Священик кілька разів провів рукою по обличчі. Тоді, спершись чолом об руку, прихилився до решітки і, усе ще з відверненим поглядом, поволі заговорив. Голос мав стомлений, старечий.

— Ти дуже юний, сину мій, — сказав він, — і я благаю тебе, відкинься цього гріха. Він жахливий. Він убиває тіло і губить душу. Він є причиною багатьох злочинів і нещасть. Відкинься його, сину мій, Бога ради. Він ганебний і негідний мужа. Ти не знаєш, куди ця нікчемна звичка тебе заведе, де вона повернеться проти тебе. Як довго ти чиниш це, бідолашний сину мій, так довго будеш ти осоружний Богові. Молися матері нашій Марії, проси в неї помочі. Вона допоможе, сину мій. Молися до Благословенної Владичиці нашої, коли цей гріх прийде тобі на думку. Я певен, що ти молитимешся, як же інакше? Ти каєшся у всьому, що нагрішив. Як же інакше? А тепер обіцяй Богові, що завдяки святій Його благодаті ніколи більш не зневажиш Його таким паскудним гріхом. Даєш Богові цю обітницю, правда?

— Так, отче.

Старечий, стомлений голос солодким дощем падав на його тремтяче, спечене серце. Як солодко і як сумно!

— Зроби це, бідолашний сину мій. Диявол збив тебе з путі. Зажени його назад у пекло, коли він намовлятиме тебе збезчестити своє тіло у цей спосіб — це ж бо нечистий дух, що ненавидить Нашого Господа. Обіцяй Богові, що відкинешся цього гріха, цього нікчемного, нікчемного гріха.

Засліплений сльозами та світлом Божого милосердя, він схилив голову, слухаючи врочисті слова розгрішення і побачив, як священикова рука підноситься над ним на знак прощення.

— Хай Бог тебе благословить, сину мій. Молися за мене. Він укляк у кутку темної нави, щоб виконати єпитимію, і

почав молитись: молитви линули до небес з його очищеного серця, немов пахощі з серцевини білої троянди.

На грязьких вулицях нуртували веселощі. Він прямував додому і відчував, як невидима благодать повиває його, як легшають руки і ноги. Попри все, він зумів. Він визнав свої гріхи, і Бог простив йому. Душа його знову чиста й свята, свята і щаслива.

Як гарно було б померти, коли б на те воля Божа! Як гарно жити, коли на те воля Божа, жити в благодаті і в мирі, життям чесноти і зичливості до інших.

Він сидів у кухні біля каміна, не сміючи й слова вимовити від щастя. Досі він не знав, яким прекрасним і мирним може бути життя. Зелений квадрат паперу, пришпилений навколо лампи, кидав униз лагідну тінь. На миснику стояв таріль з ковбасками і молочний пудинг, а на полиці — яйця. Все це буде на сніданок вранці після причастя в шкільній каплиці. Молочний пудинг, яєчня, ковбаски і чай. Яке просте і прекрасне життя! І це життя у нього попереду.

Наче крізь сон, він заснув. Наче крізь сон, він прокинувся і побачив, що вже ранок. Наче крізь сон, ішов тихим ранком до коледжу.

Хлопці вже стояли навколішках на своїх місцях. Він уклякнув і собі, в щасливому замішанні. Вівтар вкривали пахучі оберемки білих квітів; у вранішньому світлі бліде полум'я свічок поміж білих квітів було ясне і тихе, як його власна душа.

Він клячав перед вівтарем разом з товаришами, тримаючи разом з ними вівтарне покривало на живій опорі з рук. Долоні його тремтіли, і душа його тремтіла, чуючи, як священик обносить чашу зі святими дарами.

— Corpus Domini nostri.[5]

Невже це правда? Він стоїть тут навколішках, безгрішний і трепетний, він відчує на язику гостію, і Бог увійде в його очищене тіло.

— In vitam eternam. Amen.[6]

Нове життя! Життя благодаті, чесноти і щастя! Це правда. Це не сон, з якого він прокинеться. Минуле минуло.

— Corpus Domini nostri. Чаша підійшла до нього.

Неділя була присвячена тайні Пресвятої Трійці, понеділок — Святому Духові, вівторок — янголам-хоронителям, середа — святому Йосифові, четвер — таїнству Євхаристії, п'ятниця — Страстям Господнім, субота — Пречистій Діві Марії.

