Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Але якось мені цілком несподівано зателефонував мій колишній студент Боб Скарлетт, який працював над засекреченим проектом у Національній лабораторії в Лос-Аламосі. Він попросив не публікувати статтю про дивні спалахи. Мені було цікаво чому, але йому заборонили оголошувати мені причину. Він запитав про час, коли виникали спалахи, і я надав йому цю інформацію. Через два дні він знову зателефонував і цього разу наполягав, щоб я не публікував даних з міркувань національної безпеки. Я ледь не впав зі стільця. Я одразу зателефонував Франс Кордова — своїй подрузі й колишній колезі, яка тоді також працювала в Лос-Аламосі. Я переповів їй нашу з Бобом розмову, сподіваючись, що вона зможе пролити світло на те, що відбувається. Напевно, вона поговорила про це з Бобом, тому що за кілька днів також зателефонувала й настійно порадила не друкувати статтю. Щоб заспокоїти мене, вона запевнила, що ці спалахи не мають жодного значення для астрономії. Одним словом, я не опублікував результатів.

Через багато років я дізнався, що сталося: «кляті спалахи» йшли від кількох радянських супутників, що працювали від атомних електрогенераторів. Вони містили надзвичайно потужні джерела радіоактивного випромінювання. Щоразу, коли SAS-3 пролітав неподалік одного з радянських супутників, вони бомбардували його гамма-променями від радіоактивного джерела. Що ж, пам’ятаєте дивні спалахи, які в 1971 році зареєстрували радянські вчені? Зараз я цілком переконаний, що вони створювалися їхніми ж супутниками. Яка іронія!

Період від кінця 1970-х аж до 1995 року був для мене надзвичайно насиченим. Тоді рентгенівська астрономія була найбільш прогресивним напрямком практичної астрофізики. Дослідження рентгенівських спалахів стало вершиною моєї наукової кар’єри. Щороку я проводив, мабуть, з десяток колоквіумів по всьому світу: у Східній та Західній Європі, Австралії, Азії, Латинській Америці, на Близькому Сході та у Сполучених Штатах. Я виступав на багатьох міжнародних конференціях з астрофізики й був головним редактором трьох книжок з рентгенівської астрономії, з яких остання — «Компактні зорі як рентгенівські джерела» (Compact Stellar X-ray Sources) — вийшла у 2006 році. Це були чудові та запаморочливі часи.

Але попри всі наші дивовижні досягнення, Швидкий Барстер досі опирається спробам розгадати його найглибші таємниці. Колись учені знайдуть відповіді, я впевнений. І, звичайна річ, натраплять на щось, що спантеличить їх не менше. Це мені й подобається в фізиці. І це пояснює, чому я повісив у своєму кабінеті на видному місці великий плакат із графіками спалахів від Швидкого Барстера. І у Великому адронному колайдері, і на околицях надглибокого поля Габбла фізики одержують дедалі більше даних і пропонують чимраз більше оригінальних теорій. Але я переконаний в одному: здійснюючи відкриття, висуваючи гіпотези й створюючи теорії, вони натраплятимуть на нові таємниці. У фізиці що більше відповідей, то більше нових запитань.

22 Тоді я ще не знав, що ми з Яном станемо дуже близькими друзями й до його передчасної смерті в 1999 році спільно напишемо майже 150 наукових статей.

Розділ 15

Способи бачення світу

Зазвичай старшокласники й студенти дуже неохоче обирають фізику, бо її часто подають у вигляді складного набору математичних формул. Мій підхід на лекціях у МТІ та в цій книжці зовсім інший. Я подаю фізику як спосіб сприйняття світу, що відкриває нам території, яких ми інакше не побачили б, — від найкрихітніших субатомних частинок до безмежності Все­світу. Фізика дозволяє нам побачити невидимі сили, що постійно діють навколо нас, від гравітації до електромагнітних сил, і підказує, де й коли шукати дощові веселки, а також гало, туманні веселки, глорії і, можливо, навіть скляні веселки.

Усі фізики-новатори докорінно змінювали наше сприйняття світу. Після Ньютона ми змогли зрозуміти й навчилися передбачати рух усіх небесних тіл у Сонячній системі, використовуючи для цього математичні інструменти — обчислення. Після Ньютона ні­хто вже не міг заперечити, що сонячне світло складається зі світла різних кольорів, а веселка утворюється, коли сонячні промені заломлюються й відбиваються в дощових краплях. Максвелл назавжди поєднав електрику й магнетизм: мені навіть було складно розповідати про них в окремих розділах.

