— А стривай, дочко, спробуймо ще раз…

Біля вікна в кутку стояв якийсь високий добродій і читав газету. Було видно тільки його сивуватий чуб та трохи бороду.

— Бей-ефенді,— звернувся до нього завідувач. — Чл не можна вас на хвильку?

Добродій з газетою повернувся й поволі підійшов до нас. Завідувач показав рукою на мене.

— Бей-ефенді, ви завжди чините добро. Це дитя закінчило французький пансіон. І з поведінки та й мови видно, що вона чесного роду. А лиха не знає хіба що сам аллах, це вам таки відомо. Дівчина змушена шукати роботи й поїхала б у найвіддаленіше село. Але ж ви знаєте нашого, що й казати… Сказав «не можна» — і як утяв. А якби ви замовили одно-двоє слівець міністрові, то все було б як треба. Бей-ефенді, любий…

Завідувач умовляв і гладив добродія по плечах, що дочасно почали хилитися від лиха-горя. З одягу й поведінки цього добродія було видно, що переді мною зовсім інша людина, ніж ті, кого я дотепер знала. Він слухав завідувача, і, щоб краще чути, приклав до вуха долоню, й подався вперед. Нарешті глянув на мене привітним поглядом своїх спокійних очей, вже ледь прихоплених огневицею, й почав розмовляти глухим старечим голосом по-французькому. Запитав, що я закінчила, як училася та що думаю робити. Моя відповідь йому, здається, сподобалася.

Ми розмовляли, а завідувач весело й радісно усміхався:

— Ти ба, як розмовляє по-французькому, наче соловей. Таку загарливість дівчини-туркені треба вітати.

Гюльмісаль любила примовляти, що п’ятнадцять днів щомісяця — темні, але ж іще п’ятнадцять світлі. Я розмовляла з незнайомим добродієм, — потім мені сказали, що це відомий поет, — і відчувала: настають світлі дні. Після ціломісячного чекання до мене повертався мій веселий гумор.

Добродій говорив мені такі гарні слова, яких я ще ніколи й ніде не чула, а потім узяв мене під руку й повів у приймальню міністра.

Ми йшли коридорами, й чиновники схоплювалися з місць, помітивши його, а двері, здавалося, відчинялися самі.

За півгодини мені вже дали призначення на посаду вчительки географії та малювання в центральне рюштіє [30] губернії Б…

Того вечора Чаликушу не йшла в Ейюп, а справді летіла на крилах.

Тепер вона вже вільна людина, котра сама зможе заробити собі на хліб.

Тепер ніхто не наважиться зневажити її ні своєю милістю, ні доброчинством.

За три дні вирішилися всі фінансові проблеми, і я одержала належні мені гроші.

Вранці провела мене Гюльмісаль на пароплав. Там вже давно чекав на мене Шагаб-ефенді. Я ніколи не забуду людяності цього хлопця. Він передбачив навіть такі дрібниці, як адресу готелю, де я зможу зупинитися, коли приїду до міста Б. І прийшов він сюди набагато раніше за нас. З моря віяв сирий вітер, такий поганий для його хворого, ще й досі закутаного горла, а хлопець чекав, щоб побажати мені щасливої дороги.

Мою валізку разом зі скринькою, котру приніс мені на подарунок, він сам відніс у каюту. Йому й тут доводилося непокоїтися за мене, він бігав, повертався й знову біг давати настанови стюардам.

Поки пароплав ще стояв, ми сіли в куточку на палубі.

Людина перед розлукою повинна говорити, про що б там не було, але говорити, чи не так? А ми з Гюльмісаль протягом цілої години ледве чи й перемовилися двома словами. Вона пестила мої руки й дивилася своїми вже пригаслими голубими очима на море. Тільки вже наостанку притисла мене до грудей і заплакала:

— Феріде, я ж і матір твою звідсіля проводжала. Тільки ж вона була не сама. Коли воля божа, то я ще обні* му тебе…

Я, мабуть, теж не втрималася б, дарма що тут стояв Шагаб-ефенді, та тільки на палубі всі заметушилися.

— Швидше, пані, бо одводять східці!

Мою Гюльмісаль підхопили й, ледь підштовхуючи, звели вниз.

Але Шагаб-ефенді лишився.

В час прощання я вдячно потисла йому руку й побачила, що він пополотнів, а на очах йому забриніли сльози:

— Феріде-ханим, невже ви їдете назавжди?

Це вперше глянув він мені в очі й промовив моє ім’я.

