У перші місяці війни супротивником Франко був не стільки уряд, скільки профспілки. Щойно розпочався заколот, як організовані міські робітники відповіли закликом до загального страйку, а відтак і вимогою роздати їм зброю, яку, після боротьби, все ж отримали з державних арсеналів. Якби вони не діяли стихійно та більш-менш незалежно, цілком імовірно, що Франко не змогли б стримати. Певності у цьому, звісно, немає, проте принаймні існують підстави так вважати. Можна сказати, що уряд не робив нічого, аби запобігти повстанню, яке готувалося, по суті, достатньо давно, а коли все нарешті розпочалося, реакція уряду була квола й нерішуча, настільки нерішуча, що в Іспанії за день змінилось три прем’єр-міністри[22]. До того ж єдиний крок, що міг негайно врятувати ситуацію — озброєння робітників — робився знехотя й лише у відповідь на жорстокі народні протести. Та зрештою зброю роздали, після чого у великих містах на сході Іспанії фашистів було розгромлено здебільшого зусиллями робітничого класу, з деякою допомогою збройних сил (загонів швидкого реагування), які залишались вірними уряду. На таке здатен лише народ, що мав революційні прагнення, відтак вірив, що бореться за дещо більше, ніж просто статус кво. Вважається, що в різних центрах повстання під час вуличних сутичок за один день загинуло три тисячі осіб. Озброєні динамітними шашками, чоловіки й жінки мчали великими площами міст і штурмували кам’яні будівлі, які в той час утримували навчені солдати з кулеметами. Таксі таранили кулеметні гнізда, встановлені фашистами на стратегічних об’єктах, наїжджаючи на них зі швидкістю шістдесят миль на годину. Навіть якщо ви нічого не чули про захоплення землі селянами, створення місцевих рад і таке інше, складно було повірити, що анархісти й соціалісти, які були основою спротиву, могли й справді робити все це заради збереження капіталістичної демократії, яка, з погляду анархістів, була не більш, ніж централізованою машиною брехні.

Робітники мали на руках зброю й наразі відмовлялися її віддавати. (Навіть рік по тому підрахували, що синдикалісти Каталонії володіють тридцятьма тисячами гвинтівок.) У багатьох місцях маєтності великих профашистських землевласників були захоплені селянами. Водночас з колективізацією промисловості й транспорту, були намагання створити щось на кшталт робітничого уряду, а саме робітничі комітети, робітничі патрулі, що мали замінити стару прокапіталістичну поліцію на робітничу міліцію, яка діяла на основі профспілок, тощо. Звісно, цей процес не всюди йшов однаково, а в Каталонії просунувся далі, ніж деінде. В деяких районах інституції місцевої влади залишилися без змін, в інших вони існували разом з революційними комітетами. В декількох місцях заснували анархістські комуни, які проіснували протягом року, допоки їх не заборонив уряд. У перші місяці влада в Каталонії фактично була в руках анархо-синдикалістів, які контролювали ключові галузі промисловості. Те, що відбувалося в Іспанії, було не громадянською війною, а початком революції. Саме цей факт усіма силами намагалась приховати антифашистська преса поза межами Іспанії. Ситуацію звузили до боротьби «фашизму проти демократії», позаяк ретельно приховувався революційний аспект. В Англії, де преса більше централізована й громадян можна дурити більшою мірою, ніж деінде, існували лише дві версії, дозволені до оприлюднення: правого крила — християнські патріоти воюють проти більшовиків, і версія лівого крила — джентльмени-республіканці намагаються побороти військовий заколот. Головну причину всього старанно й успішно приховували.

