Листи тліли, а ми стояли над ними мовчки, мов над померлим.
Надійшла черга четвертого… Серце рвалося від гіркого каяття. Три вже згоріли, хіба ж лишати цього? Серце ось-ось розірветься… Я з мукою кинула четвертого.
Вогонь не вхопився за нього так, як за ті. Десь скраєчку затлілося й ледь-ледь почало горіти. Конверт скрутився й розпався, а я побачила, як вогонь повільно перекинувся на папір, написаний знайомим дрібненьким почерком. Годі, цього несила знести. Мунісе наче вгадала, що робиться в мене на душі, подалася рукою в піч і вихопила з полум’я уривок паперу.
Шматок того листа я наважилася прочитати, коли вже Мунісе заснула.
«…Сьогодні вранці мати глянула на мене й заплакала. Я запитав: «Що сталося, мамо, чому ти плачеш?» Спочатку вона не хотіла казати, відмовлялася тим, що, мовляв, сон приснився… Та я просив, і вона, тихенько заплакавши, почала розповідати:
«Сьогодні мені приснилася Феріде… Наче я блудила якоюсь темною руїною й розпитувала всіх: «Чи тут нема Феріде?.. Аллаха ради, скажіть… Коли це якась закутана з головою жінка вхопила мене за руку й запхала в темну комірчину, схожу на келію дервіша. «Феріде лежить тут. Померла з дифтериту…» А я дивлюся, аж і справді лежить моя дитина, очі заплющила. А з виду така, як і була. Я, плачучи, прокинулася — заболіло серце… Кажуть, небіжчики ві сні — добре… Начебто зустріч… Га, Кямране? Скоро я побачу мою Феріде, правда ж, синку?..»
Це мамині слова, а про себе я вже й не кажу. Тільки ж хіба справедливо змушувати, щоб оця стара жінка, котра була тобі за матір, плакала? Тепер цей сумний сон сниться щоразу й мені. Варто тільки лягти й заплющити очі… Я бачу тебе на чужині, в темній хатині. Бачу твої заплющені очі й твої чорні коси, твоє ніжне обличчя…»
Якраз тут закінчувався уривок листа. Я так і не дізналася нічого, хіба що тільки про тітчин сум.
Кямране, ось бачиш, нас розлучає усе. Ми з тобою не вороги, ні. Ми звичайні люди, які ніколи не побачать одне одного.
— Зейнілер, 5 лютого
Учора на болоті почалася стрілянина. Я злякалася, а Мунісе, мовби нічого не сталося, пояснила:
— Це буває тут часто. Жандарми розбійників ловлять.
Постріли вряди-годи припинялися, а потім знову. Так хвилин десять.
Уранці ж ми про все дізналися, Мунісе казала правду. Серед ночі була сутичка жандармів із розбійниками, які пограбували пошту. Одного жандарма було вбито, а другого тяжко поранено.
Його привезли в село й поклали в хаті для гостей.
Десь опівдні до школи прибіг, засапавшись, Вегбі й схопив мене за руку.
— Вчителько! Одягай, дівчино, чаршаф, та йди мерщій! Тебе кличуть до хати, що для гостей.
— Хто ж кличе?
— Лікар. Батько мені загадав.
Я запнула чаршаф і пішла з Вегбі.
Хата для гостей була, власне, стара халупка на дві кімнатчини із скособоченими ганками. Зупинялися тут хіба подорожні, яких або ніч застане в дорозі, або негода чи хвороба. Іноді їх навіть годували.
Край воріт стояв прегарний кінь і кресав копитами. З ніздрів у нього аж пара йшла. Я погладила коня і зайшла у двір. Хоч горів ліхтар і ще не зовсім споночіло, було темно. На сходах сидів дебелий військовий лікар в чоботиськах і, регочучи, лихословив.
Він хотів знову викинути якесь слівце, бо аж залився від сміху, та, звівши голову, побачив мене й раптово замовк. Потім повернувся до чорнобородого чоловіка в сірому мундирі й сказав:
— Агей, капітане, ти вже не гнівайся, але тобі таки добре прізвисько дали — куди не кинь «дядько ведмідь», та й годі. Бач, чого набалакав через тебе, а тут ось жінка прийшла. — І він повернувся до мене: — Даруйте, гем-шіре-ханим, не помітив. Зачекайте-но хвилинку, спочатку я пройду. Сходи на ладан дихають, не витримають нас обох! Ось так, я вже пройшов, тепер, будь ласка, ви…
Я вихопилася нагору й почула, як лікар все ще дражнив чоловіка, якого назвав капітаном:
— Мій капітане, ця вчителька приїхала зі Стамбула. Вам дивно, як я знаю? Гай-гай, капітане, таж ти на все, що діється на білому світі, дивишся мов баран, безтямно. А мені досить побачити, як вона бігла сходами. Ти хоч подивився? Вона летіла, мов куріпка. Коли хочеш, скажу навіть, скільки їй років. Цій жінці, хоч ти мені що, немає й сорока…
Така балаканина мене завжди тішила. Я посміхнулася й подумала: «Цього разу ти помилився, пане лікарю!»
