— Феріде, люба моя!..

його голос пролетів наді мною, мов вітровій. Ще й досі в моїх вухах дзвенять ті слова.

Я звела на нього очі й побачила, як у нього на очах забриніло дві великі сльози.

— Ти за одну мить зробила мене таким щасливим, що я й перед смертю згадаю цю хвилину й заплачу. Тільки не дивися так. Ти ще дитина. Тобі цього не зрозуміти. Я все вже забув…

Кямран узяв мене за руку. Я не рвалася з рук, але мене здушили сльози і я залилася ними. Я так плакала, що Кямран налякався.

Ми йшли додому, а я плакала, аж захлиналася, і Кямран вже не наважувався доторкатися до, мене. Я розуміла, що він і так заспокоївся, від чого й самій стало радісно.

Біля хати я сказала:

— Ти підеш перший. Я вмиюся біля басейну. Бо що скажуть дома, коли побачать мене з таким лицем!

Немов тільки-но згадавши, я запитала Кямрана:

— Чи правда, що ви їдете в Європу?

— Така думка є,— одказав він. — Врешті, це не моя думка, вона швидше належить моєму дядькові, що в Мадріді. А ти звідки чула?

Я ледь знітилася, але відповіла:

— Лікарева дочка казала.

— Як багато новин приносить тобі лікарева дочка, Феріде!

Камрян уважно дивився мені в лице. Я почервоніла й одвернулася.

— А чи не є ота хвороба моєї матері зачіпкою?

— Феріде, кажи правду! Ти не тому приїхала?

Кямран підступив до мене, хотів погладити по голові,

та злякався, що зіпсує наші вже добрі стосунки. А я, до речі, вже почала звикати до нього.

— То я здогадався? — запитав він ще раз.

Я відчула, що можу зробити його щасливим, і кивнула головою: так.

— Як чудово… Невже моя доля так змінилася з учорашнього дня?

Кямран обіперся руками об крісло, на якому я сиділа, схилився наді мною. Я була оточена з усіх боків. Це було мудро придумано — адже він наближався до мене, не торкаючись руками. Я, мов їжачок, згорнулася в клубочок і щулилася до спинки крісла… Увібравши в себе плечі, я, мовби граючись, накрила обличчя хусткою, його лице було вже зовсім близько.

— Що ж пропонує дядько? — хутко запитала я кузена.

— Щось неможливе. Він хоче взяти мене до себе секретарем посольства, бо вважає великою вадою, коли чоловік не має якогось фаху або посади. Дядько пише: «Може в майбутньому й Феріде використає цю дипломатичну місію й теж приїде в Європу». Ну й так далі…

Наша розмова стала серйозною, і Кямран, знявши облогу, випростався. Я відразу ж стала на ноги.

Ми вели розмову далі.

— А чому ти вважаєш, що це «щось неможливе?» — запитала я. — Хіба тобі не хочеться поїхати?

— Я не про це. Справа в тому, що тепер я вже не можу сам вирішувати це питання. Все, що стосується мого особистого життя, ми повинні обміркувати удвох. Чи не так?

— Тоді ти можеш їхати.

— Отже, ти згодна, щоб я їхав зі Стамбула?

— Ну, коли чоловік має набути якогось фаху…

— А ти на моєму місці поїхала б?

— Думаю, що поїхала б. І гадаю, що й ти повинен поїхати.

Треба сказати, що ці слова говорили тільки мої губи. А все в мені кричало зовсім інше. Тільки я не мала права вимовляти це вголос, бо як відповіси людині, котра тебе питає: «Чи можу я лишити тебе й поїхати?»

Кямранові було, мабуть, прикро, що я так швидко погодилася на розлуку. Не дивлячись на мене, він ступив щось двічі сюди-туди й ще раз запитав:

— Отже, ти вважаєш, що я повинен погодитися?

— Так.

Він зітхнув.

— Тоді ми ще подумаємо. Ми маємо ще час, щоб вирішити остаточно.

Серце мені тенькнуло. А може, оце «ми ще подумаємо» не означає, що все вирішено.

Але від мене завжди вимагали говорити розсудливо, як дорослій, і я промовила:

— Я гадаю, що не варто довго думати. Дядькова пропозиція і справді чудова. Невеличка мандрівка — непогана справа.

— Феріде, ти думаєш, що моє відрядження триватиме недовго?

— Звичайно, це не вважається довго, коли якихось там два, три або й чотири роки. І оком не моргнеш, так

швидко пролетять. До того ж ти приїжджатимеш час від часу.

