— Ай справді, чому й ні? — засміявся Лінч.

— Якщо хтось, без тями гатячи сокирою по колоді, — вів далі Стівен, — витеше з неї зображення корови, чи буде це зображення твором мистецтва? А якщо ні, то чому ні?

— От гарне питання, — знову засміявся Лінч. — Оце вже страх як смердить схоластикою.

— Лессінґові, — сказав Стівен, — не треба було братися за опис скульптурної групи. Оскільки мистецтво менш досконале, воно не дає чіткого розрізнення форм, про які я говорив. Навіть у літературі, найвищому й найдуховнішому з мистецтв, ці форми часто змішані. Лірична форма — це фактично найпростіше словесне одіння миттєвої емоції, ритмічний вигук, яким споконвіку підбадьорювала себе людина, налягаючи на весло чи тягнучи камінь на гору. З вигуком людина усвідомлює радше момент емоції, ніж себе як когось, хто її відчуває. Ми бачимо, коли саме з ліричної літератури виростає найпростіша епічна форма — коли митець розсуває межі і мислить себе в центрі епічної події, і ця форма розвивається, аж поки центр емоційного тяжіння не стає рівновіддаленим від митця і від інших. Те, що розповідається, перестає бути суто особистим. Особистість митця переходить в саму розповідь, граючи довкола дії й дійових осіб, наче життєдайне море. Цей розвиток дуже добре видно по старовинній англійській баладі «Герой Турпін», де оповідь починається від першої особи, а закінчується від третьої. Драматична форма досягається тоді, коли ота життєдайність, яка вирувала довкола кожної дійової особи, наповнює кожну такою життєвою силою, що вони дістають правдиве нетілесне естетичне життя. Особистість митця — спершу вигук, ритм або настрій, а тоді плинна, ряхтлива розповідь — врешті витоншується до небуття, інакше кажучи, знеособлюється. Естетичний образ у драматичній формі — це життя, очищене в людській уяві і наново народжене нею. Таїнство естетичного сотворення, подібне до сотворення матеріального, звершилося. Митець, подібно до Бога-Творця, залишається збоку — чи поза, чи понад — творивом рук своїх, незримий, витоншений до небуття, байдуже шліфуючи собі нігті.

— Щоб і їх витоншити до небуття, — сказав Лінч.

З високого, повитого в хмари неба посіявся дощ, і вони звернули на Дукову галяву, щоб поспіти до Національної бібліотеки ще до зливи.

— І що ти хочеш довести, — похмуро спитав Лінч, — балачками про красу та про уяву на цьому нещасному, Богом забутому острові? Воно й не дивно, що творець сховався десь збоку чи позад творива рук своїх, встругавши цю країну.

Дощ припустив. Вийшовши з провулка біля Королівської академії, вони побачили гурт студентів, що сховалися під аркадою бібліотеки. Кренлі сперся на колону і колупав у зубах загостреним сірником, слухаючи, хто що говорить. Ближче до дверей стояло кілька дівчат. Лінч шепнув Стівенові:

— Твоя пасія тут.

Не зважаючи на рясний дощ, Стівен мовчки став на сходинку нижче від гурту студентів, час од часу зиркаючи на неї. Вона теж мовчки стояла серед подруг. Нема священика, ні з ким пофліртувати, в'їдливо подумав він, згадуючи останню їхню зустріч. Лінч мав рацію. Всі запаси теорії і завзяття в ньому вичерпались, і охляла душа запала назад у незворушність.

Він прислухався до балачок студентів. Йшлося про двох друзів, що здали випускний іспит з медицини, про шанси влаштуватися на океанських лайнерах, про бідну й небідну лікарську практику.

— То все дурня. Найкраща практика — в Ірландії на селі.

— Гайнз був два роки в Ліверпулі і так само каже. Жахлива, каже, була діра. Самі лише пологи, півкрони за візит.

— Ти хочеш сказати, що ліпше працювати тут, у провінції, ніж у такому багатому місті? Я знаю одного типа...