Щоранку він оновлював свою святість перед святим образом чи святими тайнами. День його починався з героїчного офірування кожної своєї миті, кожного помислу і вчинку на здійснення волі верховного первосвященика і з ранішньої меси. Вогке ранкове повітря загострювало його намір посвяти, і, клячачи серед нечисленних молільників під бічним вівтарем та слідкуючи у своєму молитовнику, помережаному чистими сторінками, за жебонінням священика, він часто кидав погляд туди, де в пітьмі між двома свічками — старим і новим заповітом — стояла постать в облаченні, і уявляв себе на богослужбі у катакомбах.

Щоденне його життя минало в побожних практиках. Взиваючи до Господа і молячись, він щедро запасав для душ у чистилищі сотні днів, сорокаднів’їв і років; утім, духовний тріумф, що його він відчував, без труду нагромаджуючи стільки віків канонічної покути, не винагороджував сповна його ревності в молінні — він-бо не знав, яку частину цьогосвітнього покарання для стражденних душ заощаджувало його моління; і, боячися, щоб його покута не виявилась всього лиш краплиною вологи посеред вогню чистилища — адже очищальний вогонь різниться від пекельного лише тим, що він не вічний, — він щоденно проганяв свою душу крізь чимраз ширше коло надналежних добрих діл.

Кожна пора його дня, розділеного на обов'язки, які, він тепер вважав, належать йому за місцем у житті, оберталася навколо свого власного центру духовної енергії. Його власне життя немовби посунулося ближче до вічності; кожна думка, слово й чин, кожна мить свідомості могла забриніти променистим відлунням у небесах. Іноді відчуття такого моментального відлуння було до того живе, що, здавалось, пальці його душі благоговійно натискають на клавіші великого касового апарату, і він бачить, як на небесах проявляється сума покупки — тільки не цифрою, а тонким димком ладану або тендітною квіткою.

Та й вервичні молитви, які він невтомно проказував — вервицю він носив просто в кишені штанів, щоб могти молитися на ходу, — втілювались у віночки квітів, таких невловно неземних, що, здавалось, вони не мають ні барви, ні запаху, так само як не мають імені. Кожну із трьох щоденних вервиць він офірував на те, щоб душа його кріпнула в кожній із трьох богословських чеснот — вірі в Отця, Який сотворив його, надії на Сина, Який відкупив його, та любові до Святого Духа, Який освятив його, і цю тричі потрійну молитву він офірував усім Трьом через Богородицю, славлячи її радісно-скорботні і величні таїни.

А ще у кожен із семи днів тижня він моливсь, аби один із семи дарів Святого Духа зійшов на його душу і день по дню виганяв із неї сім смертних гріхів, які осквернили її в минулому. За кожний дар він моливсь відповідного дня і вірив, що дар той зійде на нього, хоч іноді дивувався — невже природа мудрості, розуміння і знання настільки різна, що за кожне з них треба молитись окремо від інших? Утім, він вірив, що колись, на майбутньому щаблі духовного поступу, коли його грішна душа підведеться зі своєї слабкості, просвітлена Третьою Іпостассю Пресвятої Трійці, він зрозуміє і це. Він вірив у це, і то трепетно, насамперед завдяки божественному смеркові і безгомінню, в котрому обитає незримий Паракліт, символами Якого є голуб та могутній вітер, і грішити супроти Якого — непрощенний гріх, — вічне, таємниче, незбагненне Єство, Якому як Богові раз на рік відправляють месу священики у шарлатних вогняних язиках риз.

Образи з читаних ним побожних книжок, які туманно зображали природу та спорідненість між Трьома Іпостасями Пресвятої Трійці — Отцем, Який споконвіку споглядає, наче в дзеркалі, Свою Божественну Довершеність і цим вічно зачинає Вічного Сина та Святого Духа, Який споконвіку ісходить від Отця і Сина, — через їхню царствену незбагненність легше сприймалися його розумом, ніж той простий факт, що Бог возлюбив його душу споконвіку, за багато віків до того, коли він народився на світ, за багато віків до того, коли сам світ почав існувати.

Він чув, бувало, як зі сцени та з амвону врочисто лунали різні наймення для пристрастей — любові та ненависті, знаходив врочисті означення їх у книжках і чудувався, чом його душа нездатна прийняти їх бодай на час, чи присилувати вуста вимовити ці слова з переконанням. Його часто охоплювали блискавичні пориви гніву, але вони так і не розросталися в тривку пристрасть, він легко виходив з них, немовби саме його тіло скидало з себе якусь непотрібну шкіру чи шкаралущу. Іноді він відчував, як щось невловне, темне й шепітливе проникає в його єство, запалюючи його на мить недоброю жадою: але те щось теж вислизало невловно, залишаючи душу ясною й байдужою. Здавалось, то була єдина любов і єдина ненависть, здатні вжитися в його душу.