Найбільше потрясіння мого дитинства — раптове зникнення батька. Я дуже добре пам’ятаю той день, коли він пішов. Я повернувся зі школи і якось відчув, що він зник. Матері вдома не було, тому я запитав нашу няньку Лені: «Де тато?», — і вона відповіла на це щось, що мало б мене заспокоїти, та я якось здогадався, що батько не повернеться.
Беа бачила, як він ішов, але не розповідала про це багато років. Ми спали вчотирьох в одній кімнаті, бо так було безпечніше, і о четвертій ранку вона помітила, як він підвівся і зібрав сумку. Потім він поцілував матір і пішов. Мама не знала, куди він іде, —знати це було дуже небезпечно, тому що якби німці катували її, щоб дізнатися, де батько, вона могла б прохопитися словом. Пізніше стало відомо, що його переховував рух Опору, і врешті-решт ми отримали через них звістку про нього, але тоді ми не знали, чи він узагалі живий, і це було просто нестерпно.
Я був надто малий, щоб зрозуміти, як його відсутність вразила мою матір. Батьки керували школою — що, безумовно, дуже вплинуло на мою любов до викладання — і мама щосили старалася продовжувати цю справу. Вона й так була схильна до депресії, а тепер її чоловік невідомо де, і вона тривожилася, що нас із сестрою можуть відправити в концтабір. Напевно, мама боялася за нас до самої смерті, тому що через п’ятдесят п’ять років вона мені розповіла, як сказала нам лягти спати на кухні, а потім напхала під двері штор, ковдр і рушників, щоб не було доступу повітря. Вона збиралася ввімкнути газ, щоб ми померли вві сні, але так і не наважилась на це. Хтось, можливо, дорікне їй за такі думки — але не я із сестрою.
Мені було дуже страшно. І я розумію, що це звучить дивно, але в мене не було братів, я став головним чоловіком у сім’ї, хоч мені й було лише сім. У Гаазі, де ми жили, на узбережжі було багато напівзруйнованих будинків. Німці майже знищили їх, коли будували на березі бункери. Я ходив до тих будинків і крав там деревину (я хотів сказати «збирав», але це була крадіжка), щоб ми могли приготувати їжу й зігрітися.
Щоб менше мерзнути взимку, ми носили одяг із грубої колючої вовни низької якості. І я дотепер не можу одягати вовну. У мене така чутлива шкіра, що я сплю на тонких бавовняних простирадлах. Із цієї самої причини я замовляю дуже м’які бавовняні сорочки, які не подразнюють мою шкіру. Моя дочка Пауліна каже, що я досі кривлюся, коли бачу її в вовняному одязі: так вплинула на мене війна.
Батько повернувся, коли війна ще тривала, — восени 1944 року. У моїй родині немає єдиної версії, як саме це сталося, але, судячи з усього, моя чудова тітка Лаук, сестра моєї матері, якось була в Амстердамі, що приблизно за 50 кілометрів від Гааги, і помітила там мого батька з іншою жінкою! Вона простежила за ними і побачила, як вони заходять у будинок. Згодом тітка повернулася і з’ясувала, що він живе із цією жінкою.
Тітка розповіла все моїй матері, яка спершу почувалася пригніченою і поринула в ще глибшу депресію, але потім, опанувавши себе, сіла на корабель до Амстердама (поїзди вже не курсували), прийшла до їхнього будинку й подзвонила у двері. Вийшла жінка, і мати сказала: «Я хочу поговорити із чоловіком». Жінка відповіла: «Я дружина пана Левіна». Але мама наполягала: «Мені потрібен мій чоловік». Вийшов батько, і вона сказала: «Даю тобі п’ять хвилин, щоб зібратися й піти зі мною, інакше ми розлучимось і ти більше ніколи не побачиш дітей». За три хвилини він спустився зі своїми речами й повернувся до нас.
У певному сенсі, коли він повернувся, усе змінилося на гірше, бо всі знали, що мій батько, якого також звали Волтер Левін, єврей. У русі Опору йому зробили фальшиві документи на ім’я Яап Хорстман, і нам із сестрою наказали звати його «дядько Яап». Ми й досі дивуємося, як батька ніхто не виказав. Тесля зробив на першому поверсі нашого будинку схованку під підлогою. Піднявши ляду, батько міг спуститися у підвал і перебути там. Чудно, але батька так і не схопили.
