Сніг все ще падав, хоч і не такий, як день тому. Надвечір я взяла малу за руку й повела в сад. Серед надмогильного каміння ми влаштували гонитву та бій сніговими кулями. Наші пустощі тривали, аж поки не вийшла з лампадками Хатідже-ханим. Вона йшла до Зейні-баба, та наша радість торкнулася і її суворого обличчя. Стара усміхнулася й лагідно сказала:

— Ідіть в хату! Застудитеся та похворієте ще…

Застудимося? Як можна застудитися, в серці у тебе палає не одне сонце, а мільйон?..

Цього вечора небо здалося мені деревом, що гіллям своїм сягає заходу й сходу… Велетенським жасминовим деревом, яке помалу гойдається й осипає нас білими пелюстками.

— Зейнілер, ЗО грудня

Ми з Мунісе тепер нерозлийвода… Ця мала заповнює тепер усе моє дозвілля. Мені хочеться навчити її всьому тому, що сама знаю. Отож дві години на день ми вчимо французьку. Вряди-годи вчу її танцювати, позачинявши,

звичайно, двері та віконниці. Адже як про це дізнаються в селі, то нас камінням закидають…

Іноді я сміюся з самої себе: Чаликушу, ти хочеш навчити Мунісе усьому. Та гляди, аби вона не стала в тебе як Мірат у Хаджі-калфи.

Але моє бідне сільське дитя швидше скидається на шляхетну панночку. В кожному її слові, в кожному русі стільки витонченої краси. Спочатку я дивувалася, але потім зрозуміла, в чому справа. Либонь, мати Мунісе далеко не така, як її малюють тут селяни.

Дівчинка вдячна мені безмежно. Буває, підходить до мене, бере мої руки й підносить їх до свого личка, до губ. Я ловлю ті крихітні рученята й сама починаю цілувати їй кожну пучечку. Бідна дитина гадає, що заради неї я пішла на жертву, а не знає того: завдячувати повинна їй я.

Це дитя несподівано таке, буває, скаже…

На другий день після того, як вона перейшла до мене, я сказала:

— Мунісе, коли хочеш, називай мене мамою.

Вона лагідно усміхнулася й глянула мені в очії

— А хіба так можна?

— А чому ж ні?

— Ти ж іще й сама маленька, як же я тебе мамою називатиму?

Ішлося про мою гідність, отже, я взяла й посварилася на неї пальцем:

— Ах ти шайтаненя! Хіба ж я маленька? Я вже жінка, мені двадцять років!

Мунісе затисла краєчок язика зубами й мовчки засміялася.

— А що ж, ні? Я вже велика, я жінка вже!

Вона ж підібрала губи, наче молодиця, й відповіла:

— На скільки ти вже старша там, абаджим [62]. Трошки більше, як на десять років.

Я не втрималася й зареготала. Вона ж, підбадьорена цим, хоча й дещо знічено, додала:

— Ти ще станеш нареченою, абаджим. Я позаплітаю твої коси золотою ниткою. А він, такий самий, вродливий, як і ти…

Я хутко затисла їй рукою рота:

— Якщо ти ще колись скажеш щось подібне, то я тобі рота зашию.

Моя крихітка полюбляє вбиратися та кокетувати. Я не любила манірних дівчат, але тепер мене тішить, коли Мунісе чепуриться перед люстерком, усміхаючись собі дещо навіть самозакохано. Вчора ж я упіймала її, коли вона чорним паленим сірником малювала собі брівки. Де вона цьому навчилася? Поки що не страшно, але що буде потім, за кілька років, коли вона стане на виданні й полюбить когось? Я ледь подумала про це й одразу розхвилювалася. Так непокояться матері, хоча одночасно й радіють.

Учора ж таки вона, зашарівшись, попросила зробити їй таку саму зачіску, як у мене.

Мені й самій невимовно любо гратися з нею, мов з лялькою. Я посадила її собі на коліна, розплела косу й почала зачісувати, щоб було, як у мене.

Тоді вона дістала з полички люстерко й глянула в нього.

— Абаджим, а ходи сюди. Разом загляньмо…

Ми, притиснувшись, одна до одної, мов сестри перед фотоапаратом, почали дивитися в люстерко та сміятися, бо показували язики.

Сині очі на білому личку робили Мунісе схожою на янголя.

Але моє маля наприндилося. Погладило рукою мої вуста та носа й зітхнуло:

— Ет… Не схожа я на тебе.

— То й добре, дитино.