За п’ять хвилин старий лікар загримкотів своїми чоботиськами по сходах, аж вони заходили ходором, й звернувся до мене:
— Ханим-ефенді, у нас, як бачите, поранений. Небезпеки ніякої немає, але потрібен догляд. Мені треба вже їхати. А йому треба робити перев’язки. Ось тільки щоб кров не заразити. Тутешні люди не дуже вірять лікарям, швидше по знахаря біжать. Візьмуть та й прикладуть до рани якоїсь гнилятини. Ви ж освічена, і я тільки трохи поясню вам дещо. Доглядатимете його, поки не встане на ноги. Не знаю лишень, чи витримаєте?
— Витримаю, пане лікарю. У мене міцні нерви. Та й не боюся нічого.
Лікар здивовано підняв голову:
— А відкрий-но обличчя, побачимо, яка ти!
Він розмовляв запанібрата, але в його словах чулася незвичайна щирість. І я без будь-якої манірності відхилила пече [63] й навіть трошки усміхнулася.
Лікар сплеснув руками. На його обличчі був лише комічний подив.
— Що ти робиш в цьому селі? — зареготався він.
Тепер вже я здивувалася. Може, він мене знає? Можливо, тоді треба все повернути на жарт… Але у нього таке перейняте щирістю лице, що не можна не повірити.
— Лікарю, гадаю, ви не почнете запевняти, ніби знаєте мене?
— Саме тебе — ні, але приналежних до вашого різновиду знаю, На жаль, кількість його на землі все меншає.
— Це не мамонти, ефенді?
Мій потяг до пустування раптом вирвався з мене, адже цілих п’ять місяців я стримувала його. Сестра Алексі завжди казала, що мені не можна давати спуску, бо я зразу ж починаю бешкетувати, шаленіти, перекривляти, одне слово, поводитися, мов дитя.
Але лікар недаремне видався мені щирою розумною людиною. Він знову зареготався й промовив:
— Та хіба ж таку милу, веселу й ніжну істоту, як ти, можна порівнювати з гидомирними й здоровезними предками сучасних слонів?! Я ще долучу й епітет «вродлива», бо вже старий і маю право назвати тебе так. А зараз, вродлива й гречна дитино, розповідай, як ти сюди попала? -
За голосним реготом та не завше м’якими словами провінційного військового лікаря можна було почути ледь помітне співчуття.
Я, намагаючись відповідати серйозно, сказала:
— Пане лікарю, я ж вчителька. Хотіла прислужитися цій справі, і мене прислали сюди. А мені байдуже, працювати скрізь можна.
Я говорила, а він пильно дивився мені в очі:
— Отже, ти приїхала тільки на те, щоб прислужитися справі освіти? Тільки так? Заради сільських дітей?
— Атож, я склала собі таку мету.
— В такому віці й з такою зовнішністю? Кажи вже правду… А глянь на мене. Ось так… Гадаєш, я так тобі й повірю!
Веселі, привітні очі лікаря, оточені білявими віями, дивилися з-поміж повних щік дещо насмішкувато й, здавалося, читали все, що я носила в серці.
— Ба ні, дочко, не це привело тебе сюди. І не пошуки шматка хліба. Ти хочеш усе приховати, а я через це краще бачу. Звичайно, скільки б я не питав тебе про те, де живе твоя родина, з якої ти сім’ї та все інше, ти не скажеш мені нічого. Бачиш, я все знаю. Тут якась таємниця, але я й не думаю її розплутувати. Мені досить дрібнички.
Ми обоє замовкли.
Старий лікар щось міркував, а потім промовив:
— А чи не дозволиш ти, щоб я зробив тобі одну невеличку послугу. Я міг би влаштувати тебе на кращу посаду. У мене є деякі зв’язки в міністерстві освіти.
— Ні, я вам дуже дякую, але й цим місцем я задоволена.
Лікар знову усміхнувся, знизав плечима й жартома сказав:
— Дуже добре! Дуже-дуже добре! Тільки ж треба знати, що самопожертва — це не так просто, як ти гадаєш! Буде скрутно — напиши мені кілька рядків. Я залишу тобі адресу. Не бійся, я щиро хочу допомогти…
