— Я не якийсь там знавець мистецтва… Та коли треба визначити, де в музиці сила композитора, а де виконавця, не помилюся. Як у голосі співака, так і в пальцях музйки живе тільки йому притаманне хвилювання. Його породжує сум вразливого серця. Чи не дали б ви мені ноти деяких гімнів?

— Ефендім, я грала на слух. А нот не маю.

— Дарма. Якось ви мені програєте ще раз, коли ваша ласка, я, з вашого дозволу, запишу собі в зошит. Я колись придбав собі орган, колись на ньому грав один священик, тепер уже небіжчик… Я не байдужий до музичних інструментів. Орган у мене стоїть у кімнаті. Мені б хотілося грати ваші гімни…

При цій розмові ми вийшли з зали. Прощаючись, Юсуф-ефенді пообіцяв:

— Дещо я написав, коли мене діймала туга… Цієї музики ще ніхто не слухав. Я був упевнений, що вони не зрозуміють того. Для вас я грав би… Ви не відмовите?

Після цього ми ще дужче заприятелювали. Я ще не слухала тієї музики, яку він обіцяв виконати, але думаю, що то буде щось чудове. Мені здається, що коли ця хвора, чутлива людина доторкнеться до дерева — то й тоді почується стогін. Кілька днів тому один вчитель вирішив купити собі уд[75] і приніс показати його Юсуфу-ефенді. Той тільки злегка торкнувся струн, а здається, вразив моє серце.

5 травня

Учора я вчинила злочин і тепер боюся, що все стане відомо. Я знаю, що зробила недобре, але що я мала діяти, коли так веліло мені серце.

У нас учителям випадає чергувати раз на тиждень у школі вночі. Вчора була моя черга. Увечері, коли дівчата готували уроки, ми з Шехназе-ханим обходили класи. В одній кімнаті погано горіло світло, і ми зайшли туди. Муавіне-ханим була дуже бідова жінка й сама заповзялася полагодити газову лампу. Вона підсунула до стіни стільця й почала оглядати її. Саме тоді в клас увійшла стара прибиральниця, підійшла до однієї учениці й подала їй листа.

— Айше! — зупинила стару муавіне-ханим. — Що це в тебе?

— Нічого. Це сторожові залишили для Джеміле-ханим листа.

— Дай сюди. Скільки раз вам нагадувати, що листи, які надходять ученицям, спочатку повинна перечитати я! Яка ти безклепка!

І тут сталося несподіване. Джеміле схопилася й вирвала листа з рук старої.

Шехназе-ханим так само незрушно промовила:

— Джеміле, ходи сюди.

Дівчина й не ворухнулася.

— Я сказала, ходи сюди. Чому ж ти не слухаєш, Джеміле?

У хворобливої, дрібненької Шехназе-ханим був такий владний голос, що навіть я здригнулася. У класі панувала тиша, можна було почути, як летить муха.

Джеміле похилилася головою й підійшла. Це була вродлива дівчина років шістнадцяти. Я вже давно помітила, що вона завжди якась смутна, ніколи її не побачиш серед дівчат, а все саму, — ходить в саду й журиться. Та й на уроках вона сумна й неуважна.

Я розглянула її зблизька й зрозуміла, що дівчина мучиться. Обличчя сполотніло, губи побіліли. Вона раз по раз моргала очима, наче в неї тремтіли повіки.

— Джеміле, дай сюди листа!

Шехназе гнівно тупнула ногою.

— Чого ж ти ждеш?

— Нащо воно вам, ханим-ефенді? Нащо?

В цьому «нащо», в цьому маленькому слові «нащо» чувся такий жалібний протест.

Шехназе-ханим рвучко вхопила руку дівчини, розвела пучки й вирвала листа.

— Ось так, а тепер сідай на місце!

Шехназе-ханим провела очима адресу, і її брови ледь

насупилися. Та вона одразу ж прибрала байдужого вигляду. У класі все ще панувала мовчанка, хоч було помітно, що дівчата схвильовані.

— Лист від брата Джеміле, він служить у Сірії! — промовила Шехназе-ханим. — Але через те що вона не підкорилася мені одразу, листа я поверну тільки завтра.

Дівчата схилилися над книжками. На порозі я крадькома озирнулась. Кілька дівчат повставали біля задньої парти й перешіптувалися. Джеміле ж сиділа, поклавши голову на парту, і її плечі здригалися.