— Еге, добре… Коли я не така гарна, як ти…

Вона ще міцніше притиснулася до мене й погладила мене своїми рученятками по обличчю.

— Абаджим, у тебе шкіра, мов оксамит! На тебе дивишся, мов у люстерко, усю себе бачиш.

Мені стало смішно з того, що намололо це нешанобливе дівча, і я взяла та розсипала малій по голові всі коси, які ще недавно так пильно розчісувала.

Так, нащо ховатися, щоденника мого ніхто не прочитає… Я бачу мою вроду… І знаю, що я гарніша, ніж кажу сама собі. Я навіть можу погодитися з тими, хто каже: «Феріде, ти не знаєш себе. В тобі є щось таке, чого немає в інших…»

Так про що я розповідала? Ага, про моє малятко. О, поки я навчатиму її премудрощів, вона швидше зробить з мене таку кокетку, як сама.

— Зейнілер, 29 січня

Вже місяць я не доторкалася до щоденника. Я зробила багато корисніших справ, а писанина що? Та й нічого писати про щасливі дні…

Адже цей місяць був такий тиховтішний для мене, шкода тільки, що недовго. Два дні тому поштова карета привезла й мені чотири листи. Я ледве-но побачила їх, то так і спаленіла. Ще й не знала, від кого вони, а промовила:

— Краще б ви десь погубилися в дорозі, як маю вас бачити.

І моє передчуття не зрадило. Почерк на конвертах був знайомий. Так, листи від нього.

Поки вони знайшли мене, мабуть, немало рук їх перемацало. Аж рябіли на конвертах написи синім та червоним чорнилом і печатки, печатки…

Не наважуючись узяти листи в руки, я прочитала на одному конверті адресу: «Учительці центрального рюштіє міста Б. Феріде-ханим-ефенді».

Я вхопила їх, пожмакала й кинула на поличку, що над піччю.

Мунісе бачила, як я притулилася чолом до шибки й дивилася кудись вдалечінь, і запитала:

— Абаджим, ти нездужаєш, аж пополотніла?

Я намагалася підбадьорити якось себе й усміхнулася:

— Пусте, дитино. Трішки голова болить. Ходімо лишень у сад, швидко переболить.

Цілу ж ніч лежала без сну, уп’явшись поглядом у пітьму. Я губилася, не знала, яку раду дати собі. Хто знає, що заповзявся писати мені той бездушний кривдник… Кілька разів хотілося мені засвітити лампу й прочитати, та я стримувала себе. Яка ганьба читати їх, ні, я не принижуватимуся.

Минуло два дні. Листи лежали, й здавалося, що вже й повітря в хаті просякнуте їхньою отрутою, що сушила мене, в’ялила.

Моя жура передалася й Мунісе. З огидою й ненавистю позирала вона на листи. Вона розуміла звідкіля взялося в нашій оселі горе, розуміла, що я болію тими паперами.

Увечері я знову припала до вікна. Мунісе, вагаючись, підійшла до мене й боязко промовила:

— Абаджим, я щось зробила… лишень не знаю: ти гніватимешся чи ні…

Я одразу ж повернулася й побачила, що листів на полиці немає. Тоскно стислося серце:

— Де вони?

— Я їх спалила, абаджим, — схилила дитина голову. — Коли ти так караєшся…

— Що ж ти наробила, Мунісе! — вихопилося в мене.

Дівчинка злякалася й затремтіла. Чекала, що я схоплю

її за плечі й почну трясти. Я ж затулилася руками й безмовно заридала.

— Абаджим, не плач! Я їх не спалила. То я тільки сказала так. От якби ти не тужила, то попалила б. Ось вони…

Мунісе гладила мене по голові й одночасно намагалася упхати листи мені в руку.

— На ось, абаджим. Вони, мабуть, від коханої тобі дуже людини…

Я вся стрепенулася.

— Що ти городиш, пустомеля! — крикнула я.

— Не гнівайся, абаджим… Але хіба б ти плакала, якби листи не від того, кого ти любиш?..

Мені стало соромно слів цієї дитини, яка все знала. Стало прикро, що заплакала. І треба було дати лад усьому цьому, треба вирішити…

— Маленька моя, краще б ти нічого не казала. Та вже як є. Це листи не від коханої людини. Ходи-но, попалімо їх разом!

В хаті було поночі, тільки ще спалахував у печі перетлілий хмиз. Я кинула у вогонь один лист. Конверт скрутився й почав горіти. Тоді я кинула другий, третій…

Мунісе припала до моїх грудей, повна якихось незрозумілих мені чуттів.