30 березня: Нині ввечері під колонадою Кренлі загадав Діксонові та її братові загадку. Мати впустила дитину в Ніл. І знову він грає на матері. Дитину схопив крокодил. Мати просить віддати. Крокодил каже: гаразд, він віддасть, якщо вона скаже, що він зробить з дитиною — з'їсть її чи ні.
Такий спосіб мислення, сказав би Лепід, і родиться з вашого болота під дією вашого сонця.
А мій? Хіба в мене — інакший? Туди його, у нільське болото!
1 квітня: Останню фразу не схвалюю.
2 квітня: Бачив її, як пила чай з тістечками у кав'ярні Джонстона, Муні й О'Брайєна. Точніше, побачив її зіркий, як рись, Лінч, коли ми йшли мимо. Він каже, брат її запросив Кренлі до них додому. Цікаво, взяв він з собою свого крокодила чи ні? Отож, зараз він — світло світу? То я його знайшов. Урочисто заявляю, що знайшов, його я. Він тихо світився за мішком вікловських висівок.
3 квітня: Зустрів Дейвіна в крамниці з сигарами навпроти Файндлейтерової церкви. Він був у чорному светрі і з хокейною ключкою. Спитав, чи це правда, що я від'їжджаю, і чому. Я відповів, що найкоротший шлях до Тари веде через Голігед. Тут якраз нагодився мій батько. Знайомство. Батько ввічливий і уважний. Запропонував Дейвінові піти підкріпитися. Дейвін не міг — ішов на збори. Коли ми розпрощалися, батько сказав, що у нього хороші, чесні очі. Спитав, чому б мені не вступити до веслярського клубу. Я пообіцяв обміркувати цю ідею. Тоді він розповів, як колись завдав Пенніфедерові горя. Хоче, аби я вивчав право. Мені, мовляв, просто судилося бути юристом. Знову болото, знов крокодили.
5 квітня: Шалена весна. Хмари мчать стрімголов. О життя! Темний, вируючий потік болотяної води, в який яблуні скидають свій тендітний цвіт. Очі дівчат між листви. Дівчат стримано-пустотливих. Жодної чорнявки — усі русяві або рудуваті. Рум'янець у них гарніший. Гоп-ля!
6 квітня: Звичайно, вона пам'ятає минуле. Лінч каже, всі жінки пам'ятають. Тоді вона пам'ятає часи свого дитинства — і мого теж, якщо тільки воно в мене було. Минуле згорає в теперішньому, а теперішнє живе лиш тому, що несе у собі майбутнє. Якщо Лінч каже правду, всі жіночі статуї мають бути повністю задраповані, і рукою у скрушному жесті повинні триматися тильних частин.
6 квітня, пізніше: Майкл Робартес згадує забуту красу і, коли бере її в обійми, то обіймає все любе, що давно пішло зі світу. Не те. Зовсім не те. Я прагну стиснути в обіймах те любе, яке ще не прийшло на світ.
10 квітня: Ледь-ледь, під важкістю ночі, крізь тишу міста — яке від снів перейшло у сон без сновидінь, наче стомлений, незворушний до пестощів коханець, — чути стукіт копит по дорозі. На підході до мосту він голоснішає; а в мить, коли вони минають затемнені вікна, тривога стрілою тне тишу. І знову вони даленіють — копита, що зблискують у ваготі ночі, мов самоцвіти, кваплячись ген поза сплячі поля до мети своєї подорожі — куди? — до чийого серця? — з якою вісткою? Й квітня: Прочитав написане минулої ночі. Невиразні переживання в невиразних словах. А їй сподобалось би? Може й так. Значить, мусить подобатись і мені.
13 квітня: Оте цідило довго не сходило мені з голови. Я виявив у словнику, що то — англійське слово, ще й старе-престаре. До дідька декана з його лійкою! Чого він сюди приїхав — вчити нас своєї мови чи вчитися її від нас. Так чи інак — до дідька!
14 квітня: Джон Альфонс Малреннен тільки-но повернувся з західної Ірландії. (Матеріал для європейських та азійських газет.) Він розказав, що побував у гірській хижі одного діда. У діда були червоні очі і коротка люлька. Дід говорив ірландською. І Малреннен говорив ірландською. Потім дід і Малреннен перейшли на англійську. Малреннен розповідав йому про всесвіт, про зірки. Дід сидів, слухав, покурював, попльовував. А тоді сказав:
— Гм, на тамтому кінці світу, певне, самі чудиська живуть.
Я боюсь його. Я боюсь його рогастих очей у червоних обідках. Це з ним мені боротися цілу ніч, аж до рання, аж до смерті — його чи моєї, душити його жилгзе горло, аж поки... Поки що? Поки він не скориться мені? Ні. Я не бажаю йому зла.
15 квітня: Нині на Ґрафтон-стріт налетів просто на неї. Нас зіштовхнув натовп. Обоє спинилися. Вона спиталася, чому я не заходжу, сказала, що ходять про мене всілякі чутки. Все це так, для заповнення часу. Спитала, чи пишу я вірші. Про кого? — спитав я. Це ще дужче її спантеличило, аж мені стало жаль, і я почувся негідником. Я тут же перекрив цей клапан й запустив той духовно-героїчний холодильний апарат, що його винайшов і запатентував у всіх краях Данте Аліґ'єрі. Затуркотів про себе, про свої плани. Посеред усього цього у мене, як на гріх, вирвався певний жест революційного характеру. Так ніби я жбурнув у повітря жменю гороху. Люди почали поглядати на нас. За хвилю вона потисла мені руку і вже на ходу висловила надію, що я здійсню усе, про що їй говорив.
Оце так дружні стосунки, правда?
Так, нині вона мені подобалась. Трохи чи дуже? Не знаю. Вона мені подобалась, і це якесь ніби нове почуття. В такому разі все решта, все, що я ніби думав, і все, що я ніби відчував, все решта, що було дотепер, насправді... Ех, облиш, чоловіче! Заснеш — забудеш!
16 квітня: Пора! Пора!
Чари рук і голосів: білі руки доріг обіцяють міцні обійми, а чорні руки високих кораблів на тлі місяця повідають про далекі народи. Простягнуті руки мовби говорять: «Ми самі. Йди сюди». А голоси їм вторують: «Ми — твій рід». Їх так багато, що повітря гусне, коли вони кличуть мене, рідного, готуючи в путь, б'ючи крилами запальної своєї палкої, небезпечної молодості.
26 квітня: Мати вкладає мій новий одяг з чужого плеча. Молиться за те, каже, щоб далеко від дому і друзів я спізнав, яке воно, серце, і що воно чує. Амінь! Хай станеться так. Я вітаю тебе, життя! Я рушаю на зустріч, у мільйонний раз, з дійсністю досвіду, щоби в кузні моєї душі кувати несотворену совість мого роду.
27 квітня: Прадавній отче, прадавній мастаче, будь мені до помочі нині і повсякчас.
Дублін 1904
Трієст 1914
