У мене mЗемлі становить 5,973 · 1024 кілограмів (вражає, правда?).
Зверніть увагу, що у формулі (7) уже відсутня маса скинутого тіла m. У цьому немає нічого дивного, адже маса Землі ніяк не може залежати від маси тіла, яке на неї скинули.
Вам також може бути цікаво знати, що, на думку Ньютона, середня густина Землі становить 5000‒6000 кілограмів на кубічний метр. Це не було висновком з якихось астрономічних спостережень і не мало жодного стосунку до котрогось із його законів; це була просто гіпотеза. Насправді середня густина Землі становить 5540 кілограмів на кубічний метр. Якщо дозволите записати припущення Ньютона як 5500 ± 500 кілограмів на кубічний метр, то похибка його результату складає лише 10 відсотків (дивовижно!).
Не знаю, чи сучасники Ньютона сприйняли його припущення за правду, але припустімо, що так. У XVII столітті радіус Землі вже був відомий, тому в ті часи можна було б обчислити її масу із точністю до 10 відсотків (маса — це об’єм, помножений на густину). Тоді можна було б за допомогою формули (7) обчислити G із такою самою точністю. Я розповідаю про це, бо мене захоплює думка, що якби сучасники зважили на гіпотезу Ньютона про середню густину Землі, уже в кінці XVII століття було б можливо визначити гравітаційну сталу G із точністю до 10 відсотків.
23 До речі, на екваторі це прискорення на 0,18 відсотка менше, ніж на полюсах — тому що форма Землі неідеальна. На екваторі порівняно з полюсами тіла віддалені від центра Землі приблизно на 20 кілометрів більше, тому значення g там менше. Згадані 9,82 метра на секунду у квадраті — це середнє значення.
Скляна веселка навколо тіні Волтера Левіна на території музею deCordova в Массачусетсі. «Астрономічна фотографія дня» за 13 вересня 2004 року. Фото надав Волтер Левін.
Стіна туману вкриває телескоп БТА на Північному Кавказі (Росія). Фото надав Волтер Левін.
Коли туман наблизився (точно за розкладом), сонце було ще високо, і от результат — «святий Волтер». Фото надав Волтер Левін.
Біла веселка поблизу Піка Пайкс у Колорадо. Зверніть увагу на темну смугу на внутрішньому краї — додаткову веселку. Фото надав Войтек Рихлік.
Подвійна веселка над радіообсерваторією «Дуже велика антена» (Very Large Array) у штаті Нью-Мексико. Зверніть увагу, що в первинної веселки червона смуга розташована із зовнішнього краю, а у вторинної — із внутрішнього. Крім того, небо всередині первинної веселки значно світліше, ніж за її межами. Утім усередині вторинної веселки небо темніше, ніж за нею. Дуже темну ділянку між дугами називають смугою Александра. Фото надали Кеннет Ланг (Університет Тафтса) і Даґлас Джонсон (Обсерваторія Інституту Баттеля, Вашингтон).
Дочка Волтера Левіна Емма холодного зимового дня безстрашно допомагає батькові створити веселку. Фото надав Волтер Левін.
Додаткові веселки — повторювані зелені й фіолетові смуги. Фото надав Ендрю Данн.
Глорія навколо тіні літака, фотографія Волтера Левіна. Його місце (одразу за крилами) — у центрі глорії. Фото надав Волтер Левін.
Запуск повітряної кулі об’ємом більше мільйона кубічних метрів із Еліс-Спрінгс, Австралія. Фото надав Волтер Левін.
Повітряна куля об’ємом мільйон кубічних метрів на висоті 45 кілометрів крізь телескоп. Фото надав Волтер Левін.
Повітряну кулю об’ємом 960 000 кубічних метрів наповнюють газом, світанок 15 жовтня 1970 року, Мілд’юра, Австралія. Під час цього запуску група Левіна відкрила джерело GX 1+4 і його змінність із періодом 2,3 хвилини. Фото надав Волтер Левін.
Інсталяція Отто Піне «Веселка» для закриття літніх Олімпійських ігор 1972 року в Мюнхені. У її створенні брав участь Волтер Левін (див. розділ 15). Фото надав Вольф Губер.
Крабоподібна туманність (діаметр — приблизно 11 світлових років). Блакитне світло — це випромінювання електронів, які обертаються навколо магнітного поля в туманності. Волокна — залишки атмосфери зорі, що вибухнула в 1054 році. Із Землі туманність здається приблизно в шість разів меншою за Місяць. Фото надали NASA й команда проекту «Спадщина Габбла». Права на фото належать NASA/ESA/JPL/Arizona State University.
Наднова SN 1987A. Три кільця на зображенні — речовина, яку викинула зоря за тисячі років до спалаху. Про найяскравіше внутрішнє кільце докладно розповідається в розділі 12. У центрі кільця видно світло від зорі, що спалахнула. Дві білі зорі не пов’язані з надновою SN 1987A. Фото надали д-р Крістофер Барроуз, ESA/STSci та NASA.
Художнє зображення подвійної зоряної системи Лебідь X-1. Ліворуч — зоря-донор HDE 226868, що, за оцінками, приблизно в 30 разів масивніша за Сонце. Праворуч — акреціювальна чорна діра з акреційним диском, що утворився внаслідок перетікання газу із зорі-донора. Маса чорної діри приблизно в 15 разів більша за масу Сонця. Фото надали ESA, Hubble.
