Фашисти гатили, наші відстрілювались, і я виразно усвідомив, що перебуваю поміж цього шаленого вогню. Я відчув постріл й зрозумів, що хтось стріляє просто за мною. Я трохи підвівся і закричав на нього:
— Йолопе, не стріляй у мене!
Раптом я побачив, що Бенджамін махає мені рукою. Я побіг до нього. Мені довелося бігти повз низку бійниць, з яких розліталися кулі, і я, бозна-чому, прикрив щоку лівою рукою. Авжеж, дурнуватий жест — можна подумати, що рука здатна захистити мене від кулі, але я достобіса боявся поранення в обличчя. Бенджамін стояв на одному коліні, на обличчі — вираз диявольської радості. Він вправно стріляв з пістолета у спалахи від пострілів гвинтівок. Хорге поранили ще під час першого залпу, і його ніде не було видно. Я підповз до Бенджаміна, висмикнув запобіжник зі своєї третьої гранати й пожбурив її. Отак! Цього разу сумнівів немає — граната зірвалась на самому бруствері, просто біля кулеметного гнізда.
Фашистський вогонь одразу послабився. Бенджамін скочив на ноги й закричав: «В атаку! Вперед!» Ми кинулися на крутий схил, на вершині якого був бруствер. Кажу «кинулися», проте насправді ми незграбно поплентались. Доволі складно швидко рухатись, якщо ти мокрий і брудний з голови до п’ят, та ще й тягнеш на собі важку гвинтівку, багнет і сто п’ятдесят набоїв. Я вже звикся з думкою, що там, на горі, на мене очікує фашист. Якщо він вистрелить з такої відстані, то, звичайно, поцілить. Проте, правду кажучи, я чомусь очікував не пострілу, а удару багнетом. Здавалось, я наперед відчував, як зіткнуться в бою наші багнети. Цікаво, в кого рука сильніша? Однак виявилося, що ніякий фашист на мене не чекав. З якимось відчуттям полегшення я побачив, що бруствер був невисоким, а мішки з піском утворювали хорошу опору для ноги, хоча зазвичай ними важко дертися нагору. Всередині все було розтрощене на друзки, усюди валялися балки. Наші гранати зруйнували всі споруди й укриття. Людей ніде не було. Я подумав, вони ховаються десь під землею, а тому гукнув англійською (про іспанську мені наразі не йшлося): «Вилазьте! Здавайтеся!» Тиша. А тоді хтось, тьмяна постать у напівмороці, перестрибнув з даху однієї із зруйнованих будівель і кинувся ліворуч. Я погнався за ним, марно штрикаючи багнетом у темряву. Повернувши за ріг одного з бліндажів, я побачив чоловіка (щоправда, не певен, чи це був той, з ким я щойно зіштовхнувся), який тікав комунікаційною траншеєю, що вела до іншої позиції фашистів. Ймовірно, я підбіг до нього майже впритул, адже дуже добре розгледів. Він був без головного убору, і взагалі на ньому нічого не було, окрім, хіба, ковдри, в яку він загорнувся. Якби я вистрелив, то пострілом міг би розірвати його на шматки. Проте з остраху, що самі своїх і перестріляємо, ми вирішили, що коли опинимось по той бік бруствера, використовуватимемо тільки багнети. До того ж, мені й на думку не спадало у когось стріляти. Мимохіть я згадав, як двадцять років тому наш інструктор з боксу показував, як колись, під час битви за Дарданелли, штрикав багнетом одного турка. Я схопив гвинтівку за приклад і спробував штрикнути того солдата в спину, але не зміг його дістати. Я зробив ще одну спробу, проте знову невдалу. Деякий час ми отак і бігли: він у траншеї, а я згори, намагаючись штрикнути його в спину. Мені зараз смішно згадувати про це, але йому навряд чи було тоді до сміху.
Звичайно, він краще знав місцевість, а тому зміг втекти. Коли я повернувся на позицію, там уже було повно людей. Всі горланили. Гуркіт стрільби дещо стишився. Фашисти й досі поливали нас вогнем з трьох боків, проте вже з більшої відстані.
Наразі ми трохи відтіснили їх назад. Пам’ятаю, що я, наче який провидець, сказав: «Ми протримаємося тут з півгодини». Не знаю, чому мені йшлося саме про півгодини. Поглянувши у темряву на правий бік бруствера, можна було помітити незліченні зеленкуваті спалахи від пострілів з гвинтівок, проте вони були далеко — на відстані ста чи двохсот метрів. Тепер наше завдання полягало в тому, щоб обнишпорити позицію і забрати все цінне. Бенджамін з кількома бійцями вже шастав посеред позиції руїнами бліндажа. Збуджений, Бенджамін виліз крізь розвалений дах, тягнучи за мотузяну ручку ящик боєприпасів.