Ось чому фізика дивовижним чином схожа на мистецтво: новаторське мистецтво — це також новий спосіб бачення, спосіб сприйняття світу. Можливо, вас це здивує, але більшу частину свого життя я полонений сучасним мистецтвом майже так само, як і фізикою — я люблю їх обох! Я вже згадував про велику колекцію посуду Fiesta. Крім того, від середини 1960-х я зібрав більше ста предметів мистецтва — картин, колажів, скульптур, килимів, стільців, столиків, ляльок, масок, і в мене вдома вже не вистачає місця для них на стінах і підлозі.

У моєму кабінеті в МТІ переважає фізика, хоча я на правах аренди володію двома чудовими творами мистецтва, які мені надав університет. Але вдома у мене, мабуть, лише з десяток книжок із фізики і приблизно 250 з мистецтва. Я щасливий, що мені прищепили любов до мистецтва з дитинства.

Мої батьки колекціонували твори мистецтва, хоча теоретично дуже мало знали про нього. Вони просто керувалися своїми вподобаннями, а це іноді могло завести у глухий кут. Часом вони обирали чудові твори, часом ні — принаймні так здається зараз, озираючись назад. До картин, які справили на мене незабутнє враження, належить портрет мого батька, який зараз висить над каміном у моєму будинку в Кембриджі. Ця річ справді приголомшлива. Батько був дуже цікавою людиною — і, як і я, він був упертюхом. Художник, який знав його дуже добре, блискуче вловив риси батька, зобразивши його торс, велику видовжену лису голову, посаджену між могутніми квадратними плечами, а на тонких губах — самовдоволену усмішку. Але найбільше на портреті вирізняються його масивні чорні окуляри, що обрамлюють невидимі очі; вони зорять за глядачем у кожному кутку кімнати, а ліва брова здивовано вигнута над оправою. У цьому вся суть його характеру: проникливість.

Батько водив мене в галереї та музеї, коли я був старшокласником, і саме тоді я почав закохуватися в мистецтво, яке навчило мене по-іншому дивитися на світ. Мені подобалося, що в галереях чи музеях, на відміну від школи, ти дієш відповідно до власних зацікавлень: зупиняєшся, де хочеш й на скільки бажаєш, а потім продовжуєш, коли вважаєш за потрібне. Так виникає особистий зв’язок з мистецтвом. Потім я почав ходити в музеї сам і незабаром уже досить багато знав. Я захопився Ван Гогом. (Насправді його ім’я вимовляється «Ван Хохх» — це практично неможливо вимовити, якщо ви не голландець — два гортанні звуки, ледь відокремлені коротким «о»). Усе закінчилося тим, що в п’ятнадцять я прочитав однокласникам лекцію про Ван Гога. Також я інколи влаштовував для друзів екскурсії музеями. Отож насправді до викладання мене привело мистецтво.

Тоді я вперше дізнався, яка це радість — навчати інших людей будь-якого віку, розширювати обрії їхнього сприйняття. Шкода, що часом мистецтво здається таким само складним і незрозумілим, як і фізика для тих, кому не пощастило з учителями. Саме тому останні вісім років я із задоволенням щотижня проводжу мистецьку вікторину — вивішую на дошку оголошень у МТІ роздруковану з інтернету репродукцію із запитанням: «Хто автор?». Троє учасників, які протягом року дають найбільше правильних відповідей, одержують призи — чудові книжки з мистецтва. Деякі постійні учасники годинами прочісують інтернет і таким чином вивчають мистецтво. Мені так подобалася ця вікторина, що тепер я проводжу іншу що два тижні на своїй фейсбук-сторінці. Ви також можете взяти участь у ній.

Крім того, мені пощастило співпрацювати з кількома дивовижними художниками-новаторами. У кінці 1960-х до нас у МТІ прийшов німецький художник Отто Піне, творець «небесного мистецтва»; він починав як науковий співробітник Центру поглиблених візуальних досліджень, а потім очолював його протягом двох десятиліть. На той час я вже встиг запустити кілька своїх велетенських повітряних куль, тому мав нагоду допомогти Отто з його «небесним мистецтвом». Перший проект, над яким ми працювали разом, називався «Експеримент зі світловою лінією» (Light Line Experiment). Він полягав у тому, що чотири майже 80-метрові поліетиленові трубки, наповнені гелієм, закріплювалися з обох кінців на землі. Вони здіймалися від легкого подмуху вітру, утворюючи над університетським стадіоном граційні дуги. Ми зв’язали всі чотири трубки разом у повітряну кулю 300 метрів завдовжки й відпустили один кінець у небо. А вночі ми виносили прожектори, які підсвічували частини багатометрової змієподібної кулі, що вигиналася, утворюючи неймовірні фігури змінних форм. Це було приголомшливо!

65
{"b":"832566","o":1}