Директор завів мову про домініканський та францисканський ордени і про дружбу між святим Томою та святим Бонавентурою. Ряса капуцинів, на його думку, є дещо...
Стівенове лице відбило поблажливий усміх священика; не вельми охочий висловлюватись на цю тему, він ворухнув губами на знак сумніву.
— Мені здається, — вів далі директор, — що й самі капуцини задумуються, чи не скасувати їм таке облачення, за прикладом інших францисканців.
— Але монастирі, певно, його не скасують? — сказав Стівен.
— Ні, звичайно, — сказав директор. — Для монастиря воно годиться, але на вулиці, гадаю, краще б у ньому не ходити, правда?
— Бо це, мабуть, незручно?
— Звісно, що незручно. Уявіть собі, коли я був у Бельгії, то не раз бачив їх на велосипедах за будь-якої погоди — вони засукували цю пелену вище колін! Це так смішно. Les jupes — ось як їх звуть у Бельгії.
Через змінену вимову голосного слово було геть незрозумілим.
— Як їх звуть?
— Les jupes.
— Он як.
Стівен знову всміхнувсь у відповідь на усміх, якого не міг бачити на затіненому обличчі священика — лишень образ його чи привид швидко майнув у нього в мозку, коли м'яко мовлене слово лягло йому в ухо. Він спокійно дивився перед себе у смеркнуче небо, радів вечірній прохолоді й тому жовтуватому відсвітові, який накрив собою пломінчик рум'янцю, що загорівся на його щоці.
Назви частин жіночого одягу, а чи м'яких, тонких тканин, з яких його шили, завжди віяли йому на душу ніжно-гріховними пахощами. В дитинстві він уявляв собі, що кінські віжки — це тендітні шовкові стрічки, і як же він збентежився, коли у Страдбруку відчув під пальцями масну шкіру упряжі. Так само збентежився він, коли вперше відчув під своїми дрижачими пальцями шорстку фактуру жіночої панчохи — бо, ловлячи у прочитаному лиш те, що здавалось йому відлунням чи передчуттям його власного стану, він не насмілювавсь мислити собі жінку, душу її чи тіло, що тріпоче життям, інакше, як серед милозвучних фраз, оповиту м'якими, наче трояндові пелюстки, тканинами.
Але фраза у священикових вустах прозвучала фальшиво — він знав, що священикові не гоже так фривольно говорити на цю тему. Фраза була мовлена фривольно з умислом, і він відчував, як очі з затінку стежать за його обличчям. Він ніколи не йняв віри тому, що чув і читав про хитрість єзуїтів, бо власний його досвід цього не підтверджував. Його навчителі, хай і не надто йому симпатичні, завжди здавались йому розумними і серйозними священиками, дужими чоловіками і високодуховними наставниками. Він був певен, що вони енергійно обливаються холодною водою і носять чисту, прохолодну білизну. За всі роки, які йому довелося прожити серед них у Клонґовзі та Бельведері, він дістав лише два удари лінійкою по руках, та й то незаслужено, але він знав, що не раз уникнув заслуженого покарання. За весь той час він не чув од жодного зі своїх вчителів легковажного слова: саме вони навчили його християнського вчення і спонукали до порядного життя, а коли він упав у тяжкий гріх, вивели назад до благодаті. При них він почував себе невпевнено, ще бувши новачком у Клонґовзі; і так само невпевнено почувався він при них у своєму невизначеному становищі у Бельведері. Це незмінне відчуття жило у ньому аж до останнього року його шкільного життя. Не було такого, щоб він не підкоривсь, чи щоб піддався на намову пустотливих товаришів відступити від свого звичного тихого послуху. Навіть маючи сумніви щодо певних тверджень певних навчителів, він ніколи не брався висловлювати їх відкрито. Від певного часу деякі з їхніх суджень здавались йому дещо дитинними, і йому робилося прикро і жаль, немовби він помалу відходив з цього звичного світу і востаннє чув його мову. Одного дня, коли під навісом біля каплиці гурт хлопців оточив священика, він почув, як священик сказав:
— Мабуть, лорд Маколей ні разу в житті не впав у смертний гріх, маю на увазі — свідомо.
Відтак хтось із хлопців спитав священика, чи це правда, що Віктор Гюґо — найбільший французький письменник. Той відповів, що відколи Віктор Гюґо повстав проти Церкви, він не писав і наполовину так добре, як тоді, коли був добрим католиком.
— Хоча чимало видатних французьких критиків вважає, — мовив священик, — що, попри всю його велич, навіть Віктор Гюґо не володів французьким стилем так, як Луї Вейо.
Пломінчик рум'янцю, що загорівся був на Стівеновій щоці від священикового натяку, знову згас, а він так і стояв, незмигно дивлячись у безбарвне небо. Але сумнів не вгамовувався — снував без упину перед очима пам'яті. Перед ним пронісся маскарад спогадів — він упізнавав сцени, людей, але знав, що проґавив у них щось дуже важливе. Бачив самого себе — ходив між майданчиками у Клонґовзі, дививсь, як інші грають, і їв ласощі зі свого спортивного картузика, а кілька єзуїтів прогулювались велосипедною доріжкою в товаристві дам. Відлуння окремих виразів з Клонґовза відбилося в одлеглих закутках його пам'яті.
Серед тиші приймальні його вуха ловили ті далекі відголоси, коли він дочув зміну в голосі священика.
— Я викликав тебе сьогодні, Стівене, щоб поговорити на одну дуже важливу тему.
— Слухаю, сер.
— Чи відчував ти коли-небудь у собі покликання? Стівен уже одкрив рот, щоб відповісти «так», коли раптом затнувся. Священик, чекаючи відповіді, додав:
— Маю на увазі, чи відчував ти коли-небудь у собі, у своїй душі, бажання вступити до ордену? Подумай.
— Часом я думав над цим, — відповів Стівен. Священик випустив з пальців шнур од жалюзі. Склавши долоні, підпер ними підборіддя й запав у думу.
— У такому коледжі, як наш, — мовив нарешті, — є тільки один, чи, може, два-три юнаки, покликані Господом до чернечого життя. Такий юнак вирізняється з-поміж інших своєю святобливістю, служить для них взірцем. На нього рівняються; члени братства можуть обрати його старшим, а в нашому коледжі, Стівене, таким юнаком є ти, префект братства Пресвятої Богородиці. Можливо, ти, Стівене — якраз той хлопець у нашому коледжі, якого Бог планує покликати до Себе.
Нотка гордощів у голосі священика посилила серйозність тону, і серце Стівенові закалатало.
— Поклик цей, — вів далі директор, — найбільша милість всемогутнього Бога, дарована чоловікові. Жоден король, жоден імператор на усій землі не має влади жерця Господнього. Жоден ангел чи архангел на небі, жоден святий, навіть сама Пресвята Діва не має влади жерця Господнього — влади розпоряджатися ключами Царства Небесного, влади зв'язувати обітницею й давати розгрішення, влади екзорцизму, влади виганяти нечисту силу з Божих створінь, влади і повноважень прохати великого Бога зійти з небес на вівтар і прийняти подобу хліба й вина. Яка страшна влада, Стівене!
І знову пломінчик заграв на Стівеновій щоці — у цій гордовитій промові дочув він відлуння власних гордовитих дум. Як часто бачив він себе священиком — він спокійно й смиренно тримає в руках страшну владу, перед якою схиляють голови янголи й святі! Душі його було любо потайки мріяти про це. Він бачив себе — як, молодий та неметушкий служитель, хутко ввіходить у сповідальню, як сходить до вівтаря, як курить кадилом, опускається на коліна — він священнодіє, і чинності ці любі йому тим, що і нагадують дійсність, і далеко від неї. У тому примарному житті, яким він жив у мріях, він наслідував голоси і рухи, підмічені у різних священиків. Ось він, клякаючи, отак відставляє ногу трохи вбік, ось так ледь поводить кадилом, ось так розгортаються поли його фелону, коли, благословивши парафіян, він знов обертається до вівтаря. Та найбільше подобалось йому в тих уявних, невиразних сценах виконувати другорядні ролі. Його не вабив високий сан ієрея, бо йому не хотілося б, щоб усе те священнодійство зосереджувалося в його особі, чи щоб ритуал надто чітко й остаточно визначав його обов'язки. Він мріяв бути прислужником, що стоїть непомітно під час великої меси поодаль од вівтаря, мріяв про облачения іподиякона з покривалом на плечах, який тримає дискос, що його й не видно за складками, мріяв, що після жертвоприношення стоїть у шитому золотом стихарі на місці диякона, приступкою нижче від священика, і, склавши руки, повернувшись обличчям до парафіян, виводить: lté missa est. Якщо колись він і бачив себе священиком, то це як на малюнках з його дитячого молитовника — у церкві нікогісінько, лише ангел жертвоприношення біля порожнього вівтаря та служка, ледве що молодший од нього самого. Тільки в чиненні таїнств чи жертвоприношень воля його, здавалося, поривалась назустріч дійсності, і почасти саме відсутність усталеного ритуалу зв'язувала його — чи тоді, коли мовчанням приховував гнів або гордощі, або коли йому доводилося зносити пестощі, замість пестити самому.
