— А це вже ти сама можеш зрозуміти.

І пішла, полишивши мене саму.

Цього року Мішель у школі вже не було. А то я змушена була б усе їй розповісти, від чого душа вже зовсім переповнилася б неспокоєм.

Ще рік тому, коли я вигадувала дівчатам всякі баєчки, мені було так вільно й легко. А тепер я стала нареченою, а разом з тим і боягузкою. Дівчатам, які мене вітали, я стримано дякувала, а вже тих, котрі набридали мені своєю увагою, я вперто не помічала.

Тільки одна з них могла розраховувати на мою прихильність — донька лікаря-вірменина, котрий був з наших країв.

На недільні дні я лишалася в пансіоні, за три місяці я щось тричі всього їздила додому. Моя впертість, причини якої я й сама не знала, страшенно дратувала тітку Бесіме та Неджміе. А вже Кямран розгубився й зовсім. Він не знав, що йому й думати.

Спершу він щотижня приїжджав до мене. Хоча сестри й не наважувалися вголос заперечувати проти цих відвідин, але в душі такі зустрічі з нареченою-школяркою вважали мало не скандальними і коли повідомляли мене, що кузен чекає в parloir [17], то насуплювалися.

Я виходила й навмисне не зачиняла двері, а, засунувши руки за шкіряний пояс шкільної сукні, схилялася на одвірок і так розмовляла хвилин з п’ять. Кузен час від часу пропонував мені листуватися, але я відмовлялась, бо сестри, мовляв, мають звичку знищувати листи, передчасно давши їх тим, хто знає турецьку, щоб прочитали.

Якось в один з таких візитів між кузеном і мною сталася не зовсім приємна розмова. Кямран розсердився тому, що я стою далеко від нього, й хотів силою причинити двері. Та ледве-но він підійшов, як я вихопилася з кімнати й сказала:

— Кямране, прошу вас… Чи знаєте ви, що в цій кімнаті стільки очей, скільки щілинок в стінах.

Кямран зупинився:

— Але ж, Феріде? Ми заручені.

Я знизала плечима:

— У тому вся й справа. Чи ви хочете одного чудового дня почути таїсе: «Даруйте, але ви занадто часто відвідуєте нас. Пам’ятайте, що це пансіон…»

Кямран пополотнів. З того разу він більше не приходив до школи. Це недобре було з мого боку, але що я мала робити. Мені було нестерпно тяжко повертатися від нього в клас і бачити, як усі поглядають на мене.

Але я хотіла розповісти щось інше. Ах, так… Якось донька того лікаря-вірменина повернулася після неділі з дому й сказала мені:

— Кажуть, що Кямран-бей їде в Європу, чи правда?

Я розгубилася:

— Звідки ти знаєш?

— Тато казав, що твого кузена викликає до себе в Мадрід дядько.

Моя гордість не дала мені сказати, що я нічого не знаю; й довелося збрехати:

— Так… Є така думка. Невеличка мандрівка.

— Нічого собі невеличка, коли він має працювати там секретарем посольства.

— Але він буде там недовго.

На цьому наша розмова закінчилася.

Батько моєї подруги часто бував у нас вдома і вважався родинним лікарем. А отже, його новина була правдоподібна. Але чому ніхто мені про це не каже? Я підрахувала, що вже ось двадцять днів з дому немає нічого.

Тієї ночі я довго не могла заснути. Мені було соромно, що я так довго тримаю Кямрана на відстані, але гнівалася ще дужче, бо таку важливу звістку він повинен був мені сказати. Адже, врешті-решт, ми зв’язані одне з одним.

Наступного дня був четвер. Надворі розгодилося, й після обіду ми лаштувалися йти на прогулянку. Та в мені все вирувало. Згадка про те, що доведеться лишитися й цю ніч лише з своїми думами, налякала мене. Я пішла до директриси й відпросилася додому, мовляв, тітка хвора. Директриса погодилася з умовою, що до станції Еренкой я піду разом з одною вихователькою, котра, на щастя, саме їхала в Картал.

Коли я з своєю маленькою валізкою нарешті підходила до будинку, вже споночіло. На воротях мене зустрів наш пес. Він був дуже старий, та ще більше хитрий і улесливий. Собака знав, що в моїй валізці завжди щось є, і через те він кинувся мені під ноги, грайливо потупцяв, ставши на задні лапи, мабуть, хотів ткнутися мордою в груди. Через нього ніяк було пройти.