В коридорі я сказала Шехназе-ханим:

— Ви дуже тяжко покарали дівчину. Як їй тільки чекати до ранку? Либонь, страждає тепер…

— Не турбуйся, дочко, — відповіла муавіне-ханим. — Джеміле зрозуміла, що ніколи не прочитає цього листа.

— Чому, муавіне-ханим? Хіба ви не повернете листа, що прийшов від брата?

— Ні.

— Чому?

— Бо це не від брата.

І вона тихо почала розповідати.

У Джеміле заможна родина, а дівчина цього року закохалася в молодого лейтенанта. Тільки батько й слухати не хоче про заручини. Лейтенанта заслали в Бан-дирму, а за дівчиною стежать і вдома, і тут. Ми хочемо якось розважити її тугу, так лейтенант щоразу роз’ятрює рану. Це вже третій лист попав мені в руки.

Ми зайшли в кабінет муавіне-ханим, і вона рвучко зіжмакала листа, відчинила дверцята і вкинула його в грубку.

Опівночі я все ще сиділа в кімнаті для чергових вчителів і ніяк не могла заснути. Нарешті я наважилася. Знайшла якийсь привід, щоб відіслати чергову служницю, і пішла в кабінет Шехназе-ханим. Вікна були непозавішувані, і кімнату освітлювало притамоване місячне світло. Я тремтіла, мов злодійка, та все-таки відчинила дверцята й почала порпатися в кучугурі пожмаканого паперу, аж поки не знайшла листа.

Мені подобається в нас нічне чергування, коли всі сплять, ходити порожніми коридорами, темними, мовчазними спальнями. Ось якась дівчина зібгала ковдру — я вкриваю її. А ця хвора, кашель непокоїть її навіть ві сні,— я поправляю матрац і легенько торкаюся рукою її гарячого лоба. В тієї ж, що каштанові коси розсипалися по подушці, є якась радість.

І я запитую себе, яка ж надія пробуджує усмішку на її тоненьких, ледве розтулених губах? Мені здається, що цю темну безмовну дівочу спальню окутав тяжкий сонливий туман. Щоб не розвіяти його й не порушити дівочого спокою, я навшпиньки виходжу, і серце моє ледь-ледь калатає. Хай сплять, їм ще рано прокидатися з упо-кійливого сну…

Підійшовши тієї ночі до ліжка Джеміле, я зрозуміла, що сердешна дівчина тільки-но заснула, ще не встигли навіть висохнути на її віях сльози. Я ледь схилилася над нею і пошепки промовила:

— Маленька дівчинко — ти щаслива. Хто знає, як ти зрадієш, коли знайдеш завтра в кишені свого хвартуха лист коханого. Ти питатимешся, яка пері[76] принесла тобі непомітно серед ночі те, що ти вважала вже навіки втраченим для себе. Джеміле, то не пері… То одна безталанна… Самій їй судилося палити листи ненавидної їй людини, палити разом з часточками свого серця.

20 травня

Учора в школі припинилося навчання — за три дні почнуться екзамени. Усі жіночі школи міста Б. святкували сьогодні травневий байрам. Всі йшли до річки, яка текла недалеко від міста — година ходи. Мені особисто не до вподоби гамірливі свята, і тому я вирішила нікуди не ходити, а відпочити в садку. Щоправда, Мунісе побачила, як вулицями йдуть співаючи дівчата, й наприндилася. Я заходилася розважати її, аж це постукали в двері. Я виглянула — до мене прийшла Васфіе з кількома ученицями з останнього курсу. Виявляється, Реджеп-ефенді наказав їм привести мене на свято хоч би там що.

Він був розгніваний і кричав:

— Що за неподобство! Присягаюсь, тільки заради неї я загадав нашпигувати оце козеня й зробити халву. Не можна так, панове, не гоже!

Щодо моїх учениць, то їх послали дівчата старшого курсу з таким ультиматумом: «Якщо Шовкопряд не прийде, ми всі підемо зі свята».

Шовкопряд — це моє нове ім’я. Чаликушу мов і не було. Тепер — Шовкопряд. Що й казати — учениці старших курсів не бояться називати мене так прямо в очі. Прізвисько таки діймає моє почуття власної гідності, адже я пані вчителька. Ще б півбіди, аби тільки прізвисько не вийшло за межі школи. А то вчора, коли я проходила повз кав’ярню, гладкий здоровань в шароварах і мінтані почав горлати на всю вулицю:

— У мене вісім садів шовковиць. Та хіба жаль віддати їх на пожертву такому шовкопрядові.

Кажуть, що це був багатий крамар, він торгував шовком. Я ладна була крізь землю провалитися. Більше я на ту вулицю й не поткнуся.