— Ви сказали, що служили під його керівництвом. Чи означає це, що ви й самі служили у РПМЄ?

— Так.

Він розвернувся й зайшов до кабінету полковника. Я чув розмову на високих тонах. «Ну все, — подумав я. — Того листа нам не повернути». До того ж я сам зізнався, що служив у РПМЄ, відтак, поза сумнівом, вони зараз зателефонують у поліцію й мене також заарештують, як ще одного троцькіста. Але ось офіцер з’явився у дверях, натягнув кашкета й жестом наказав мені йти за ним. Ми вирушили до начальника поліції. Йшли досить довго — близько двадцяти хвилин. Офіцер крокував попереду, і ми всю дорогу мовчали. Коли дісталися приймальні начальника поліції, біля дверей валандалася всяка наволоч — поліцейські стукачі, інформатори, шпигуни. Маленький офіцер зайшов у кабінет, почалася довга палка суперечка. Лунали злі голоси, я уявляв різкі жести, знизування плечима, удари кулаком по столу. Очевидно, поліція відмовлялася віддавати лист. Однак нарешті офіцер вийшов, розпашілий, з великим офіційним конвертом у руках. То був лист Коппа. Ми виграли крихітну битву, проте це не мало жодного значення. Лист було доставлено, але начальникам Коппа бракувало влади визволити його з в’язниці.

Офіцер пообіцяв, що лист доставлять. А з Коппом що? Хіба його не можна звільнити? Офіцер стинав плечима. Це вже зовсім інша справа. Вони не знають, за що арештували Коппа. Зараз він може лише запевнити, що проведуть необхідне розслідування. Більше сказати нічого, час прощатися. Ми злегка вклонилися один одному. Наступної миті сталося дещо дивне й неочікуване. Маленький офіцер вагався якусь мить, а тоді раптом підійшов й потис мені руку.

Навряд чи я зможу сповна передати, наскільки мене зворушив цей жест. Дрібничка, але насправді це рукостискання багато означає. Не забувайте, що в тій страшній атмосфері підозр та ненависті, брехні й пліток, коли плакати, які на кожному кроці волали, що я і такі як я були фашистськими шпигунами, подібні вчинки таїли небезпеку. До того ж ми стояли не у приймальні начальника поліції, а на вулиці, де завжди вистачає брехунів та агентів-провокаторів, будь-хто міг знати, що мною «цікавиться» поліція. Потиснути мені руку — було все одно, що потиснути руку німцю під час Першої світової війни. Гадаю, він усе ж повірив, що я ніякий не шпигун. Я радий, що ми потисли один одному руки.

Я згадую цей, для когось може і банальний випадок, оскільки це так типово для іспанців — виявляти великодушність у найскрутніші хвилини. У мене багато поганих спогадів про Іспанію, проте жодного лихого про самих іспанців. Я можу пригадати лише два випадки, коли серйозно розлютився на іспанця, але, озираючись, я розумію, що в обох випадках був сам винен. Так, в іспанців є щедрість та благородство, яких уже не зустрінеш у двадцятому столітті. Саме це дозволяє сподіватися, що іспанський фашизм матиме відносно терпиму форму. Мало хто з іспанців може похизуватися надмірною ретельністю та послідовністю, які так необхідні сучасному тоталітарному суспільству. Я зайвий раз у цьому переконався декілька днів тому, коли поліція обшукувала кімнату моєї дружини. Насправді той обшук був дуже цікавим, і шкода, що я все проґавив. З іншого боку, якби я там був, то міг би не стриматися.

Поліція проводила обшук у добре знаному стилі ОДПУ та гестапо. На світанку постукали у двері, до кімнати зайшли шестеро чоловіків, увімкнули світло й одразу зайняли різні позиції у кімнаті, ймовірно, заздалегідь умовлені. Потім вони з неймовірною ретельністю обшукали обидві кімнати (у номері була ще вбиральня). Вони обстукували стіни, піднімали килимки, перевіряли підлогу, мацали штори, шукали щось навіть під ванною та батареями, витрусили кожну шухлядку і валізу, ще й уважно переглянули весь одяг, підносячи його до світла. Поліцейські конфіскували всі документи й папери, прихопили навіть те, що було в кошику для сміття, а також усі наші книжки. Вони були просто у захваті, коли знайшли французький переклад «Mein Kampf» А. Гітлера. Якби вони знайшли лише цю книжку, то нам був би кінець — бо ж очевидно, що людина, яка читає «Меіп Kampf», — фашист. Однак наступної митті вони натрапили на сталінську брошуру «Способи ліквідації троцькістів та інших дворушників», яка їх дещо заспокоїла. В одній із шухляд знайшли декілька пачок цигаркового паперу. Вони роздерли кожну пачку й обдивились кожен папірець, шукаючи таємних повідомлень. Обшук тривав близько двох годин. Проте вони навіть пальцем не торкнулись ліжка. Увесь цей час дружина лежала в ліжку, й під матрацом могли бути заховані автомати, а під подушкою стоси троцькістських документів. Однак детективи не чіпали ліжка, навіть не заглядали під нього. До слова, не вірю, щоб працівники ОДПУ так поводилися. Не забувайте, що поліція була цілковито під контролем комуністів, і ці чоловіки, ймовірно, самі теж були членами партії. А ще вони були іспанцями, й не могли собі дозволити витягнути жінку з ліжка. Тож вони просто оминули ліжко, через що обшук став абсолютно безглуздим.

