Хаджі-калфа полишив наргіле й аж у боки взявся:

— Ви гляньте на неї. Сама ще дитина, а вже біжить вчителювати, та ще й прямо з дороги.

Коли в міністерстві мені давали призначення, я заказала собі більше не пустувати. Та ледве-но цей Хаджі-калфа забалакав до мене, мов до дитини, як я знову відчула себе маленькою й підкинула свого портфеля, мов м’яч, угору, а потім упіймала.

Цей вчинок так розвеселив старого, що він сплеснув радо руками й зареготав:

— Ну хіба я неправду кажу? Дитина, та й годі!

Може, це й не гоже — бути зі служником готелю запанібрата, я не знаю, але ми вже обоє заливалися од сміху й розмовляли про те, про се.

Хаджі-калфа й слухати не хотів, щоб я пішла до школи, не поснідавши.

— Де це чувано? До вечора крутитися голодній коло тих малих бешкетників. Зараз я скажу, щоб принесли сир та молоко. Та й ще сьогодні тільки перший день, можна й не квапитися, — силоміць посадив він мене біля басейну.

У дворі не було нікого — ранок.

Хаджі-калфа гукнув одному крамареві, що торгував неподалік:

— Молла, хутко неси нашій учительці стамбульських бубликів і молока. — А потім повернувся до мене й сказав: — Ой же й добре молоко у нашого Молли, ваше стамбульське проти нього — що вода в моєму наргіле.

Як повірити Хаджі-калфі, то Молла й взимку, і влітку годував свою корову тільки грушами, через що й молоко пахло грушами. Правда, Хаджі-калфа не оминув крамаря й глузуванням, бо додав:

— Тільки мені здається, що й сам Молла пахне грушками.

Поки я снідала біля водограю, Хаджі-калфа ворожив біля свого наргіле та бавив мене міськими плітками. Боже мій, чого він тільки не знав. Але що йому було відомо дуже добре, то це всі таємниці вчительського побуту, він знав навіть, скільки у кого й одягу..*

Коли я поснідала, він сказав:

— Тепер я тебе проведу, бо ще заблудишся. Школа хоч і недалеко, але вулиці такі покручені…

І він, кульгаючи, пішов попереду й привів мене врешті до зелених дерев’яних воріт руштіє.

Тут я маю розповісти про нещастя, яке чекало на мене в цій школі, куди я ступила з переконанням любити, хай би який не був її убогий вигляд.

Сторожа коло воріт не було. Я пішла садом і зустріла жінку в картатому тканому чаршафі. В руках у неї був старий шкіряний портфель, але обличчя закутане подвійною чадрою. Вона йшла, здається, на вулицю, та, побачивши мене, зупинилась й пильно глянула мені в обличчя:

— Вам щось треба, ханим?

— Так, хочу бачити директорку.

— Маєте справу? Директорка я.

— Так, ефендім. Я ваша нова вчителька географії та малювання. Звати мене Феріде, я тільки вчора із Стамбула.

Директорка відкрила обличчя, роздивилася мене геть усю й здивовано сказала:

— Тут якась помилка. У нас справді була вакансія, але тиждень тому нам прислали нову вчительку з Гелібала.

Я розгубилася:

— Цього не може бути, мене призначало міністерство освіти, наказ у мене в портфелі.

Директорка здивовано підняла брови, аж вони опинилися посередині її вузького лоба.

— От господи боже ти мій, — промимрила вона, —  А дайте-но я подивлюся…

Вона кілька разів перечитала наказ, поглянула на дату й похитала головою:

— Такі помилки бувають. Не розберуться та й призначають на одне місце двох. Бідна Гуріє-ханим, вах-вах!

— А хто це Гуріе-ханим?

— А та, що прислали з Гелібала. Гарна й жінка… Тамтешній клімат дуже вадив, то попросилася сюди. А це знову не таланить.

— Так, ефендім, але ж і я в скрутному становищі.

— Та й це правда. Давайте принаймні не турбувати її, бідну, поки все не з’ясується. Я зараз іду у відділ освіти, маю справи. То ходімо разом, може, щось придумаємо.

Завідувач відділу освіти, грубезний товстодум, роз «мовляв з усіма відвідувачами, заплющуючи очі, наче куняв. Говорив він уривчасто, ніби його весь час будили.

Він вислухав нас з великою нудьгою й ледве промовив:

— А що я зроблю? Як вони зробили, так і є. Треба написати в Стамбул, побачимо, що скажуть.