Він жив удома останні вісім місяців війни, зокрема у найважчі для нас часи — голод узимку 1944 року, hongerwinter. Тоді померло майже 20 000 людей. Щоб дістати дрова, ми залазили під будинок і через одну витягували товсті балки, на яких трималася підлога. У ту голодну зиму ми харчувалися цибулинами тюльпанів і навіть корою дерев. Мого батька могли виказати, щоб роздобути їжу. Німці платили (здається, 50 гульденів, що на ті часи становило приблизно 15 доларів) за кожного виданого єврея.
Одного дня до нас таки прийшли німці. Як з’ясувалося, вони збирали друкарські машинки і придивлялися до тих, на яких ми вчилися друкувати, але вони здалися їм надто старими. Німці були по-своєму обмежені: якщо наказали забрати друкарські машинки, євреїв не чіпати. Я знаю, це схоже на кіно. Але так справді було.
Дивовижно, що попри травматичний досвід війни, у мене було більш-менш нормальне дитинство. Школа моїх батьків, Haagsch Studiehuis, і далі працювала; вони навчали друку на машинці, стенографії, іноземних мов і основ підприємництва. Я теж працював там учителем, коли був студентом.
Моїм батькам подобалося мистецтво, і я почав вивчати його більше. В університеті все складалося чудово — як з навчанням, так і в спілкуванні з людьми. У 1959 році я одружився, у січні 1960-го вступив до аспірантури, і того ж року народилася моя старша дочка Пауліна. За два роки з’явився на світ мій син Емануель (ми називаємо його Чаком), а наша молодша дочка Емма народилася в 1965 році. Наш молодший син Якоб народився вже у Сполучених Штатах 1967-го.
Коли я почав працювати в МТІ, удача була на моєму боці. Я опинився в епіцентрі найпрогресивніших досліджень. Мої знання та навички стали у пригоді новаторській групі з рентгенівської астрономії, хоч я анічогісінько не знав про дослідження космосу.
Ракети «Фау-2» вийшли за межі земної атмосфери, і перед дослідниками відкрилися нові горизонти. За іронією долі, «Фау-2» сконструював нацист Вернер фон Браун. Він розробив ці ракети під час Другої світової війни, щоб убивати цивільне населення держав-союзників. Ракети були страшною зброєю. Їх будували в’язні концентраційних таборів на полігоні в Пенемюнде й на сумнозвісному підземному заводі Міттельверк у Німеччині. За той час на виробництві загинуло майже 20 000 працівників. Самі ракети вбили понад 7000 цивільних, здебільшого в Лондоні. Один з пускових майданчиків був десь за кілометр від будинку маминих батьків біля Гааги. Я пригадую шипіння під час заправляння ракет пальним і гуркіт під час їх запуску. Якось союзники здійснили авіаналіт, намагаючись знищити обладнання для запуску «Фау-2», але промахнулися, і натомість убили 500 цивільних голландців. Після війни фон Брауна запросили у Сполучені Штати, і він став героєм. Досі не можу цього зрозуміти. Він же воєнний злочинець!
Фон Браун п’ятнадцять років співпрацював з армією США і створив на базі «Фау-2» ракети «Редстоун» і «Юпітер», які було оснащено ядерними боєголовками. У 1960 році він почав працювати в NASA, очолив Центр космічних польотів імені Джорджа Маршалла, де розробив ракету «Сатурн», яка доставила астронавтів на Місяць. Його розробки сприяли виникненню рентгенівської астрономії, тому хоча ракети і створювали як зброю, вони ще принаймні згодилися і в наукових цілях. У кінці 1950 — на початку 1960-х вони відчинили нове вікно у світ — ні, у Всесвіт — і дозволили зазирнути за межі атмосфери Землі й знайти там те, чого ми б не побачили інакше.
Россі відкрив космічне рентгенівське випромінювання завдяки інтуїції. У 1959 році він прийшов до свого колишнього студента Мартіна Енніса, який тоді очолював дослідницьку фірму American Science and Engineering (ASE) у Кембриджі, і сказав: «Пошукаймо в космосі рентгенівські промені». Команда з ASE під керівництвом майбутнього нобелівського лауреата Ріккардо Джакконі оснастила ракету трьома лічильниками Гейгера‒Мюллера й 18 червня 1962 року запустила її в космос. За шість хвилин вона вже перебувала на висоті понад 80 кілометрів за межами атмосфери Землі — це була обов’язкова умова, тому що атмосфера поглинає рентгенівське випромінювання.
