А зараз я не знала, що й робити. Почну відмовлятися, скажуть, манірна, та й посміються. Довелося взяти чаршаф та й піти.

Здавалося, на березі біля річки розквітли ромашки. То учениці молодших курсів повбиралися в білі сукні. Але ж як багато в цьому містечку жіночих шкіл, боже мій! Дівчата все ще йшли, співаючи марші, і йшли вузенькими стежинами, що в’юняться між садами.

Вчителі-чоловіки гуляли в гайку по той бік річки. З нами лишився тільки Реджеп-ефенді. Він ходив лугом у своїй голубій ляті з великою чорною парасолькою в руці й голосно давав вказівки кухарям, які складали каміння, щоб розпалити вогнище. Вчителькам і старшокурсницям хотілося поскидати чаршафи й трохи побавитися. Вони довго вмовляли Реджепа-ефенді, щоб він теж пішов до чоловіків, і врешті-таки спровадили.

Не знаю чому, але сьогодні я була невесела. Безмежні хвилі радощів і веселого сміху цих сотень дівчат втомлювали мене й нагонили сум.

Неподалік від мене дівчатка якоїсь початкової школи співали марш. Трохи поодаль гурт дівчаток бавився м’ячем — то була гра в полянок. Ще трохи далі дівчата з’юрмилися довкола якоїсь дівчинки й оплесками зустрічали її слова, — вона читала вірша чи виголошувала промову…

Мунісе дарма було й шукати тут. Атож, хіба така пустунка всидить на одному місці?

Неподалік від загати росло кілька каштанів. Там молоді вчительки й старшокурсниці зробили собі гойдалку, й було видно, як між гіллям майорять перісті сукні. Звідусіль чути тільки сміх і веселі зойки.

Мені вдалося непомітно піти до річки. Я сіла в затінку великої скелі. На березі серед каміння де-не-де росли миршаві жовтенькі квіточки. Я рвала їх і кидала у воду, яка хлюпотіла під моїми ногами. Я думала про щось далеке й непевне.

Аж раптом хтось вигукнув тоненько:

— Знайшла! Шовкопряд тут!..

Виявляється мене шукали, щоб запросити на гойдалку. Дівчата силоміць повели мене під каштани. Я відмовлялася, казала, що не вмію й не можу, бо стомилася, та ні учениці, ні мої колеги й слухати не хотіли. А Мюрювет-ханим, та сама вчителька з проникливими гарними очима, хотіла погойдатися тільки зі мною. Ми cfaли на дошку, тільки в мене й справді не виходило: тремтіли руки, підтиналися ноги. Бідній Мюрювет довелося добре попріти, поки ми трохи розгойдалися. Врешті-решт вона й сама відмовилася:

— Ні, все даремно, мій Шовкопряде! Ти й справді боїшся гойдалки, вся мов полотно. Ще впадеш…

Реджеп-ефенді сів обідати з нами й помітив, що я сумна. Тепер він час від часу покрикував:

— Агей, пустунко, чому ж ти сьогодні не смієшся, га? Коли я кажу: «Не смійся!» — ти регочеш. А чого ж ти сьогодні така сумна та невесела?

Але він не давав мені спокою й по обіді, а загадав, щоб спеціально для мене принесли зі школи самовар, і навіть хотів сам приготувати мені чай.

Та ось одна вчителька здалеку покликала мене. Коли я підійшла, вона сказала:

— Ми послали служницю, щоб принесла тамбур [77]. Тепер треба якось усамітнитися й попрохати Юсуфа-ефен-ді, щоб програв нам. Ти ж як-небудь утечи від цього старого балакуна.

Справді, таким випадком нехтувати не можна. Музика Шейха Юсуфа-ефенді все дужче й дужче брала мене в полон. А він сам довго оце хворів і не приходив до школи. Лише кілька днів тому ми дізналися, що композитор став на ноги. А сьогодні навіть забажав повеселитися на весняному святі.

Наші вчительки знайшли якийсь привід, щоб переманити Юсуфа-ефенді від чоловіків до нашого гурту. Нас було щось десятеро. Нищечком пішли ми вузенькою стежиною вздовж річки.

Шейх Юсуф-ефенді, здавалося, був нівроку. Жвавий, веселий і навіть не обминав жартом тих, хто непокоївся, чи композитор не стомився.

— О, якби цій стежці не було кінця-краю! — промовив він. — Я не втомився б. Сьогодні я почуваюся сильним!

Хтось із учительок пошепки сказав мені, що чоловіки пили горілку і Шейх Юсуф-ефенді теж випив кілька чарок. Може, це горілка й додала йому снаги.

