У поштивому мовчанні слухав він священика — і не стільки його слова, як голос, що казав йому: «Підійди!», пропонуючи таємне знання й таємну владу. Він знатиме, в чому согрішив Симон Волхв і що то за гріх проти Святого Духа, якому нема прощення. Знатиме багато незбагненного, незримого для інших, що були зачаті й народжені як діти гніву. Він знатиме про гріхи, грішні бажання, грішні помисли й грішні вчинки інших, що їх вижебонять йому у вуха в сповідальні вуста жінок і дівчат у соромі неосвітленого храму; але душа його, що через рукопокладення буде надійно захищена таємничою силою, ступить незаплямованою у білий мир вівтаря. Ані сліду гріха не буде на руках його, що підноситимуть і ламатимуть святий хліб; ані сліду гріха не буде на устах його у молитві, щоб не довелося, не розважаючи про тіло Господнє, суд собі з'їсти й випити. Він осягне таємне знання й таємну владу, а сам буде таким же безгрішним, як кожен безвинний, і буде священиком навіки за чином Мелхіседека.
— Завтра я офірую ранкову месу на те, — мовив директор, — щоб всемогутній Господь одкрив тобі Свою святу волю. А ти, Стівене, відбудь дев'ятини на честь свого святого заступника, первомученика, котрий має велику владу у Бога, аби Бог просвітив твою душу. Бо тобі треба знати напевне, Стівене, чи є в тебе покликання — бо то була б страшна річ, якби ти потім виявив, що його нема. Пам'ятай — раз одержані свячення скасувати не можна. Твій катехизм каже тобі, що таїнство священства звершується один лише раз, воно-бо покладає на душу невитравний духовний знак. Ти повинен усе добре зважити заздалегідь. Це надзвичайно важливе питання, Стівене, бо од нього може залежати спасіння твоєї вічної душі. Але ми молитимем Бога разом.
Директор відчинив важкі вхідні двері й подав Стівенові руку так, ніби вже мав його за духовного побратима. Стівен ступив на широкий ґанок зі сходами й відчув лагідний дотик вечірнього леготу. До Файндлейтерової церкви йшов, узявшись за руки, юначий квартет — вони махали головами, крокуючи в такт бадьорій мелодії гармоніки їхнього ватажка. Ця несподівана музика, як завжди бувало, в одну мить розлилася в химерних сплетах його думок, розмиваючи їх безболісно й безшумно, як несподівана хвиля змиває збудовані дітьми вежі з піску. Усміхнувшись на цей простенький мотив, він зняв очі на обличчя священика і, уздрівши в ньому невеселий відблиск мрущого дня, повільно забрав руку, що потиском своїм вже майже висловила згоду на побратимство.
Поки він спускався сходами, це враження поклало край його неспокійним думам — враження од невеселої маски на порозі коледжу, що відбивала світло мрущого дня. Тож через його свідомість неспішно пропливла тінь життя у коледжі. Так, це буде неспішне, впорядковане, безпристрасне життя, життя без матеріальних турбот. Він подумав про те, як мине його перша послушницька ніч і в якій тривозі прокинеться він першого дня в монастирській келії. На нього війнуло бентежним запахом довгих клонґовзьких коридорів, і він знову почув тихе жебоніння газових пломенів. Нараз неспокій почав променіти з кожної частки його єства. Відтак, мов у лихоманці, почастішали його ритми, і гомін якихось безглуздих слів став плутати його розважливі думки. Груди йому заходили ходором, мовби вдихали парке, нездорове повітря — він і відчув запах паркого повітря клонґовзької купальні, що витав над каламутною водою землистого кольору.
Якийсь інстинкт, пробуджений цими спогадами, сильніший за виховання й побожність, міцнів у ньому з кожним наближенням до цього життя, інстинкт невловний і ворожий, що бунтував його проти згоди. Холодність і впорядкованість цього життя були йому осоружні. Він уявив, як устає холодного ранку і йде ланцюжком разом з іншими на вранішню месу, марно намагаючись приглушити молитвами млосну нудоту в шлунку. Уявив себе за обідом серед викладачів у якомусь коледжі. Куди ж ділася закореніла його сором'язливість, через яку йому ні їсться, ані п'ється під чужим дахом? І де тепер гордість духа, яка завжди спонукала його мислити себе окремо від будь-яких укладів?
Велебний Стівен Дедалус, Т.І.
