Боячись втратити все, він рвучко підвівся на лікті, роззираючись за папером та олівцем. На столі не було ні того, ні того — лиш глибока тарілка, з якої він їв рис на вечерю, та свічник у патьоках воску, з паперовим пазом, обсмаленим останнім пломенем свічки. Він неохоче потягся рукою до узніжжя ліжка, де висів піджак, обмацав кишені. Пальці натрапили на олівець, а відтак — на пачку від цигарок. Він одкинувся на подушку, розірвав пачку, виклавши останню цигарку на підвіконня, і на шорсткому картоні став виводити дрібними охайними літерами строфи віланелли.

Скінчивши писати, він ліг на стовчену подушку і почав шепотіти їх знову. Грудки збитої повсті під головою були як грудки збитого кінського волосу у софі в її вітальні — де, бувало, він сидів, усміхнений або серйозний, і питав себе, навіщо він сюди прийшов, злий на неї, на себе, збентежений літографією Святого Серця над порожнім сервантом. Він бачив її, як у хвилю затишшя в розмові підходить до нього і просить заспівати одну з його незвичайних пісень. Бачив себе, як сидить за старим фортеп'яно і, м'яко видобуваючи акорди з пожовклих клавіш, серед розмови, що знову знялася в кімнаті, співає їй — а вона слухає, спершись об камінну полицю — вишукану пісню єлизаветинців, смутне і ніжне небажання розлуки, переможний кант Азенкуру, незрівнянні «Зелені рукави». І поки він співав, а вона слухала — чи вдавала, що слухає — серце його спочивало, та коли чудні старовинні пісні скінчилися і він знов почув голоси в кімнаті, йому згадався його власний сарказм: юнаків у цьому домі трохи заскоро починають звати на ім'я.

Іноді здавалось, що очі її ось-ось довіряться йому, але чекав він намарне. Вона пройшлася по його пам'яті в легкому танці, як того вечора на карнавальному балу — біле плаття ледь розмаяне, у волоссі кивається галузка білих квітів. Вона легко ступала у хороводі. Ступала назустріч йому, а коли вони стрілись, очі її дивилися вбік, і слабкий пломінчик з'явився на її щоці. При переміні рук долоня її на мить лягла в його долоню — тиха мить обміну.

— Щось тебе останнім часом не видно.

— Що ж. У мене монаша вдача.

— Боюсь, ти єретик.

— Так уже й боїшся?

У відповідь вона потанцювала далі вздовж ланцюга рук, ступаючи легко й зграбно, не віддаючись нікому. Біла галузка кивалася в такт танцю, а коли вона потрапляла у тінь, пломінчик на її щоці глибшав.

Монах! Тут висунувся його власний образ: ось він — осквернитель монастиря, францисканець-єретик, який водночас хоче і не хоче служити — снує, як Ґерардіно да Борґо Сан Донніно, тонку павутину софістики і нашіптує їй на вухо.

Ні, це не його образ. Це радше образ того молодого священика, в товаристві якого він бачив її останньо — це на нього вона визирала очима голубки, перебираючи знічев'я сторінки свого ірландського розмовника.

— Так, так, дами до нас тягнуться. Я переконуюсь у цьому щодня. Дами нас люблять. Це найкращі помічниці для мови.

— А церква, отче Моран?

— І церква теж. Теж до нас тягнеться. Там теж робота не стоїть на місці. Щодо церкви не турбуйтеся.

Казна-що! Він добре зробив, що вийшов тоді з класу, повен зневаги. Він добре зробив, що не привітався з нею на сходах бібліотеки! Він добре зробив, що покинув її там: хай собі фліртує зі своїм священиком, хай заграє з його церквою, помийницею християнського світу.

Брутальна злість вигнала останню загайну мить екстазу з його душі. Вона вмить поламала ясний її образ і розкидала скалки навсібіч. А зусібіч повисипалися з пам'яті криві відображення: квітникарка в обшарпаній сукенці з мокрим жорстким волоссям та хлопчакуватим обличчям, що назвалась його слугою і просила зробити почин; служниця з сусіднього будинку, що протяжно, як на селі, виспівувала під калатання тарілок перший куплет балади «У горах й над озерами Кілларні»; дівчина, яка весело засміялася, коли він спіткнувся, перечепившись наддертою підошвою об залізну решітку в хіднику неподалік Корк Гіллу; дівчина з соковитими губками, на яку він задивився на виході з кондитерської фабрики Джейкоба, що гукнула йому через плече:

— Гей ти, зализаний красунчику з в'юнкими бровами, як я тобі подобаюсь?