За п’ятнадцять хвилин ми були вже біля старого млина. Це місце називали Виром. В цьому місці бескиди раптово сходилися, від чого в провалля ніколи не зазирало сонце. Весь час здавалося, ніби вода тече в променях ранкової зорі.

Тут ми могли бути впевнені, що нас ніхто не почує. Посадивши Юсуфа-ефенді під крислатим горіхом, ми подали йому тамбур.

Я сіла дещо осторонь від товариства, біля скелі, довкола якої нуртувала вся в шумовинні річка. Та колеги закричали:

— Е, ні! Ходи сюди! Тільки сюди!

І вони посадили мене навпроти композитора.

Забриніли струни. Ця музика довіку лунатиме в моїй голові.

Вчительки в мальовничих позах сиділи довкола музики. Навіть у найвитриманіших тремтіли губи й повнилися сльозами очі. Я притиснула губи до каштанової коси Васфіє й пошепки сказала:

— Уперше я чула його музику в школі. То було, безумовно, чудово, але зараз…

Сумний погляд Васфіє змінився багатозначною усмішкою:

— Так. Це тому, що ніколи в житті Юсуф-ефенді не був ще такий щасливий і в той же час нещасний, як сьогодні…

— Чому? — здивувалася я.

Васфіє пильно глянула мені в очі, потім схилилася головою на мої плечі й шепнула:

— Мовчи… Давай слухати…

Сьогодні Юсуф-ефенді співав тільки старовинних пісень. Я ще ніколи не чула їх. Щоразу, коли він доспівував, у мене стискалося серце: «Все… Невже більше не співатиме?» Та він співав одну за одною. Очі його заплющилися, він ледь зблід, обличчя зросилося кількома крапелинками поту. Я не могла одвести свого погляду від тих заплющених очей. І раптом побачила, як по його щоках покотилися сльози. Біль так і пройняв моє серце. Хіба не гріх так замучити хвору людину. Я не втрималася і, ледь закінчилася пісня, сказала:

— Може б, ви трошки відпочили? Ви розхвилювалися? Що з вами?

Він не одказав мені, а тільки сумно глянув своїми чистими дитячими очима, на яких бриніла сльоза, і похилився головою на тамбур. Він почав нову пісню:

«Я палаю, вже серце вогнем зайнялось… Хай згораю я собі… Будь обачна! Мене не благай, щоб розкрив я вуста гарячі, Бо згориш, як і я… Не вбивай, не проси ж, розповісти тобі, Що у мене на серці, яка йому пісня болить і чого воно плаче».

Він співав, а голова його все дужче хилилася донизу. Коли ж закінчив, здавалося, не мав уже снаги.

Всг розгубилися, у мене вихопилося:

— Це все ми. Нащо так заморили його.

І я, плигаючи з каменя на камінь, побігла до води, щоб намочити хустку. Він, мабуть, трохи знепритомнів, а може, йому просто закрутився світ. Коли я підійшла до нього з хусткою, він вже розплющив очі.

— Ви налякали нас, ефендім, — мовила я.

Композитор ледь усміхнувся й одказав:

— Нічого… Це буває зі мною.

Мені здалося, що колеги поводяться якось дивно, позирають на мене багатозначно й перешіптуються.

Назад наше товариство поверталося тією самою стежкою. Ми з Васфіє йшли останніми.

— Шейху Юсуфу-ефенді щось робиться, — сказала я. — Мені здається, що в нього є якийсь таємний біль.

Васфіє знову глянула на мене багатозначно й запитала:

— Феріде, ти щиру правду мені кажеш чи ні? Не ображайся, але як тут повірити. Невже ти нічого не знаєш?

Я здивовано глянула на неї:

— А нащо мені ховатися? Звичайно, не знаю.

Та не йняла віри:

— Як ти можеш не знати того, про що говорить все місто.

Я засміялася й знизала плечима:

— Ти добре знаєш, як я живу. Сама-самісінька. Де вже до чужого життя…

— Феріде! — Васфіє вхопила мене за руку. — Таж Юсуф-ефенді кохає тебе!

Від несподіванки я затулилася руками.

На березі все ще веселилися. Дівчата сміялися, галасували, верещали. Непомітно відійшовши від усіх, я стала на стежку, що мчала між двома садами, й подалася додому.

25 липня

Цьому літу, здається, не буде кінця-краю. Нестерпна спека. У місті вже й листочка зеленого не лишилося, все попалило сонце. Смарагдові гори пожовкли і в цьому осонні здаються зовсім мертвими. Можна подумати, що це величезні звалища попелу.