Я переконаний, що «звіринець» частинок став би для мене захопливим полем для досліджень, але завдяки щасливому випадку навички вимірювання випромінювання з атомних ядер виявилися надзвичайно корисними для вивчення космосу. У 1965 році я отримав запрошення від професора Бруно Россі з Массачусетського технологічного інституту взяти участь у проекті в галузі рентгенівської астрономії. Це був цілком новий напрям, який існував лише кілька років — Россі започаткував його в 1959-му.
МТІ — це найкраще, що могло зі мною статися. Россі вже був легендою в дослідженні космічного випромінювання. Під час війни він очолював дослідницьку групу в лабораторії Лос-Аламоса й розробив методи вимірювання сонячного вітру, або міжпланетної плазми — потоку викинутих Сонцем заряджених частинок, що викликає північне сяйво й «відганяє» від Сонця хвости комет. Тепер у Россі виникла ідея пошукати в космосі рентгенівські промені. Це був експеримент — він не мав жодного уявлення, знайде щось чи ні.
У ті часи в МТІ дозволялося все. Можна було працювати над чим завгодно — якщо ви переконали інших, що вашу ідею реально втілити. Зовсім не так, як у Нідерландах. У Делфтському інституті панувала жорстка ієрархія: до аспірантів ставилися як до нижчого класу. Якщо професори мали ключі від головного входу в корпус, то аспіранти отримували тільки ключі від підвалу, де зберігалися велосипеди. Щоразу як ви змушені були пробиратися крізь відсіки з велосипедами, вам нагадували, що ви ніхто.
Якщо ви хочете працювати після п’ятої, маєте до четвертої заповнити форму з поясненням, чому вам потрібно затриматися на роботі; мені доводилося робити це ледь не щодня. Бюрократія породжувала страшенні незручності.
За трьома професорами, які очолювали інститут, було зарезервовано паркувальні місця неподалік від головного входу. Один з них, мій науковий керівник, працював в Амстердамі та приїжджав у Дефлт лише раз на тиждень, у вівторок. Якось я його запитав: «Ви не проти, якщо я ставитиму авто на ваше місце, коли вас немає?». Він відповів: «Звісно, не проти», але першого ж дня, коли я там припаркувався, через систему зв’язку мені вельми переконливо наказали забрати машину. Ще один приклад. Я мусив їздити в Амстердам по ізотопи, тому мені видавали 25 центів на чашку кави й 1 гульден 25 центів на обід (тоді це відповідало приблизно третині долара США), але я мав надати два окремих чеки. Я запитав, чи можна додати 25 центів до чека за обід і подати тільки один чек на 1 гульден 50 центів. Завідувач кафедри професор Блейссе написав мені листа, в якому зазначив, що якщо я хочу, то можу їсти вишукані страви за власний рахунок.
Яка це була радість перейти працювати в МТІ та звільнитися від усього цього! Я наче вдруге народився. Там нас усіляко заохочували. Я отримав ключ від головних дверей і міг працювати у своєму кабінеті вдень і вночі, як і хотів. Той ключ від корпусу був для мене ключем від усього. Завідувач кафедри фізики запропонував мені посаду штатного викладача через півроку після мого приїзду, у червні 1966-го. Я погодився і залишився там.
Перехід у МТІ викликав у мене таке піднесення ще й тому, що я пережив Другу світову війну. Нацисти вбили половину моєї родини, і я досі не змирився із цією трагедією. Часом я все-таки про це говорю, але дуже рідко, тому що для мене це невимовно важко — минуло вже понад сімдесят років, а почуття досі гнітючі. Коли ми з моєю сестрою Беа говоримо про це, майже завжди плачемо.
Я народився в 1936 році, і коли Німеччина 10 травня 1940 року напала на Нідерланди, мені було лише чотири. Один з моїх найбільш ранніх спогадів, як ми всі — батьки моєї матері, мати, батько, моя сестра і я — переховуємося у ванній нашого будинку (на Амандельстраат, 61, у Гаазі), коли в мою країну входить військо нацистів. Ми дихали крізь вологі носовички, оскільки були попереджені про можливу газову атаку.
