. Вони просили, щоб мене пустили додому, але я сама відмовилась, мовляв, скоро екзамени. Хоч, як направду, я не дуже на них і зважала, а бешкетувала того дня чи не більше, аніж завжди. Та так, що на вечірньому уроці мене почало палити. Я склала на парті руки й лягла на них головою, як це роблять ледарі, отак і заснула, навіть не вечерявши.
Літні канікули я провела в Коз-ятаги на віллі тітки Бесіме. З тутешніми дітлахами мені не дуже хотілося знатися. Двоюрідна сестра Неджміє, мовчазна й хвороблива дівчинка, не злазила з материних колін. В цьому вона з своїм братом Кямраном була однакова.
Слава богу, там жило багато переселених з Балкан, їхні діти сходилися до нас у сад, і я вже шаленіла, як хотіла, аж до вечора. Але невдовзі моїх бідних друзів стали зустрічати вкрай погано. Садівнику було наказано вирядити їх за двері. Правда, на маленьких добровольців ця образа не подіяла, і вони знову почали приходити та виманювати мене з двору. А вже на волі бродили ми полями, та лазили через паркани, й крали садовину. Додому я поверталася, вже як поночіло. Обличчя моє було все в плямах, і марно я намагалася подряпаними руками затулити дірки на сукні. Тітка, побачивши мене, мало не рвала на собі коси й наводила, як приклад, Неджміє, котра тільки те й робила, що роззявляла свій рожевий роток та позіхала. А пухнате лискуче волосся робило її ще більше схожою на ледачу кішку. Іншим взірцем гречності, начитаності, шляхетності, делікатності і ще бог знає яких достойностей був Кямран.
Що ж до Неджміє, то й хай би… Врешті-решт, м’якенька, тепла, попеляста кицька. Не злазить з материних колін. Загалом я не могла заперечити собі, що дівчата саме такими й повинні бути.
Але ж цей двадцятирічний Кямран, у якого над тоненькими вустами вже й вус посіявся!
Кямран носив шовкові шкарпетки й замшеві черевики. І коли він ступав своїми маленькими, мов у жінки, ніжками, то так і гнувся у стані, мов гілка. З-за коміра ж виглядала довга біла шия, що робило його вже остаточно схожим більше на дівчину, аніж на юнака. І це дратувало мене. Кров у мене закипала, коли наші родичі та гості одне перед одним вихваляли всі чесноти мого кузена.
А я скільки разів пробігала повз нього, стільки й штовхала, тільки прикидалася, ніби спіткнулася. Я шматувала його книжки та шукала нагоди, щоб учепитися в нього.
«О покірний рабе! — виношувала я в собі погрози. — Хоч на мить не будь мертвим! Ти ж панна! Ось скажи мені щось погане — і я, мов кішка, вхоплюся за твою шию й повалю тебе додолу в куряву! Я вирву тобі чуба, видряпаю оті зелені гадючі очі!»
Я згадувала той день, коли камінь упав йому на ногу, і тремтіла від задоволення й ненависті.
Але він вважав себе вже дозрілим мужчиною й, поглядаючи на мене згори своїми насмішкуватими підступними очима, питав:
— Феріде, доки ж ти будеш поводитися, немов маленька?
«А ти доки будеш такий безвольний і ніжний? Доки твої манери будуть такі вишукані? Ти ж не дівка перед сватами…»
Цього я йому звичайно не сказала. Чотирнадцятирічній дівчинці не гоже в’їдатися на юнака, що так чемно зустрічає її непристойні вчинки. Вряди-годи мені так і хотілося нагородити йому чогось такого… але я затуляла рота і тікала десь в закуток саду, щоб там уже вволю вилаяти його.
Якось дощового дня Кямран та кілька наших родичок сиділи на нижньому поверсі і розмовляли про нові моди. Жінки хотіли, щоб Кямран висловив свою думку про кольори зимового вбрання, яке вони собі мали замовити. Я ж сиділа, висолопивши язика, в кутку і латала драний рукав, але більше поглядала туди, бо вся моя увага була прикута до товариства. Врешті я не витримала й зареготала.
— Ти чого смієшся? — запитав кузен.
— Так… згадала щось…
— А що?
— Не скажу.
— Ось не манірся. Все одно ж скажеш, такий язик, що вимеле…
— Коли так, то не гнівайся… Ти розмовляв із жіноцтвом про вбрання, і я подумала: помилився аллах… З тебе така дівчина була б. Тільки щоб не твої роки, а так тринадцять, чотирнадцять…
— Гаразд, а далі що?
— А те, що я ось одну дірку зашила, а вже поколола пальці. І тому чоловіком повинна бути я, так років двадцяти двох…
— Ого! А тоді що?..
— А тоді волею аллаха і пророків я взяла б тебе за себе. Он що!
В хаті гримнув регіт. Я підняла голову й побачила, що всі дивляться на мене.
— Феріде, але ж це й тепер можна зробити, — спробувала дотепно висловитись одна з жінок.
— Яким чином? — запитала я, широко розкривши від подиву очі.
— Яким? Віддайся за Кямрана… Він порядкуватиме твоїми туалетами, дірки зашиватиме… А ти вестимеш справи поза домом.
Я гнівно схопилася на ноги. Сердилася я найдужче на саму себе, бо ніяк не могла спромогтися на слово. Я взагалі не майстер молоти язиком, а тут мою всю увагу прикувала ще й ця підла дірка на шитві. Тоді я почала давати відкоша:
— Може, ваша й правда, тільки, мабуть, не з медом буде Кямран-беєві. Не доведи аллах, почнемо в хаті сварку… Що буде з кузеном, думайте самі. Гадаю, не забули, як я забила йому каменюкою ніженьку…
У кімнаті знову вибухнув регіт, а я статечно дійшла до порога і потім сказала:
— Даруйте мені… Чотирнадцятирічній дівчинці сором так поводитися, та ви вже вибачайте…
І я задріботіла по дерев’яних сходах, грюкнула дверима своєї кімнати й грудкою впала на подушку.
Унизу все ще сміялися. Може, й з мене. Гаразд, встигну поквитатися.
А таки непогано було б одружитися з цим Кямраном. Бо роки минають, і я все втрачаю нагоду помститися.
Одруження — це, вважай, єдина можливість поквитатися.
По літніх канікулах наша школа нишком вирувала, і той нурт тривав щось місяців три, аж поки надходили екзамени.
Ще весною, на Великдень, наші чотирнадцятирічні дівчатка-католички ішли до першого причащання. В довгих, із білого шовку, сукнях, схожі в своїх покривалах із тюлю на наречених, вони вінчалися з Ісусом.
Церква сяяла вогниками свічок, грав орган. Духмяні пахощі весняних квітів змішувалися з запаморочливою гіркотою ладану й столітника, і в цьому тумані заручини видавалися чимось гарним-гарним. Шкода лишень, що мої подруги були вірні синьоокому, з восковим обличчям Ісусові тільки один день. На канікулах вони міняли його на першого ліпшого юнака, а то й на кількох одночасно.
Коли ж дівчатка поверталися до школи, то везли у валізках вправно заховані листи, фотокартки, квіточки і ще бог знає що.
