Від згадки про звук і про білість туалетної кімнати йому на мить стало холодно, але потім — гаряче. Там було два когутики: крутнеш — і тече вода, холодна й гаряча. Йому стало спершу холодно, а потім — трохи гаряче; і привиділися витиснені на когутиках їх імена. Чудне воно все.

І в коридорі тягне холодом. Дивне повітря, якесь мокряве. Але скоро засвітять газ, і він буде бриніти, ніби пісеньку співає. Завжди ту саму: її чути, як тільки хлопці в ігровій залі замовкнуть.

Почався урок арифметики. Отець Арнол написав на дошці важку задачу й сказав:

— Ну, чия візьме? Давай, Йорку! Давай, Ланкастере!

Стівен старався, як міг, та задача була заважка, і він заплутався. Маленька шовкова стрічка з білою трояндою, пришпилена у нього на грудях, почала тріпотіти. Він не сильний в арифметиці, але старався, як міг, аби Йорк не програв. Обличчя в отця Арнола геть потемніло, але зовсім не від гніву — від сміху. Аж ось Джек Ловтон ляснув пальцями, отець Арнол заглянув до нього в зошит і сказав:

— Правильно. Браво, Ланкастер! Червона троянда виграє! Ану, Йорку, наддай! Покажіть-но їм!

Джек Ловтон зирнув зі свого місця на сусідів. Маленька шовкова стрічка з червоною трояндою виглядала розкішно, бо Джек був у синій матросці. Стівен відчув, що й сам червоніє, — від думки, скільки закладів було між хлопцями, хто в підготовчому візьме перше місце — Джек Ловтон чи він. Бувало, що кілька тижнів картку першості тримав Джек Ловтон, а кілька — він. Поки говорив отець Арнол, він узявся за наступну задачу, і його біла шовкова стрічка все тріпотіла і тріпотіла. Та раптом увесь його запал зник, а обличчя схололо. Він подумав: раз обличчя таке холодне, то, напевно, й біле. Відповідь усе не виходила, але байдуже. Білі троянди, червоні троянди — прекрасні кольори, як про них думати. Картки за перші місця в класі теж прекрасних кольорів — рожеві, кремові та лавандові. Лавандові, кремові та рожеві троянди — про них гарно думати. Може, такі троянди й бувають, коли вони дикі. Він пригадав пісню про дику ружу, що цвіте в садку зеленому. А от зелених троянд немає. Хоча, може, десь на світі і є.

Задзвенів дзвоник, і з усіх класів до трапезної строєм посунули учні. Він сидів і дивився на дві поквацяні грудки масла на тарілці; але хліб був вологий і в горло не ліз. Скатертина теж була волога і м'ята. Зате він посьорбав ріденького гарячого чаю, якого налив йому в чашку незграбний кухарчук в білому фартуху. Цікаво, чи цей фартух теж вологий; може, всі білі речі — холодні й вологі? Нахаба Роуч і Сорін пили какао, що їм передали з дому. Тут не чай, а помиї, — казали вони, — як його пити? Хлопці кажуть, що батьки у них — судді.

Всі хлопці здавалися йому дуже дивними. В кожного є його тато і мама, різний одяг, різні голоси. Як би йому хотілося бути зараз удома, покласти мамі голову на коліна! Та це неможливо, тому він хотів, аби лиш швидше усе скінчилося— ігри, уроки, молитви, і він ліг спати.

Він випив ще чашку гарячого чаю, а Флемінг сказав:

— Що з тобою? Болить щось, чи що?

— Не знаю, — відповів Стівен.

— У пузі нудить, — сказав Флемінг, — бо лице в тебе біле. Це пройде.

— Ага, — сказав Стівен.

Але нудило його не там. Він подумав, що в нього нудьга на серці, якщо в цьому місці буває нудьга. Який порядний цей Флемінг, турбується про нього. Захотілося плакати. Він сперся ліктями на стіл і почав затуляти й відтуляти мушлі вух. Відтулиш — чути шум у трапезній. Не шум, а гуркіт, мов від поїзда вночі. А затулиш — гуркоту як не було, наче поїзд у тунель зайшов. Тієї ночі в Далкі поїзд так само гуркотів, а зайшов у тунель, то стих. Він заплющив очі; поїзд то гуркотів, то стихав, то гуркотів, то стихав. Хороше слухати, як поїзд гуркоче і тихне, потім знову гуркоче, з тунелю виходячи, і знову тихне.