У 1942 році голландська поліція забрала моїх єврейських дідуся й бабусю Ґустава Левіна й Емму Левін-Ґоттфельд з їхнього будинку. Приблизно тоді ж вони витягли з дому сестру мого батька Юлію, її чоловіка Якоба (на прізвисько Єнно) і трьох їхніх дітей — Отто, Руді та Еммі, посадили їх із валізами у вантажівки й відрядили у Вестерборк — транзитний табір у Голландії. Через Вестерборк на шляху до інших таборів пройшло більше 100 000 євреїв. Дідуся й бабусю нацисти одразу відправили в Аушвіц, де їх першого ж дня, 19 листопада 1942 року, вбили в газовій камері. Дідусю було сімдесят п’ять, як і бабусі, тому вони не годилися для примусової праці у трудових таборах. Вестерборк, навпаки, був дуже дивним місцем. Він нагадував курорт для євреїв. Там ставили балетні вистави і працювали магазини. Мати часто пекла картопляні оладки й надсилала їх посилкою у Вестерборк нашим родичам.
Дядько Єнно був, як кажуть голландці, statenloos, тобто особою без громадянства, тому зміг трохи потягти час і перебути з родиною у Вестерборку п’ятнадцять місяців, поки нацисти не розлучили їх, відрядивши в різні табори. Тітка Юлія, кузени Еммі та Руді потрапили спершу в жіночий концентраційний табір Равенсбрюк у Німеччині, а потім — у Берґен-Бельзен, також у Німеччині, де вони були до кінця війни. Тітка Юлія померла через десять днів після того, як союзники визволили табір, а Еммі та Руді вижили. Найстаршого кузена Отто також відправили в Равенсбрюк у чоловічий табір, а під кінець війни він опинився в концентраційному таборі в Заксенгаузені. Він пережив марш смерті у квітні 1945 року. Дядька Єнно відрядили одразу в Бухенвальд, де його було вбито, як і понад 55 000 інших в’язнів.
Щоразу, коли я дивлюся фільм про Голокост, чого я дуже довго не хотів робити, я порівнюю події на екрані з тим, що відбулося в моїй родині. Тому мені було надзвичайно важко, навіть образливо, дивитися фільм «Життя прекрасне». У моїй голові просто не вкладалося, як можна жартувати про такі серйозні речі. Я досі час від часу бачу у снах жахи, як за мною женуться нацисти, і я прокидаюся переляканий до смерті. Одного разу мені наснилося, що мене стратили.
Якось я хотів би пройти тим шляхом, який став останнім у житті моїх дідуся й бабусі, — від залізничної станції до газових камер в Аушвіці. Не знаю, чи зроблю я це колись , але думаю, що це один зі способів ушанувати їхню пам’ять. Можливо, маленькі вчинки — це все, що ми можемо протиставити жахіттям такого масштабу. Крім того, ми повинні пам’ятати: я ніколи не кажу, що члени моєї сім’ї «загинули» в концтаборах. Я завжди говорю «були вбиті», щоб не дозволити приховати правду.
Мій батько був євреєм, але мати — ні, тому його, як чоловіка неєврейки, спочатку не переслідували. Але це сталося в 1943 році. Пригадую, він повинен був носити жовту зірку. Ні мати, ні сестра, ні я — тільки він. Ми не надали цьому значення, принаймні спершу. Він її трохи прикривав одягом, що заборонялося. Насправді лякало те, як він призвичаювався до нацистських обмежень, які ставали дедалі жорсткішими. Спочатку йому заборонили користуватися громадським транспортом. Потім — відвідувати міські парки. Згодом — бувати в ресторанах. Він став небажаним гостем у закладах, куди постійно ходив роками! А найдивовижніше в цьому — здатність людини пристосовуватися.
Коли він більше не міг користуватися громадським транспортом, то казав: «Хіба я часто їжджу у громадському транспорті?». Коли його перестали пускати в парки, він казав: «Хіба я так часто ходжу в парк?». Потім, коли він уже не міг піти в ресторан, він казав: «Хіба я часто вечеряю в ресторані?». Він намагався перетворити ці жахливі речі на дрібниці, невеликі незручності, можливо, заради дітей, а може, ще й для власного душевного спокою. Я не знаю.
Для мене це досі одна з найважчих тем. Як можна спостерігати за прибуванням води і не усвідомлювати, що вона тебе потопить? Як вони могли бачити й водночас не бачити? Це те, чого я не можу збагнути. Звісно, якоюсь мірою це цілком зрозуміло. Можливо, це єдиний спосіб вижити, доки вам ще вдається обманюватися.
Хоч нацисти й заборонили євреям відвідувати міські парки, моєму батькові було дозволено ходити на кладовища. Навіть зараз я пригадую наші численні прогулянки на цвинтарі неподалік. Ми намагалися уявити, як і чому померли члени родин, — часом у чотирьох людей значилася одна дата смерті. Я й досі так роблю, коли прогулююся знаменитим кладовищем Маунт Оберн у Кембриджі.