У цей час із-за дерев вийшов Кямран. Я присіла, схопивши пса за передні лапи, щоб не забруднив мене. Пес роззявив свою пащеку й вивалив язика, ну геть наче сміявся. Я ухопила його за ніс, і ми почали гратися.

Коли Кямран підійшов, я сказала йому, наче зробила якесь відкриття:

— Гляньте, як він сміється! А яка пащека! Справжній крокодил, хіба ні?

Кямран глянув на мене й гірко усміхнувся.

Я покинула собаку, обтрусилася, потім витерла хусткою руку й подала її кузенові:

— Бонжур, Кямране! Чи здорова мати? Я гадаю, все добре…

Кямран здивувався:

— Мати? Нівроку… А що, тобі сказали, ніби вона хвора?

— Так, я почула, що вона нездужає й занепокоїлася. Не чекала вже й неділі, приїхала мерщій.

— Хто це тобі набалакав?

— Лікарева донька.

— Лікарева донька?

— Так… Ми розмовляли, й вона, до речі, сказала: «До вас викликали татуся, часом не тітка твоя занедужала…»

Кямран ще дужче здивувався.

— Вона, мабуть, помилилася. Останнім часом лікар до нас не приїжджав, ні до матері, ні до когось іншого…

Я вирішила не затримуватися більше на цій делікатній розмові й відповіла:

— Ну, я рада… А то так сполошилася… Дома всі?

Я підняла з землі валізку й хотіла була вже йти до хати, як Кямран ухопив мене за руку.

— Ти так хапаєшся, Феріде, наче втікаєш…

— З чого це ви взяли, просто боти тиснуть. А власне, хіба ми не разом ітимемо до хати?

— Так, але тоді нам доведеться розмовляти при всіх. А я хочу бути тільки з тобою.

Я хотіла вгамувати хвилювання й посміхнулася:

— Ваша воля.

— Мерсі. Тоді, коли хочеш, не будемо нікому показуватися на очі й трохи погуляймо в саду.

Кямран міцно стискав мої пальці, наче боявся, що я втечу. В другу руку він узяв мою валізку. Це вперше після наших заручин ішли ми поруч.

Серце в мене калатало, ніби у впійманої пташки. Навіть якби він і не тримав так міцно, я, здається, все одно не змогла б утекти.

Ми вже були край саду, а ще не промовили й слова. Кямран був засмучений дужче, ніж я собі думала. Що сталося за ці три місяці, я не знаю, тільки зараз я відчувала себе винною за той холодний тон, яким зустрічала Кямрана останнім часом.

Була вже зима, та вечір випав тихий і погідний. Лисі гори зайнялися червоним світлом. І може, ця краса природи призвела мене до того, що я так швидко почала каятися в собі.

Мені конче треба було сказати йому щось, втішити його, але я ніяк не могла придумати що.

— Посидьмо трохи, — запропонував Кямран.

— Як хочеш…

Уперше по заручинах я сказала йому «ти».

Не зважаючи на свої штани, Кямран сів на голий камінь. Я відразу ж ухопила його за руку й поставила на ноги.

— Ти й так слабий, хіба можна тобі сідати на сирий камінь.

Я скинула з себе темно-синє пальто й прослала на камені.

Кямран не вірив своїм очам:

— Що ти робиш, Феріде?

— Здається, тепер мій обов’язок дбати, щоб ти не захворів, — відповіла я.

Цього разу кузен вже не йняв віри своїм вухам:

— Що ти кажеш, Феріде? Невже це ти кажеш мені? Я вперше чую від тебе такі ніжні слова.

Я схилила голову й мовчала…

Кямран узяв з каменя моє пальто й почав гладити гудзики, комір рукава, наче пестив їх.

— Я хотів докоряти тобі,— сказав він, — але тепер усе забув.

— Але ж я нічого такого не зробила, — одказала я, не зводячи очей.

А він не наважувався навіть підступити ближче, наче боявся, що я знову стану дикункою.

— А я гадаю, Феріде, що ти зробила навіть дуже багато. Адже ти раніше уникала мене? І я вже навіть зневірився, думав, що Мюжгян помилилася.

Мимоволі я усміхнулася.

Кямран запитав чому. Я не хотіла казати, але він так просив…

— Якби Мюжгян помилялася, — відповіла я врешті, одвівши погляд убік, — нічого не було б.

— Що це означає? Ти не стала б моєю нареченою?

Я заплющила очі й двічі кивнула головою.