Відразу за дверима він хутко звернув праворуч, вийшов на сходи і ще не встиг вирішити, вернутися йому чи ні, як уже ступив у низький, темний і вузький коридор, що вів у замок. Коли він переступав поріг у коридор, то, навіть не повертаючи голови, бачив, як усі хлопці, що вервечкою виходили з дверей трапезної, дивляться за ним.

Він ішов темним вузьким коридором повз ряд невеликих дверей: за ними були кімнати ченців. Він глипав у сутінь перед собою, і праворуч, і ліворуч, і думав, що то, мабуть, портрети. Було тихо й темно, а очі в нього слабкі, і стомились од плачу, тож він мало що й бачив. Але він думав, що то, мабуть, портрети святих і великих людей ордену дивляться мовчки на нього, один за одним: святий Ігнатій Лойола, який тримає розкриту книгу й показує на написані там слова Ad Majorem Dei Gloriam; святий Франциск Ксаверій, що показує собі на груди; Лоренцо Річчі з беретом на голові, схожий на одного з префектів; всі троє патронів святобливого юнацтва — святий Станіслав Костка, святийАлоїзій Ґонзаґа і блаженний Ян Берхманс, — в усіх молоді обличчя, бо повмирали вони замолоду; отець Пітер Кенні, що сидить у кріслі, загорнувшись у широкий плащ.

Він вийшов на площадку над вестибюлем і розглянувся. Саме тут пробігав Гамільтон Ровен, і ще видніли сліди від солдатських куль. Тут саме бачили старі челядники примару у білім маршальськім плащі.

Скраю площадки старий челядник замітав підлогу. Він запитав, де тут ректорів кабінет, і старий челядник показав на двері в самому кінці, і все дивився за ним, поки він ішов туди і стукав у двері.

Ніхто не відповідав. Він постукав удруге, вже голосніше, і серце йому підскочило, коли почувся приглушений голос:

— Заходьте!

Він повернув ручку, відчинив двері і став шукати ручку других, внутрішніх дверей, обтягнутих зеленим сукном. Знайшовши, штовхнув другі двері й увійшов.

Ректор сидів за столом і писав. На столі лежав череп, а в кабінеті стояв дивний урочий запах, як від старої шкіри на кріслах.

Серце йому закалатало: таке уроче тут місце, і кругом така тиша! Він глянув на череп і на привітне ректорове обличчя.

— Ну, чоловічку мій, — сказав ректор, — у чому річ? Стівен ковтнув щось у горлі й сказав:

— Я розбив окуляри, сер. Ректор відкрив рота:

— О! Потім усміхнувся, кажучи:

— Ну, якщо ми розбили окуляри, то мусимо написати додому, щоб прислали нові.

— Я написав додому, сер, — відповів Стівен, — і отець Арнол сказав, що я можу не вчитися, поки їх не пришлють.

— Все правильно! — сказав ректор.

Стівен знов проковтнув те, що в горлі, та спробував стримати дрож у голосі й колінах.

— Але, сер...

— Ну?

— Сьогодні до нас прийшов отець Долан і набив мене лінійкою, бо я не писав твір.

Ректор мовчки дивився на нього, і він відчував, як кров приливає йому до обличчя, а сльози от-от приллють до очей.

— Твоє ім'я Дедалус, так? — спитав ректор.

— Так, сер.

— А де ти розбив окуляри?

— На біговій доріжці, сер. Один учень їхав з повітки, де велосипеди, і я впав, і вони розбились. Я не знаю, як того учня звати.

Ректор ще раз мовчки подивився на нього, ще раз усміхнувся і сказав:

— Що ж, то була помилка. Я певен, отець Долан не знав.

— Але ж я казав йому, що розбив окуляри, сер, а він мене побив.

— Ти сказав, що написав додому за новими?

— Ні, сер.

— Ну що ж, — мовив ректор. — Отець Долан не зрозумів. Можеш сказати, що я на кілька днів звільнив тебе від уроків.

Боячись, щоб не спинив його дрож, Стівен швидко заговорив:

— Так, сер, але отець Долан сказав, що прийде ще завтра і знов мене наб'є.

— Гаразд, — сказав ректор. — Це помилка. Я сам поговорю з отцем Доланом. Цього достатньо?

Стівен відчув, що очі йому мокріють і пробурмотів:

— О так, сер, дякую.

Ректор простяг йому руку через стіл — з того краю, де лежав череп, і Стівен, вкладаючи свою долоню в його, відчув прохолодну вогкість.