Та в розмову устряв секретар — височезний чолов’яга в червоному кушаці й лейбику. Цей писар дуже скидався на биндюжника.

— Дата про призначення цієї ханим-ефенді пізніша. З цього треба виходити та вважати її кандидатуру як таку, що має більше права.

Завідувач ще міркував, наче щось задумував собі на сон, а потім сказав:

— Ні, воно хоч і так, але немає наказу й про звільнення тієї вчительки. Треба дати запит у міністерство. Доведеться почекати днів десять. А вас, мюдіре-ханим [32], попрошу чекати остаточного наказу.

Я ж знову пометляла вузькими вуличками до школи, слідом за картатим тканим чаршафом директорки. І чому я не пішла в готель?

Гуріє-ханим, невелика смаглява жінка років сорока п’яти, виявилося, була дуже вередлива.

Як дізналася вона про все, то ще більше учорніла. Очі її стали великими, а на шиї з обох боків повидувалися жили.

— Та що ж це таке, люди добрі! — заверещала вона, мов пищики, що то діти висвистують на них у свята. — Що ж це за таке на мою голову!..

І вона впала — знепритомніла.

У кімнаті для вчителів зчинився переполох. Стара вчителька в окулярах ледве відганяла од дверей школярок, які поприбігали на крик.

Жінки поклали її горілиць, покропили водою, натерли оцтом, розстебнули сорочку з фланелі й почали натирати груди, котрі так покусали блохи, що здавалося, ніби то родимки.

Я ж стояла розгублено в кутку, узявши портфеля під руку, й не знала, що робити.

Стара вчителька врешті повідганяла школярок і зиркнула на мене сердито поверх окулярів:

— Я приголомшена, дочко моя, твоєю людяністю — ти ще й смієшся.

Вона казала правду, я, на жаль, не втрималася й посміхнулася. Але звідки було знати цій бабуні, що я сміялася над своєю бідною долею.

Але людяності бракувало не самій мені. Безгучно сміялася й висока молода вчителька з карими проникливими очима. Вона підійшла й шепнула мені на вухо:

— Так упала, наче чоловік її привів у дім ще й другу жінку. Присягаюся аллахом, що вона не знепритомніла — це від люті.

Гуріє-ханим розплющила очі: по щоках та носу стікали патьоки води.

А сама Гуріє-ханим так гикнула, наче в неї всередині вибухнув порох. Трясучи головою, вона заголосила:

— Люди добрі, що ж це зі мною! Вже ж ось скільки років отак, і це знову?

Недаремно кажуть: «Соловейкове лихо — його язик!» Я хотіла бути чемною, отож взяла та й запитала: «Вам стало краще, дякувати аллаху?» Та це була моя помилка, бо Гуріє-ханим аж зайнялася. Ага, мовляв, ти ще й здоров’я мого питаєш. Чого вона тільки не наговорила, переказати неможливо… Я, мовляв, хочу згубити її з світу та ще й про здоров’я питаюся. Такої нечеми, такого нахабства й невихованості й під білим світом немає.

Я зовсім зіщулилася в своєму кутку й від сорому очей не могла розплющити. Вчительки ж ніяк не могли її вгамувати. Вона вже верещала й сипала такими слівцями, яких не те що в центральному руштіє, навіть на вулиці

не почуєш. З мого виду відомо їй, що я за цяця. Я відняла в неї шматок хліба, і хто знає, скільком чоловікам в міністерстві я за це…

У мене потемніло в очах, а саму так і обсипало морозом. Зуби вицокували — ніби в лихоманці. Та ще гірше було те, що вчительки поводилися так, ніби Гуріє-ханим знала правду.

Раптом хтось ударив кулаком по столу, аж задзеленьчали склянки й карафка. Молода вчителька з карими проникливими очима, котрі недавно ще сміялися, стала схожою на тигрицю. Високим прекрасним голосом вона сердито крикнула:

— Мюдіре-ханим, що це за керівництво з вашого боку? Як ви дозволяєте цій жінці ображати честь вчительки? Ви забули, де ми! Якщо дозволите сказати їй ще хоч одне слово, то я позиватиму в суд не її, а вас! Чи ця жінка хоч уявляє собі, де вона є?.. — І кароока вчителька, тупнувши ногою, цього разу звернулася до колег: — А вас, товариші, я вітаю! Добре робите!.. Посміхаючись, слухаєте, як ображають колегу… І це в школі!..