Тієї ночі Макнер, Коттман і я спали у високій траві біля покинутого будівельного майданчика. Як на цю пору року, ніч була холодною, тож ніхто як слід не виспався. Пам’ятаю, як ми довго тинялися туди-сюди, чекаючи, коли вже нарешті можна буде випити філіжанку кави. Уперше за весь час перебування у Барселоні я пішов подивитися на собор — будівлю сучасну й найогиднішу в усьому світі. У нього були чотири зубчасті шпилі у формі пляшки. На відміну від інших соборів Барселони, цей під час революції не зазнав жодних пошкоджень, а все через його «мистецьку цінність», казали люди. На мою думку анархісти показали свій несмак, не зірвавши його, коли мали нагоду, хоч і вивісили між шпилями свій червоно-чорний стяг. По обіді ми з дружиною востаннє пішли до Коппа. Ми не могли йому допомогти, нічим не могли зарадити, хіба лише попрощатися й залишити гроші іспанським товаришам, які приносили б йому їжу та сигарети. Однак трохи згодом, коли ми вже покинули Барселону, Коппа перевели до одиночної камери, і неможливо було передати навіть їжу. Того вечора, гуляючи по Ла Рамбла, ми пройшли повз кафе «Мокко», яке досі утримували гвардійці. Піддавшись хвилинній слабкості, я зайшов досередини і звернувся до двох цивільних гвардійців, які з гвинтівками за плечима стояли, спершись на шинквас. Я запитав, чи вони бува не знають, хто з їхніх товаришів чергував тут під час травневих безладів. Вони не знали, не знали навіть, в кого можна запитати. Я сказав, що мій друг Жорж Копп зараз перебуває у в’язниці і його судитимуть за щось, пов’язане з тими подіями. Гвардійці, які тоді були на варті, знають, що він зупинив бійку й зберіг не одне життя. Можливо, вони могли б прийти й дати свідчення. Один із гвардійців був тупим вайлуватим чолов’ягою, який постійно кивав головою, бо через вуличний шум не чув, про що я розповідав. Проте інший сказав, що чув розповідь про Коппа від товаришів і що Копп був buen chico (хорошим чоловіком). Проте навіть тоді я знав, що все намарне. Навіть якщо Коппа судитимуть, то представлять купу фальшивих доказів. Якщо його розстріляють (а я був майже певен цього), то ці слова можуть стати епітафією: buen chico з гвардії, який був частиною брудної системи і який, однак, залишився людиною та міг серед усього іншого розпізнати гідний вчинок.

У той час наше життя було неймовірним, просто божевільним. Уночі ми були злочинцями, а вдень заможними англійськими туристами, принаймні такими ми хотіли здаватися. Навіть після ночівлі просто неба гоління, ванна й крем для взуття роблять дива. Наразі найбезпечнішим було якомога більше скидатися на буржуа. Ми стали частими гостями у фешенебельних кварталах міста, де нас ніхто не знав, у дорогих ресторанах поводились як дуже англійські англійці. Вперше у своєму житті я став писати на стінах. У коридорах декількох дорогих ресторанів я нашкрябав «Хай живе РПМЄ!» найбільшими буквами, які лише міг вивести. Увесь цей час, фактично переховуючись від поліції, я не відчував, що перебуваю в небезпеці. Сама ця ситуація видавалася мені абсурдною. В мені жила оця невитравна англійська віра, що «вони» не можуть вас заарештувати, якщо ви не порушили закону. Тепер я розумію, що така віра — найнебезпечніше, що може бути під час політичного погрому. Був ордер на арешт Макнера, отож не виключено, що й ми всі у тому переліку. Ні на день не припинялися арешти, облави та обшуки. Майже всі, кого ми знали й хто не був на фронті, вже сиділи у в’язниці. Поліція дійшла до того, що обшукувала французькі кораблі, які час від часу брали на борт біженців, й затримувала запідозрених у троцькізмі.