Доріжкою, що посеред трапезної, пройшли хлопці з вищої ланки — Педді Рат, Джіммі Мейджі, Іспанець, якому дозволялось палити сигари, і малий Португалець, який носив вовняну шапку. За ними вийшли столи нижчої і третьої ланок. І в кожного — своя, особлива хода.

Він сидів у кутку ігрової зали, вдаючи, що дивиться гру в доміно, і раз чи два йому вдалося підслухати пісеньку газу. Префект з кількома учнями стояв біля дверей, а Саймон Мунан в'язав йому рукави за спиною. Префект їм розказував щось про Таллабеґ.

Та ось він одійшов од дверей, а до Стівена підійшов Веллз і спитав:

— Скажи-но, Дедалусе, ти цілуєш маму, як лягаєш спати?

Стівен відповів:

— Цілую.

Веллз повернувся до товаришів:

— О, чуєте, тут один каже, що цілує маму щовечора, як лягає спати.

Товариші припинили грати й пооберталися, сміючись. У них на очах Стівен зачервонівся і мовив:

— Ні, не цілую. Тоді Веллз сказав:

— О, чуєте, тут один каже, що він не цілує маму, як лягає спати.

Всі знову засміялися. Стівен спробував засміятися й собі. І миттю відчув ціле тіло в жару й замішанні. Яка ж відповідь правильна? Він відповів і так, і так, а Веллз усе одно сміється. Веллз мусить знати правильну відповідь, бо він вже в третьому граматичному! От би уявити собі його маму; та він не наважився піднести очі на Веллзове обличчя. Не подобалось йому Веллзове обличчя. Це ж він, Веллз, штовхнув його вчора в ту яму, бо він не згодився проміняти свою табакерку на Веллзів випробуваний у боях каштан, розбивцю сорока інших. Підло він повівся, всі хлопці це кажуть. А вода була така холодна й масна! А ще ж один бачив, як у цю ковбаню плюхнувся здоровий пацюк.

Ціле його тіло вкривала холодна плівка того болота, а коли дзвоник закликав до науки і всі ланки строєм вийшли з ігрових кімнат, він відчув холодне повітря коридору і сходів у себе під одягом. Він усе ще силкувався знайти правильну відповідь. Добре це чи ні — цілувати маму? Що воно значить — цілувати? Ти підводиш обличчя, наприклад, кажучи «Добраніч», а мама нахиляє обличчя. Це і є воно — цілувати. Мама торкає губами твою щоку; губи в неї ласкаві, щока від них мокріє, і чується ледь чутно: цьом. І навіщо двоє людей роблять таке обличчями?

Сівши в читальні, він відкинув кришку парти й замінив наклеєну там цифру «77» на «76». До різдвяних канікул ще дуже далеко, та колись вони таки настануть, бо Земля весь час крутиться.

На титульній сторінці його підручника з географії намальована Земля — велика куля, повита у хмари. Флемінг має коробку кольорових олівців і раз на самопідготовці він замалював Землю зеленим, а хмари — каштановим кольором. Як на щітках у Дантиній шафці: з зеленим оксамитом на спинці — за Парнелла, а з каштановим — за Майкла Девітта. Тільки він не казав Флемінгові малювати в ці кольори. Це Флемінг сам придумав.

Він розгорнув географію, щоб учити урок. Але назви місцевостей в Америці ніяк не запам'ятовувались. Всі такі різні, і по-різному називаються. Всі в різних країнах, а країни — на різних континентах, а континенти — на світі, а світ — в усесвіті.

Він глянув на попередню сторінку і прочитав, що сам написав: власне ім'я, хто він і звідки:

Це було написане його рукою; а навпроти Флемінг якось увечері, для хохми, написав:

Він прочитав рядки ззаду наперед, але це вже була не поезія. Потім він читав свій запис знизу догори, аж до імені. Так, це він, — і він знову читав зверху вниз. А що далі, за Всесвітом? Ніщо. А чи є щось довкола Всесвіту, що показує, де кінчається він і починається ніщо? Ні, не стіна, тільки, може, тонка-тонесенька довколишня лінія? Ні, надто воно велике, щоб думати про все і всюди. Тільки Бог так уміє. Він спробував подумати цю думку на всю величину, але думалося лише про Бога. Бог — це Боже ім'я, як от у нього — Стівен. Французи зовуть Бога Dieu, і це теж його ім'я; і коли хтось молиться до Бога і каже Dieu, Бог одразу знає, що то — француз. Та хоч у Бога стільки імен, скільки мов на світі, і він розуміє усіх, хто що говорить до нього, на різних мовах, він, Бог, завжди один і той самий, і справжнє Боже ім'я — Бог.