Щойно ми дісталися передової, мене зробили капралом, чи cabo, як казали самі іспанці. У моєму підпорядкуванні було дванадцять чоловік. Не солодко мені тоді велося, особливо спочатку, геть не солодко. Центурія — погано тренований натовп, основну масу якого становили хлопці-підлітки. Час від часу серед ополченців траплялися хлопчики одинадцяти-дванадцяти років, переважно то були біженці з фашистської території, яких призвали до лав повстанської армії, оскільки це був найкращих спосіб забезпечити їх засобами для існування. Зазвичай їм доручали легку роботу в тилу, проте іноді вони примудрялись потрапити й на передову, де ставали для всіх реальною небезпекою. Пам’ятаю, якось таке мале хлоп’я, просто так, заради сміху, кинуло у вогнище ручну гранату. У Монте Почеро навряд чи були хлопці молодші п’ятнадцяти років, проте середній вік не наближався до двадцяти. Таких хлоп’ят не можна посилати на передову, оскільки вони не витримують без сну, що є невід’ємним елементом позиційної війни. На початку майже неможливо було належним чином охороняти табір вночі. Нещасних дітей моєї групи можна було підняти, лише витягуючи їх з окопа просто за ноги, і щойно ви поверталися до них спиною, вони залишали пост і прослизали назад в укриття. Або ще гірше — незважаючи на страшний холод, засинали стоячи в окопі. На наше щастя, ворог був абсолютно безініціативним. Були ночі, коли я був певен — двадцять бойскаутів з пневматичними пістолетами чи дівчатка-скаути, озброєні тенісними ракетками могли б легко захопити наші позиції.
У цей час і набагато пізніше каталонські ополченці діяли так само, як і на самому початку війни. В перші дні заколоту Франко ополченці поспішно створювали різноманітні профспілки та політичні партії; по суті, кожна була політичною організацією, підпорядкованою своїй партії та центральному уряду. Коли 1937 року створили Народну армію, що була аполітичною формацією, організованою на більш чи менш звичних засадах, ополченці усіх партій були теоретично інкорпоровані туди. Проте тривалий час ці зміни були лише на папері, оскільки війська нової Народної армії дісталися Араґонського фронту аж у червні, а до того часу система армії ополчення залишалася незмінною. Основною ідеєю була соціальна рівність офіцерів та звичайних солдатів. Усі — від генерала до рядового — отримували однакову платню, їли однакову їжу, носили однаковий одяг. Якщо б вам заманулося поплескати по спині генерала, який командував дивізією, й попросити в нього цигарку, то ви могли це зробити і ніхто б на таке не звернув уваги. Принаймні теоретично війська ополченців були побудовані на засадах демократії, а не ієрархії. Розумілося це приблизно так: якщо ви віддаєте наказ, то віддаєте його як товариш товаришеві, а не як командир підлеглому. Були офіцери, прапорщики й сержанти, проте не було військових рангів у звичному сенсі. Жодних звань, відзнак, клацання підборами та віддавання честі. Тут намагалися створити щось на кшталт діючої моделі позакласового суспільства. Звичайно, ідеальної рівності, звісно, не було, але це — найбільше наближення до неї, яке мені доводилось бачити і яке я вважав можливим під час війни.