І все ж він відчував — хоч як би ганьбив і висміював він її образ, злість його теж була певною формою поклоніння. Тоді він вийшов з класу, повен зневаги, що була не зовсім щира, бо чуття говорило йому: за тими темними очима під стрімкою тінню довгих вій криється, мабуть, таємниця її раси. Блукаючи тоді вулицями, він говорив собі гірко, що вона є уособленням жіночої душі її країни — лиликової душі, яка прокидається до усвідомлення себе у пітьмі, в таємниці й самотності і, погравшися трохи, без любові й гріха, зі своїм несміливим коханцем, покидає його, щоб вишептати свої безневинні переступи в зарешечене вухо священика. Його злість проти неї вилилась у грубі слова на адресу її залицяльника, чиє імення, і голос, і риси ображали його спантеличену гордість: селюк, що пошився в попи, один брат його — поліцай у Дубліні, другий — розливає пиво у шинку в Мойкаллені. І це перед таким розповиває вона соромливу наготу своєї душі — перед чоловіком, котрий ледве навчився відправляти формальний обряд, а не перед ним — жерцем невмирущої уяви, котрий преображає насущний хліб досвіду в яскристе тіло вічноживого життя.

Яскристий образ євхаристії знов миттю зібрав його гіркі й розпачливі думки, і крик їх, незламаний, знісся у співі благодаріння.

Він проговорював рядок за рядком від самого початку, аж поки душа, всотавши музику й ритм, налилася тихою благістю; відтак він старанно переписав вірші, щоб краще відчути їх зором; тоді відкинувся на подушку.

Тим часом надворі розвиднілось. Не чути було ні звуку, та він знав, що життя довкола ось-ось прокинеться своїм звичним гамором, хрипкими голосами, півсонними молитвами. Відсахнувшись од такого життя, він повернувсь до стіни, накрив голову каптуром ковдри і став розглядати великі вицвілі яскраво-червоні квіти на обдертих шпалерах. Він спробував оживити свою танучу радість у їх шарлатному палахкотінні, уявляючи ружану доріжку, встелену шарлатними квітами, від свого ліжка увись, до небес. Стомивсь! Стомивсь! Він теж стомився од палахкотіння.

Лагідна тепла хвиля млосної втоми прокотилась від закутаної в ковдру голови униз по хребту. Він начував цю хвилю і, уявляючи себе збоку, всміхнувся. Зараз він засне.

Це вже вдруге він написав для неї вірші. Десять літ тому вона, напнувши шаль каптуром навколо голови, бризкала теплим подихом у нічне повітря, постукуючи черевичком по склистому хіднику. То була остання конка; худі гніді коні знали це й застережливо баламкали дзвіночками в ясну ніч. Візник і кондуктор розмовляли між собою, покивуючи головами в зеленому світлі вагонного ліхтаря. Вони стояли на сходинках конки: він на верхній приступці, вона — на нижній. За час розмови вона не раз піднімалась на його приступку і знов верталася на свою, а раз чи двічі затрималась біля нього, забувши спуститися, але потім усе ж таки спустилася. Ну й нехай! Нехай!

Десять літ минуло від тої дитячої мудрості до його нинішньої маячні. А якщо послати їй цього вірша? Його прочитають уголос за сніданком, під тріск яєчної шкаралупи. Чим не маячня! її брати, сміючись, сильними, грубими пальцями вириватимуть картку один в одного. Ґречний священик, її дядько, прочитає його з усмішкою в своєму фотелі, тримаючи картку на відстані витягнутої руки, і похвалить літературну форму.

Ні, ні; це вже маячня. Навіть якби він послав їй вірша, вона не покаже його нікому. Ні, ні; цього вона нізащо не зробить.