— Просто у Гайнза курячі мізки. Чистий зубрій, на зубрінні і виїхав.

— Не слухайте його. У великому торговому місті купу грошей можна заробити.

— Залежить від практики.

— Ego credo ut vita pauperum est simpliciter atrox, simpliciter sanguinarius atrox, in Liverpoolio.

Голоси долинали до його вух мовби здаля, поодинокими хвилями. Вона лаштувалась іти, разом з подругами.

Рясна легка злива відступила, осівши діамантовими гронами на кущах прямокутного подвір'я, де дихала випарами почорніла земля. Стоячи на сходах під колонадою, дівчата постукували підборами чепурних черевичків, тихо й весело перемовлялись, зиркали на хмари, вправно підставляли парасольки під останні краплини дощу і знову їх закривали, статечно підсмикуючи подоли спідниць.

А що, як він судив її занадто суворо? А що, коли життя її просто спливає ружаною вервицею годин, життя просте й незнане, як життя пташини, веселої вранці, невгамовної вдень, потомленої під вечір? І серце у неї — просте й самовільне, як серце пташини?

Досвіта він пробудивсь. Ох, яка солодка музика! Вся душа його була росяно-волога. По сонному тілі пробігли бліді прохолодні хвилі світла. Він лежав нерухомо, а душа немов колихалась у прохолодних водах, наслухаючи ледь чутну солодку музику. Його свідомість повільно просиналася до тремтливого вранішнього знання, до вранішнього натхнення. Дух наповнював його — дух чистий, як найчистіша вода, ніжний, як роса, зворушливий, як музика. А як легітно вдихався йому той дух, як безтрепетно, мовбито самі серафими дихали на нього! Душа його повільно прокидалася, боячись прокинутися повністю. Стояла та сама безвітряна досвітня пора, коли обуджується нестяма, й відкриваються до світла химерні рослини, й мовчазно вилітає нічний метелик.

Очарування серця! Сю ніч було очаровано. У видінні, вві сні чи наяву, він спізнав екстаз серафічного життя. Чи була то лиш мить очарування, а чи довгі години, чи дні, роки, віки?

Здавалось, у мить натхнення збіглися звідусіль водночас відбитки маси туманних обставин — того, що сталося, і того, що статись могло. Мить спалахнула, наче світляна точка, і ось від хмаровиння непевних обставин наступає безладна форма, м'яко повиваючи її ясноту. О! В непорочному лоні уяви слово стало тілом! Архангел Гавриїл вступив у світлицю діви. В духові його, звідки майнув білий пломінь, наливалася яснота, наливалася палким ружаним світлом. Те палке ружане світло — то її самовільне серце, чудне і незнане, не пізнане досі жодним чоловіком і непізнаванне, а самовільне відколи почався світ; і падають архангельські хори з небес, ваблені тією палкою, мов ружа, загравою.

Вірші зіслизали з думки на губи і, шепочучи їх знов і знов, він відчув, що вони нанизуються на ритм віланелли. Ружане світіння променіло римами: знадо, радо, ладо. Це проміння спалювало світ, спопеляло людські та янгольські серця: проміння ружі, якою було її самовільне серце.

А далі? Ритм погас, завмер, знов ворухнувсь і забився. Що ж далі? Далі дим, фіміам, що здіймається з вівтаря світу.

Фіміам зноситься з цілої землі, з імлистих океанів, фіміам її хвали. Земля вихитується, гойдається, немов кадило — еліпсоїдна куля, яйце ладану. Ритм ураз завмер; крик його серця зламавсь. Губи знов зашепотіли перші рядки; ще раз і ще раз; далі, затинаючись, промимрили ще кілька і змовкли, спантеличені. Крик серця зламавсь.

Сповита в імлу безвітряна пора проминула, і за шибками голого вікна набирало сили вранішнє світло. Десь дуже здаля долинав ледве чутний дзвін. Цвірінькнула пташка; ще одна, ще. Вмовкли і дзвін, і пташки; і тьмаве біляве світло розійшлося на схід і на захід по світі, накриваючи ружане світло в його серці.