Його ім'я в тому новому житті зринуло раптом у літерах перед очима, а до нього долучився образ якогось обличчя — радше кольору обличчя. Колір блід і знову набирав сили, наче цеглистий жар у нерівному світінні. Чи не той ото нерівний червонястий жар він так часто бачив зимовими ранками на голених підгорлях священиків? Обличчя те, безоке, скисле й побожне, вкривали рожеві плями стримуваного гніву. Чи не був це мислений образ обличчя одного з єзуїтів, котрого одні хлопці узивали Кінською Мордою, а інші
— Лисом Кемпбелом?
Він саме проминав будинок на Ґардінер-стріт, де мешкали єзуїти, і в ньому ледь ворухнулась думка, котре з вікон буде його, якщо він вступить до ордену. Його здивувала кволість цієї думки, далекість власної душі від того, що, як він досі вважав, було її святинею, слабкість влади над ним довгих років дисципліни й упокори саме в ту хвилину, коли один рішучий і безповоротний вчинок загрожує назавжди— у часі і позачассі — покласти край його свободі. Марно крутилися в пам'яті слова директора, що був готовий скласти на нього горді права церкви, таїнство і владу священичого сану. Але душі його там не було — нікому було чути ті слова, ані тішитися ними. Він знав, що вже тоді, коли слухав оті напучування, вони вже були пустою, марною балачкою. Ні, йому ніколи не кадити перед ковчегом в облаченні священика. Його доля — уникати суспільних чи релігійних укладів. Мудрість священикових напучувань не торкнулася нерва його душі. Йому судилося пізнавати свою власну мудрість окремо від інших, або ж самотужки пізнавати мудрість інших, блукаючи поміж тенет світу.
Тенета світу — то шляхи до гріхів. Він упаде в них. Він ще не впав, але впаде — мовчки, в одну мить. Не впасти — важко, надто важко; і він відчув німе падіння своєї душі, котре має статись якоїсь миті; вона падає, падає, але ще не впала— все ще не впала, та ось-ось упаде.
Він перейшов через міст над річкою Толкою і холодно зиркнув на збляклий голубий храм Пресвятої Діви, що височів, немов курка на плоті, посеред скупчення убогих халуп. Тоді, взявши ліворуч, пішов провулком, що вів до його дому. Від городів над річкою несло нудотно-кислим смородом гнилої капусти. Він посміхнувся на думку, що саме цей нелад, безгосподарність та розгардіяш у батьківському домі і ця затхлість рослинного життя і візьмуть верх у його душі. Потім короткий смішок зірвався з його вуст — пригадався самотній наймит на городах за їхнім будинком, котрого прозивали «Паном у Капелюсі». Він несамохіть засміявся вдруге, згадавши, як працює Пан у Капелюсі — спершу уважно розглядає по черзі всі чотири сторони неба, а тоді з жалем вганяє лопату в землю.
Стівен штовхнув вхідні двері без клямки, і через порожні сіни увійшов до кухні. Довкола столу сиділи купкою його брати і сестри. Підвечірок уже майже скінчився, і тільки залишки двічі запарюваного водявого чаю видніли в невеликих скляних кухликах та банках з-під варення, що правили за горнятка. На столі валялися недоїдені шкуринки й скибки здоби, бурі од пролитого на них чаю, блищали калюжки розхлюпаного чаю, а з роздовбаного пирога стирчав ніж зі зламаною колодочкою слонової кістки.
Сіро-синє світіння мрущого дня тихим смутком лилося крізь вікно і відчинені двері, поглинаючи й присипляючи жало сумління, що стрепенулося в Стівеновім серці. Все, у чому було відмовлено братам і сестрам, було щедро дано йому, найстаршому; але тихе світіння вечора не виявило на їхніх обличчях ані сліду заздрощів.
Він підсів до них за стіл і запитав, де батьки. Хтось відповів:
— Пішошлишо дивишотишосяшо нашо ношовийшо дімшо.
Знов переїзд! Хлопець з Бельведера, на ім'я Фаллон, часто питався з дурним сміхом, чого вони так часто переїздять. Зморшка погорди затінила йому чоло — він знов почув дурний сміх Фаллона.
Він запитав:
— А чого ми знов переїздимо — можна спитати?
— Хашозяшоїншо насшо вишосешоляєшо.
По той бік каміна наймолодший брат затягнув «Часто тихої ночі». Один по одному діти підхопили мотив, поки не заспівали цілим хором. Отак вони співатимуть годинами, мелодія за мелодією, мотив за мотивом, аж поки останній блідий промінь не вмре на обрії, поки не вийдуть перші нічні хмари й не западе ніч.