Мушу визнати, що перший погляд на стан речей на фронті змусив мене здригнутись. Як, чорт забирай, можна виграти війну, маючи таку армію? Тоді всі так казали, і, хоча, це й було правдою, нарікати не було сенсу. За тих умов повстанська армія просто не могла бути кращою. Потужна модернізована армія не з’являється нізвідки, і якби уряд чекав, доки вишколить військо для своїх потреб, ми не змогли б протистояти Франко. Пізніше стало модним лаяти ополченців і казати, що їхні недоліки — то результат не браку тренування й озброєння, а саме системи рівності. Насправді ж, новоз’явлений зразок такої армії був недисциплінованим натовпом не тому, що офіцери називали рядових «товариш», а лише через те, що новосформовані війська завжди недисципліновані. На практиці демократичний «революційний» тип дисципліни набагато надійніший, ніж може здатися. У робітничій армії дисципліна теоретично добровільна. Базується вона на класовій взаємоповазі, в той час як дисципліна буржуазної призовної армії конче забезпечується страхом. (Народна армія, що замінила ополченців, була десь посередині між цими двома типами.) Ополченці ніколи б не терпіли звичних для стандартної армії цькувань та принижень. Існувало належне військове покарання, але воно застосовувалося лише за дуже серйозні провини. Коли хтось відмовлявся підкорятися наказу, то його карали не одразу — спочатку зверталися до нього, апелюючи до дружби та братерства. Циніки, які не мають досвіду спілкування з людьми, скажуть, що таке ніколи не спрацює, проте насправді це працює вже тривалий час. Поступово поліпшилася дисципліна навіть найгірших призовів солдатів. У січні робота з вишколу десятка новоприбулих ледь не змусила мене посивіти. Деякий час у травні я тимчасово виконував обов’язки лейтенанта й командував тридцятьма англійцями та іспанцями. Місяцями ми жили під обстрілами, і жодного разу не виникало труднощів з виконанням добровольцями команд чи небезпечних завдань. «Революційна» дисципліна залежить від політичної свідомості — розуміння того, для чого слід виконувати накази. Для усвідомлення цього потрібен час, проте не менше часу потрібно для вишколу чоловіків до автоматизму на плацу перед казармами. Журналісти, які так охоче насміхались із системи ополченців, часто забували, що саме цим бійцям доводилося тримати фронт у той час, коли Народна армія тренувалася в тилу. І лише завдяки «революційній» дисципліні ополченці взагалі залишалися на своїх позиціях, оскільки до червня 1937 року нічого, по суті, не тримало їх в окопах, окрім, хіба, класової солідарності. Можна було розстрілювати поодиноких дезертирів — що часом і робили, — проте якби тисяча солдатів вирішили в одну мить покинути передову, ніщо б на світі їх не спинило. Мобілізована армія за тих самих умов — без своєї військової поліції — одразу б розпалася. А ополченці тримали фронт, хоча, бачить Бог, вони здобули небагато перемог, але й дезертирів було мало. За чотири чи п’ять місяців служби в РПМЄ я чув лише про чотирьох дезертирів, причому двоє найпевніше були шпигунами, які й пішли на службу, щоб вивідати потрібну інформацію. Спочатку мене обурював та жахав очевидний хаос, брак вишколу, а надто те, що для виконання наказу доводилось часом сперечатися зо п’ять хвилин. Мої уявлення були сформовані британською армією, але іспанська армія — то вам не британська. Проте за цих умов вони були кращим військом, ніж хтось міг сподіватися.
А тим часом — дрова, дрова, дрова. Протягом того періоду в моєму щоденнику, мабуть, немає жодного запису, в якому не йшлося б про дрова, точніше — їх брак. Ми перебували на висоті близько семисот метрів над рівнем моря, була середина зими, і стояв собачий холод. Температура не була надто низькою, і не кожна ніч була морозною, вдень навіть з годинку сяяло зимове сонце, проте, коли й не було дуже холодно, нам так постійно здавалося, повірте мені. Інколи пронизливим вітром зривало капелюха й куйовдило волосся, інколи туман заливав окоп, наче вода, й пронизував, здавалося, до кісток. Часто дощило, й навіть півгодинного дощу було достатньо, щоб зробити умови перебування тут нестерпними. Тонкий шар землі над вапняком миттєво перетворювався на слизьку грузьку багнюку, а оскільки постійно доводилось ходити по схилах, то про опору для ніг вже й не йшлося. Пройшовши метрів зо двадцять у мороці ночі, я падав разів шість, а це небезпечно, бо в затвор гвинтівки набивалася грязюка. За декілька днів одяг, взуття, ковдри й гвинтівки вкривалися багном. Я взяв із собою стільки теплого одягу, скільки міг нести, але багато хто тут майже нічого не мав. На увесь гарнізон, а це майже сотня чоловіків, було лише дванадцять шинелей, які передавалися від вартового вартовому, й більшість бійців мали лише по одній ковдрі. Однієї морозяної ночі у своєму щоденнику я перелічив усе, що тоді було на мені. Цей запис я вважаю цікавим, адже він показує, скільки одягу на собі може носити людина. Отож, на мені були тепла майка й кальсони, фланелева сорочка, два светри, вовняна куртка, куртка зі свинячої шкіри, вельветові штани, онучі, теплі шкарпетки, чоботи, теплий бушлат, шарф, шкіряні рукавиці з хутром і вовняна шапка. Незважаючи на це, я тремтів, наче осиновий листок. Мушу визнати, я страшенно боюся холоду.