Мені було тяжко й сумно в цю мить прощання, та я усміхнулася:

— А хіба ви маєте сумнів?

Він нічого не сказав, вихопив свою руку й щодуху кинувся вниз.

Над усе люблю мандрівку по морю. Я й досі пам’ятаю, які чарівні відчуття були, коли я уперше сіла на пароплав. Було тоді мені шість років, і їхала я з Хюсейном, батьковим ординарцем. Забулося все: пароплав, люди й навіть Хюсейн, пам’ять зберегла лише те, що повинна, мабуть, відчувати пташка, коли перетинає безмежжя океану: п’янкий політ в блакитній довколишності, де аж танцює поблиск, повний живої течії…

Море завжди бадьорило мене, та сьогодні я не мала сили лишитися на палубі. Коли пароплав огинав Сарай-бурну, я пішла в каюту. Подарунок Шагаба-ефенді лежав на валізці. Я не втрималася й глянула, що там. То були цукерки з лікером, якраз ті, що я найбільше люблю. Я взяла одну, й раптом з очей мені покотилися сльози. Чому — не знаю. Я хотіла перебороти себе, та сльози покотилися ще дужче, і я заплакала. Я кинулася до цукерок і жбурнула їх через віконечко в море, наче в чомусь була їх вина.

Так, немає нічого беззмістовнішого на цьому світі, як сльози. Я це розуміла. І все-таки навіть тепер, коли пишу ці рядки, сльози бринять у мене на віях, падають на папір і лишають на ньому маленький слід,

А може, це від дощу, який тихо мжичить за вікном? Цікаво, як зараз у Стамбулі? Чи так само йде дощ? Чи, може, сад в Коз-ятаги осяяний сріблястим місячним світлом?

Кямране, я ненавиджу не тільки тебе, а навіть те місце, де ти ходиш.

Цього ранку, коли я прокинулася, то побачила, що дощ, який періщив кілька днів без упину, перестав. Розвіялися хмари. Тільки високо в горах, що мені було видно їх з вікна, ще снувався легенький туман.

На ніч я забула причинити вікно, і ніжний ранковий вітерець напинав простирадло й грався моєю розсипаною косою. Сонячні зайчики тремтіли вряди-годи, мов золоті рибинки, й плигали далі. Сьогодні так вони розвеселили мою кімнатчину в готелі, де я вже ось п’ять днів живу, вкрай знервована. Якось опівночі я прокинулася була від того, що відчула, наче щоки мої вкрилися, мов осіннє листя, інеєм. Подушка теж була вогка. Я плакала уві сні. А це сонячне проміння пробудило в мені надію, наповнило всю якоюсь радістю, від чого тіло перейнялося легкістю весняного ранку, як тоді, коли я прокидалася у спочивальні пансіону.

Сьогодні я не мала сумніву, що мене чекає радісна звістка, і вже нічого не боялася. Метнулася, раденька, з ліжка до старосвітського умивальника й почала вмиватися.

Неначе пташка, що пірнає в чисту воду з головою, розхлюпалася я, аж дзеркало навпроти стало мокре.

В двері злегенька постукали, і почувся голос Хаджі-калфи:

— Доброго ранку, ходжаним, ти й сьогодні прокинулася рано?

— Бонжур, Хаджі-калфа, — відповіла я, — як бач, прокинулася. А ти як узнав, що я прокинулась.

— Ще б пак! — засміявся той. — Ти ж щебечеш — мов та пташка.

Я вже й сама почала вірити, що й справді скидаюся чимось на пташку.

— Сніданок принести?

— А чи можна сьогодні не снідати?

Тепер відповідь була вже сердита:

— Е, ні… Я такого не люблю. Ні тобі гуляти, ні веселитися, сидиш — наче у в’язниці. Якщо ти ще й не

їстимеш, то станеш як ота сусідка, що живе навпроти.

Останні слова він промовив тихо, щоб та сусідка не почула.

Я з Хаджі-калфою заприятелювала. Пам’ятаю перший ранок у цьому готелі. Я прокинулася і, швидко одягнувшись, підстрибуючи, помчала сходами з портфелем у руці. Хаджі-калфа в білому фартусі чистив біля невеликого басейну наргіле [31]. Побачивши мене, він сказав, наче ми вже сто років були знайомі:

— Доброго ранку, Феріде-ханим, чому це ти так рано прокинулася? Я думав, що ти з дороги стомилася, то спатимеш до полудня.

— Як то можна? — засміялася я. — Хіба стане вчителька, у якої стільки справ, спати до полудня.