— Товариші, боєприпаси! Тут повно боєприпасів!
— Не потрібні нам боєприпаси, — почувся чийсь голос. — Нам потрібні гвинтівки!
І це була щира правда. Половина наших гвинтівок були заляпані грязюкою, а тому стали непридатними. Звісно, їх можна почистити, проте в темряві небезпечно витягати затвор — десь покладеш і потім не знайдеш. У мене був маленький електричний ліхтарик, який дружині пощастило купити в Барселоні. Іншого джерела освітлення у нас не було. Декілька бійців з хорошими гвинтівками почали безладно гатити по спалахам у далині. Проте ніхто не наважувався вести швидкий вогонь — гвинтівка могла перегрітись і заклинити. У траншеї нас було шістнадцятеро чоловік, з яких один чи двоє поранені. Декілька поранених, англійців та іспанців, лежали за бруствером. Патрік О’Хара, ірландець із Белфаста, який пройшов курс надання першої медичної допомоги, бігав туди-сюди з бинтами, перев’язуючи поранених хлопців, і, звичайно, щоразу, коли він перелазив через бруствер, у нього стріляли свої ж, незважаючи навіть на його обурені крики: РПМЄ!
Ми заходились оглядати позицію. Я побачив декілька трупів, проте не зупинився і не обшукав їх. Єдине, що я шукав — це кулемет. Увесь час, поки ми лежали з іншого боку, я все думав, чому ж не стріляє кулемет. Я посвітив ліхтариком у кулеметне гніздо. На мене чекало гірке розчарування! Кулемета не було. Триніг був, ящики з набоями й запасні частини були, але самого кулемета не було. Мабуть, щойно запахло смаленим, вони його відкрутили й кудись понесли. Певна річ, вони виконували наказ, проте це був безглуздий і боягузливий вчинок, адже залишивши тут кулемет, вони могли нас усіх перебити. Ми були розлючені. Ми вирішили захопити кулемет.
Все обнишпоривши, ми не знайшли нічого вартісного. Скрізь валялося безліч фашистських гранат поганенької якості, таких, що вибухають, коли смикнути за шнур. Я взяв кілька собі — на згадку. Вражала убогість фашистських укриттів. Тут не було куп одягу, книжок, їжі й інших особистих речей, як у наших окопах. У цих бідолах не було нічого, окрім відсирілих окрайців хліба. Трохи далі була маленька землянка, що частково виступала над землею і мала віконечко. Ми посвітили ліхтарем у вікно й закричали від радості — спертий на стіну, там стояв циліндричний предмет у шкіряному чохлі більше метра заввишки і близько п’ятнадцяти сантиметрів у діаметрі. Ми були певні, що то кулеметне дуло! Тож помчали до входу, скупчившись просто перед дверима, й побачили, що річ у шкіряному чохлі — зовсім не кулемет, а дещо, що для нашої майже беззбройної армії вартувало набагато більше. То був величезний телескоп на складаній тринозі, з наближенням у шістдесят чи сімдесят разів. З нашого боку фронту таких телескопів узагалі не було, а ми їх конче потребували. Ми переможно винесли телескоп із землянки й поставили обіч стінки окопу, маючи на меті забрати його пізніше.
Цієї миті хтось крикнув, що наближаються фашисти. Гуркіт пострілів значно посилився. Однак, було очевидно, що фашисти не стануть атакувати нас з правого флангу, інакше їм доведеться просуватися нейтральною територією і зруйнувати власний бруствер. Якщо вони мають хоч крихту здорового глузду, то підуть на нас із тилу. Я обійшов землянку. Позиція мала форму підкови з укриттями посередині, а тому нас з лівого боку прикривав ще один бруствер. Саме з того напрямку йшов потужний вогонь, проте він не завдавав нам шкоди. Небезпека наїлася просто навпроти нас, де не було жодного захисту. У нас над головами продовжували летіти кулі. Швидше за все вони летіли з іншої позиції фашистів, що розміщувалася далі, і яку не зміг захопити спецпідрозділ. Стояв жахливий гуркіт. То був безперервний тріск сили-силенної гвинтівок, схожий на барабанний бій. Зазвичай я чув його з певної відстані, проте зараз опинився у самому епіцентрі. І тепер стрілянина поширилась уже на всю лінію фронту на кілометри навкруг. Даґлас Томпсон, чия поранена рука безпомічно висіла вздовж тіла, спирався на бруствер і стріляв однією рукою. Хтось інший, чию гвинтівку заклинило, заряджав гвинтівку Даґласа.