Я так легко рахувала на пальцях: раз, два, три, чотири…

А вже за місяць ми проводили Кямрана до пристані Галата, звідкіля відходив пароплав. Всі родичі вітали мене з цієї нагоди, тим більше, що це я умовила Кямрана їхати в Європу. Сама тільки Мюжгян була незадоволена, про що написала мені в листі. «Ти недобре зробила, Феріде, — писала вона. — Де твій глузд? Адже ваші найкращі роки проминуть у розлуці. А чотири роки — не жарт!»

Та чотири роки проминули справді швидше, ніж вона думала.

Кямран повернувся до Стамбула разом з дядьком, бо той уже залишив свою роботу. А я місяць тому закінчила пансіон.

Закінчити пансіон! Поки я там жила, то дала цьому похмурому будинку прізвисько — голубник. «День, коли я вирвуся на волю хоч з яким-небудь дипломом, буде для мене святом звільнення», — казала я.

Аж ось одного чудового дня двері голубника відчинилися, і я вийшла на вулицю. На мені було все нове — чаршаф і черевички на високих підборах, від чого я стала вищою. Це мене дивувало, і я, розгублена, не знала, що робити. А тут тітка Бесіме заходилася ще готуватися до весілля. Це вже зовсім збило мене з пантелику.

Садиба була повна якихось людей. Зранку до ночі товклися тут фарбарі, теслі, кравці, а до того ж з’їж-джалася рідня. І всі щось робили. Одні вже тепер писали запрошення на весілля, інші бігали по базарах та крамницях, закуповували все завчасно, а інші сиділи та. шили.

Я розгубилася вже вкрай, отож тільки сновигала та заважала людям працювати, адже безглуздих вчинків мені ще й досі не бракувало, мабуть, це був останній приступ мого божевілля. Як і раніше, я все ще водила за собою ватагу дітей, що поз’їжджалися сюди з батьками. Після нас усе в садибі стояло догори ногами.

Кухню теж саме мазали. В будинку ж скрізь був ремонт, і кухареві ніде було приткнутися, то він розташувався посеред саду в наметі й варив їсти на повітрі.

Якось надвечір я помітила, що він порається коло печива, й у моїй голові одразу ж засів шайтан.

— Агей, малюки, — сказала я, — поховайтеся за курник і сидіть тихо. А я поцуплю коржики й принесу.

Не минуло й п’яти хвилин, як я несла моїм маленьким друзям повну тацю солодощів:

Найкраще було б, якби я роздала дітям ласощі й порозганяла їх по всьому саду, а тацю сховала в курник. Я цього не зробила, бо не думала, що кухар, запримітивши крадіжку, зчинить гвалт на весь сад.

— Присягаюся аллахом і всіма святими, — почувся вже за хвилину від намету несамовитий крик, — що я попереламую злодієві всі кісточки!

Малюки поперелякувалися й кинулися врозтіч, і я не знала, як їх заспокоїти. Хоча вони добре й зробили, бо кухар уже все одно пронюхав, де ми сиділи, і кинувся з ополоником у руці до нас. Та невдовзі зрозумів, негідник, що тут верховодила я, й, полишивши дітлашню, кинувся за мною. Та тільки ж спіткнувся й упав» від чого ще дужче розлютився.

Цей кухар працював у нас недавно і мене не дуже знав. Упіймає, то не питатиме, хто ти й що, а разів зо два ополоником уперіщить.

До хати втікати було ніяк, ото я, репетуючи, побігла на дорогу.

Слава аллаху, мадемуазель кравчиха з своєю помічницею Дільбер вийшли в сад подихати свіжим повітрям, бо працювали з самісінького ранку.

З криком «рятуйте» я кинулася кравчисі на шию, а потім сховалася за спину.

Дільбер хотіла була вихопити в кухаря ополоник і закричала:

— Що ти робиш, ашчибаши [18], здурів, чи що? Таж ця ханим — наречена!..

Іншого разу Дільбер попало б від мене за слово «наречена», але тепер я була така наполохана, що крикнула одразу і собі:

— Аллахом присягаюся, ашчибаши, я наречена!

Такої впертої та бездумної людини, як цей кухар, я ще не бачила, — він не вірив.

— Еге, — промовив кухар. — Хіба може наречена бути злодійкою…

Правда, трохи згодом докумекав, що може, і сказав:

— Коли так, то славно дуже! Тільки хай наречена купить мені нові штани. Бачиш, на коліні порвав через тебе!