— А тепер — на все добре, — сказав ректор, забираючи руку, і схилив голову в поклоні.

— На все добре, сер, — відповів Стівен.

Він уклонився й тихо вийшов з кабінету, обережно й повільно зачинивши за собою двері.

Та коли він минув старого челядника на площадці й знов опинився в низькому, вузькому й темному коридорі, він наддав ходи. Збуджений, він усе швидше й швидше ішов крізь сутінь. В кінці він ударився ліктем до одвірка, квапливо спустився сходами, хутко перетнув ще два коридори і вийшов надвір.

До нього долинули вигуки хлопців на майданчиках. Він зірвався з місця й побіг, все швидше і швидше, перетнув бігову доріжку і, захеканий, опинився на майданчику третьої ланки.

Хлопці бачили, як він біжить. Вони оточили його щільним кільцем, штовхаючись, щоб краще чути:

— Розказуй! Розказуй!

— Що він казав?

— Ти був у нього?

— Що він казав?

— Розказуй! Розказуй!

Стівен розповів їм, що він казав, а що — ректор, і коли він усе розказав, усі хлопці запустили свої картузи у повітря:

— Ур-ра!

А половивши картузи, знов запустили їх спіраллю у небо, і знов закричали:

— Ур-ра! Ур-ра!

Вони сплели з рук сідало, висадили туди Стівена й стали носити, поки він не випручався. А коли він вирвався, вони розприснулись на всі боки і знов почали спіралити картузами, свистячи їм услід, і кричати:

— Ур-ра!

Тричі гукнули вони «Фе!» на адресу Голомозого Долана, і тричі «Браво!» на честь Конмі — найпоряднішого, як сказали, з усіх клонґовзьких ректорів.

Вигуки завмерли в м'якому сірому повітрі. Він був сам. Він був щасливий і вільний: та він не буде заноситись перед отцем Доланом. Він буде тихий і покірливий. Захотілося навіть зробити щось приємного для отця Долана, показати, що він не заноситься.

Повітря було м'яке, сизе і ніжне — западав вечір. Повітря пахло запахом вечора, полів на селі, де вони копали, чистили і їли ріпу, коли ходили гуляти до садиби майора Бартона, запахом гайка за павільйоном, де росли чорнильні горішки.

Хлопці вправлялися в повздовжних кидках, кручених подачах і подачах «свічкою». В м'якій сірій тиші чутно було глухе гупання м'ячів, і то там, то тут у тихому повітрі зринали звуки крикетних бит: тік, так, ток, тук, — наче краплі, що скапують у повну по вінця чашу фонтану.

Дядько Чарлз курив такий міцний самосад, що, зрештою, небіж запропонував йому насолоджуватись ранковою люлькою в повітці ген на краю садка.

— Гаразд, Саймоне. В порядку речей, — спокійно відказав старий. — Де скажеш. Повітка — це те, що треба; навіть здоровше буде.

— Чорт, — щиро дивувався містер Дедалус, — не уявляю, як можна смалити такий диявольський тютюн. Та це ж гарматний порох, їй-богу!

— Тютюнець, що треба, Саймоне, — посміхався старий. — Освіжає й заспокоює.

Щоранку, отже, дядько Чарлз чимчикував до своєї повітки, але спершу мастив і ретельно розчісував волосся на потилиці, чистив і надягав циліндр. Коли він курив, з-за одвірка тільки й видніли криси циліндра та чашечка люльки. Його альтанка — так він охрестив оту затхлу повітку, що її ділив з котом і садовим реманентом, — правила йому й за місце вокальних вправ: щоранку дядько Чарлз вдоволено мугикав одну з улюблених мелодій: «О, звий мені кубельце», або «Сині очі, золоте волосся», або «Райські кущі», а блакитно-сірі кільця диму соталися з люльки й танули в прозорому повітрі.

Всю першу половину літа в Блекроку дядько Чарлз був Стівеновим незмінним супутником. Дядько Чарлз був бадьорий дідусь із дубленою шкірою, грубо тесаними рисами й сивими баками. У будні він завжди гасав між будинком на Керісфорт-авеню, де мешкала їхня родина, й крамницями у середмісті, з якими вона мала до діла. Стівен радо ходив з ним у справах, бо дядько Чарлз щедро пригощав його всім, що виставлялося в скриньках та в барильцях по цей бік прилавка. Брав жменю винограду з налиплими стружками чи кілька яблук-американок і щедрим жестом клав онукові до рук під ніякову усмішку продавця, а коли Стівен вдавав, що не хоче брати, супився й приказував: