Ще кілька хвилин, і він опинився на сцені в яскравому світлі газових ріжків, серед непоказних декорацій, перед безліччю облич порожнечі. Він був вражений, бачачи, що вистава, яка здавалась йому на репетиціях чимсь несув'язним і мертвим, раптом зажила власним життям, наче гралася сама, а він та інші актори тільки допомагали їй гратися. Коли після останньої сцени завіса опустилася, порожнеча заповнилась оплесками, і крізь щілину в боковій декорації він побачив, як оте єдине тіло, перед яким, преображений, він тільки-но виступав, як ота порожнеча облич розтріскалась по швах і розсипалась на метушливі групки.

Він швидко зійшов зі сцени, позбувся своєї машкари і через каплицю вийшов у сад. Тепер, коли вистава закінчилась, нерви поривалися до нової пригоди. Він квапився мовби їй навздогін. Всі двері в театрі були повідчинювані, зал спорожнів. На мотузках, які уявлялись йому швартовами ковчега, нічний вітрець похитував кілька ліхтариків, що безрадісно блимали. Він збіг уверх по сходах у поспіху, немов боявся упустити здобич, і став пропихатись крізь натовп у холі, попри двох єзуїтів, які, наглядаючи за цим усезагальним ісходом, кланялись і тиснули гостям руки. Він нервово протискувався далі, вдаючи ще більший поспіх, і ледь помічав усмішки, погляди та жести, які залишала за собою його напудрена голова.

Вийшовши на головні сходи, побачив своїх рідних, які чекали тут-таки, під найближчим ліхтарем. Зрозумівши з одного погляду, що там тільки свої, він сердито збіг зі сходів.

— Мені треба заскочити на Джордж-стріт, — хутко сказав він батькові. — Зустрінемося вдома.

Не чекаючи питань, перебіг вулицю і на карколомній швидкості покрокував униз по схилу. Він ледве бачив, куди йде. Гордощі, надії, бажання, мов товчене зілля у серці, насилали випари шаленчого дурману на очі його душі. Він нісся униз по схилу, вчаділий од випарів зранених гордощів, загублених надій, одурених бажань. Вони курилися перед його зболілими очима густими, безумними димами й зникали у вишині, аж поки повітря знову стало чистим і холодним.

Очі його все ще були мов у поволоці, але вже не пекли. Сила, споріднена тій, що часто знімала з нього гнів чи обурення, спинила його ноги. Він став і втупився в похмурий ґанок моргу, а відтак — у темний брукований провулок обіч. На стіні в провулку побачив слово Lotts і повільно вдихнув важке, сморідке повітря.

— Коняча сеча і гнила солома, — подумав він. — Хороший запах. Він заспокоїть моє серце. Ось, тепер воно цілком спокійне. Пора вертатися.

Стівен знову сидів біля батька в кутку залізничного вагона на Кінгсбрідзькому вокзалі. Вони їхали нічним поштовим до Корка. Поки поїзд вичахкував з вокзалу, він згадував дитячий подив, який жив у ньому до Клонґовза, і кожну подію свого першого там шкільного дня. Він уже не чув цього подиву. Бачив, як прослизають повз нього сутеніючі краєвиди, як що чотири секунди миготять у вікні німі телеграфні стовпи, як маленькі, ледь освітлені станції з мовчазними постатями чергових, що їх поїзд кидав позад себе, мерехтять ще хвилину в темряві, мов огняні зернята, кинуті сіячем на бігу.

Він без симпатії слухав батькові спогади про Корк і про часи його молодості — розповідь, що переривалася зітханням і сьорбанням з кишенькової фляги, як тільки воскресав у ній образ покійного друга чи як тільки спогадувач згадував про мету цієї поїздки. Стівен слухав, але співчувати не міг. Усі ті покійні образи були йому чужі, за винятком дядька Чарлза, та й цей віднедавна почав вивітрюватися з пам'яті. Проте він знав, що батькове майно має піти з торгів, і відчував, що, відбираючи в цей спосіб його власність, світ грубо розвінчує його мрії.

У Меріборо він заснув. Коли прокинувся, поїзд уже виїхав з Маллоу; батько спав на сусідній лавці. Холодне світанкове світло стелилося над околицею, над безлюдними полями й поснулими хатами. Він дивився на безмовні села, чув час до часу батькове глибоке дихання чи раптовий порух вві сні, і страх перед сном посів його душу. Оточений невидимо поснулими людьми, він сповнився дивним ляком, що вони можуть його скривдити; і став молитися, щоб швидше був день. Молитва, якої він не звертав ні до Бога, ні до святих, почалася з тремтіння — холодний ранковий вітрець прокрався в щілину дверей йому до ніг, — і закінчилася плетеницею безглуздих слів, що вклались йому під нав'язливий ритм поїзда, а німі телеграфні стовпи що чотири секунди акуратно розділяли галоп цієї музики тактовою рискою. Ця дика музика притлумила ляк, і, притулившись до віконної рами, він знов дав повікам заплющитись.

Був ще ранній ранок, коли вони протуркотіли бричкою через Корк, і Стівен ліг досипати у номері готелю «Вікторія». Яскраве і тепле сонячне світло лилося у вікно, шуміла вулиця. Батько стояв перед туалетним столиком і пильно розглядав своє волосся, і обличчя, і вуса, по-журавлиному витягуючи шию над дзбаном для води і вертячи нею в різні боки, щоб краще себе бачити. Водночас він мугикав собі під ніс, химерно викручуючи химерні слова:

Свідомість теплого, сонячного міста за вікном та м'які переливи, якими батьків голос оздоблював цю дивну радісно-смутну пісеньку, прогнали всяку нездорову нічну мряку зі Стівенової голови. Він швидко встав і одягся, а з кінцем пісні зазначив:

— Ця значно краща, ніж всі інші твої «збираночки».

— Гадаєш? — спитав містер Дедалус.

— Мені подобається, — сказав Стівен.

— Гарна стара пісенька, — сказав містер Дедалус, підкручуючи кінчики вусів. — Ех, шкода, ти не чув, як співав її Мік Лейсі! Бідний Мік Лейсі! Він, бувало, такі трелини додавав, що куди мені до нього! Хто-хто, а Мік умів втяти «збираночку», як ти кажеш.

На сніданок містер Дедалус замовив паштет з тельбухів і став розпитувати офіціанта про місцеві новини. Раз у раз розмова між ними йшла урозріз: згадуючи чиєсь прізвище, офіціант мав на думці теперішнього його власника, а містер Дедалус — його батька, а то й діда.

— Що ж, сподіваюсь, принаймні Королевин коледж нікуди не дівся, — мовив містер Дедалус. — Хочу його показати моєму парубійкові.

На вулиці Мардайк цвіли дерева. Вони увійшли на територію коледжу, і балакучий придверник повів їх напростець через прямокутне подвір'я. Але щокільканадцять кроків тріск жорстви під ногами вщухав, коли їх зупиняла та чи інша відповідь придверника:

— Та що ви кажете? То бідний Товстопуз помер?

— Помер, сер. Помер.

Під час цих зупинок Стівен стовбичив ззаду, знуджений тим, що говорилося, і неспокійно чекав, коли їхня процесія знову рушить. Поки вони перетнули прямокутник, неспокій його переріс у лихоманку. Він не міг збагнути, як це батько, завжди такий прозірливий, завжди підозріливий, міг повірити в услужливість придверника. Жвава південна вимова, що розважала його цілий ранок, тепер різала вуха.

Вони зайшли в анатомічний театр, де містер Дедалус, з допомогою придверника, шукав по столах свої ініціали. Стівен за ними не рвався — темінь і тиша амфітеатру, дух знемощілої, формальної науки, що панував там, пригнічували його, як ніколи. На парті перед собою він прочитав слово Foetus[1], вирізане в кількох місцях на темному в плямах дереві. Неочікувана легенда збурила йому кров: мав враження, що довкола нього — відсутні студенти цього коледжу і що він цурається їх. З одного слова, вирізаного на парті, постала картина їхнього життя, яку всі батькові слова не в силі були викликати. Широкоплечий вусатий студент старанно вирізує літери складаним ножем. Інші стоять і сидять довкола, підсміюючись з його рукомесла. Один штурхає його під лікоть. Широкоплечий, насупившись, огризається. Він одягнений в мішкуватий сірий костюм і черевики з дубленої шкіри.