На це було декілька причин. Почнімо з того, що профашистська преса поширювала безсоромну брехню про звірства республіканців, а тому пропагандисти не сумнівалися, що допомагають іспанському уряду, заперечуючи, що Іспанія «стала червоною». Але головна причина крилася ось у чому: окрім невеликих революційних груп, що існують у будь-якій країні, весь світ був сповнений рішучості не допустити революції в Іспанії. Зокрема, комуністична партія, за якою стояла Радянська Росія, кинула всі свої сили на недопущення революції. Згідно з комуністичною тезою, на цьому етапі революція могла б виявитись фатальною, а тому Іспанія повинна зосередитись не на запровадженні контролю з боку робітників, а на буржуазній демократії. Навряд чи варто пояснювати, чому «ліберальні» капіталісти гнули ту ж саму лінію. В іспанську економіку вливалися значні потоки іноземного капіталу. Наприклад, у транспортну компанію Барселони було інвестовано десять мільйонів фунтів стерлінгів британського капіталу, а профспілки тим часом конфіскували увесь транспорт Каталонії. Певна річ, якщо революція розгортатиметься й далі, вже не йтиметься про жодну компенсацію. З іншого боку, у разі перемоги капіталістичної республіки іноземні інвестиції будуть врятовані. Якщо повстання придушити, то не буде потреби вдавати, що не було ніякого повстання. Таким чином можна було прикрити суть будь-якої події. Кожний факт передавання влади від профспілок до центрального уряду можна було зобразити як необхідний крок у ході військової реорганізації. Ситуація, що склалась, була надзвичайно цікавою. За межами Іспанії мало хто знав, що в країні революція, в Іспанії ніхто в цьому не сумнівався. Навіть контрольовані комуністами, що проводили певну антиреволюційну політику, газети ОСПК говорили про «нашу славну революцію». А тим часом комуністична преса в інших країнах розпатякувала, що жодних ознак революції немає, ба більше, захоплення заводів, утворення робітничих комітетів — усе це брехня, а якщо таке й було, то не мало «ані найменшого політичного підтексту». Газета «Дейлі Воркер» (число від 6 серпня 1936 року) переконувала: ті, хто стверджував, що народ Іспанії бореться за соціальну революцію, а не за буржуазну демократію, були зухвалими брехунами. З іншого боку, Хуан Лопес, член уряду Валенсії, у лютому 1937 року заявив, що «іспанський народ проливає кров не за демократичну республіку та конституцію, а за... революцію». Отже серед членів уряду, за яких, власне, воювали, також були зухвалі брехуни. Деякі іноземні антифашистські газети вдавалися до ще підлішої брехні й запевняли, що на церкви нападали виключно тоді, коли вони слугували укриттям для фашистів. Насправді ж, церкви руйнувалися всюди, оскільки для іспанців вони були частиною капіталістичної афери. За шість місяців в Іспанії я бачив лише дві вцілілі церкви, й до липня 1937 року заборонялося їх ремонтувати чи провадити там служби. Винятком була одна чи дві протестантські церкви в Мадриді.

Але, зрештою, то був лише початок революції, а не кінець. Навіть коли робітники, насамперед у Каталонії, а можливо, й деінде, могли скинути уряд та перебрати на себе його функції, вони цього не робили. Очевидно, вони не могли так вчинити, коли Франко гамселив у двері й частина середнього класу була на його боці. Країна переживала перехідний період і могла рухатись у напрямі розвитку соціалізму або повернутися назад і взяти курс на звичайну капіталістичну республіку. Селяни володіли більшою частиною землі та мали намір її утримувати, якщо Франко не переможе. Всі значні галузі промисловості націоналізовані, і те, залишаться вони такими чи повернеться капіталізм, великою мірою залежало від того, яка група переможе. Із самого початку центральний уряд і напівавтономний уряд Каталонії безперечно представляли робітничий клас. Центральним урядом керував Кабальєро, лівий соціаліст. Членами уряду були міністри, які представляли ВСТ (соціалістичні профспілки) та НКП (синдикалістські профспілки, контрольовані анархістами). Каталонський уряд був фактично витіснений антифашистським Комітетом оборони[23], що складався здебільшого з представників профспілок. Згодом Комітет оборони розпустили і Каталонський уряд реформували так, що він став представляти профспілки та різноманітні ліві партії. Кожні наступні переміщення в уряді були кроком праворуч. Спочатку з каталонського уряду виключили РПМЄ, за шість місяців Кабальєро замінили правим соціалістом Негріном. Відтак зовсім скоро вивели з уряду НКП, тоді ВСТ, після чого НКП усунули ще й з каталонського уряду. Зрештою, через рік після початку війни та революції у складі уряду залишилися тільки праві соціалісти, ліберали та комуністи.