Гуртом вони завернули на Клонліфську дорогу і почали розмову про книжки й письменників: говорили, які книжки читають і скільки книжок мають удома їхні батьки. Стівен слухав усе те з подивом — адже з цілого класу Боланд був найтупіший, а Наш — найледачіший. Та й справді, завершуючи балачку про улюблених письменників, Наш заявив, що найкращий між них — капітан Марріат.

— Дурне! — сказав Герон. — Спитай Дедалуса. Хто найкращий письменник, Дедалусе?

Стівен дочув глузливу нотку, тож уточнив:

— З прозаїків?

— Так.

— Думаю, Ньюмен.

— Кардинал Ньюмен? — перепитав Боланд.

— Так, — відповів Стівен.

Усміх на веснянкуватім обличчі Наша поширшав, коли він обернувся до Стівена:

— Тобі подобається кардинал Ньюмен, Дедалусе?

— Ну, багато хто каже, що Ньюмен у прозі найкращий стиліст, — пояснив їм обом Герон. — Тільки ж він — не поет.

— А хто ж, Героне, найкращий поет? — поспитав Боланд.

— Лорд Теннісон, звісно, — відповів Герон.

— О так, лорд Теннісон, — сказав Наш. — У нас вдома є всі його вірші в одному томі.

В цю мить Стівен забув, що зарікався мовчати, і вибухнув:

— Теннісон — поет? Він просто віршомаз!

— Перестань! — сказав Герон. — Всі знають, що Теннісон — найбільший поет.

— А хто ж, по-твоєму, найбільший поет? — спитав Боланд, штовхаючи ліктем сусіда.

— Байрон, звісно, — відказав Стівен.

Герон, а за ним інші двоє презирливо зареготали.

— З чого ви смієтеся? — спитав Стівен.

— З тебе, — сказав Герон. — Байрон — найбільший поет! Хіба що для неграмотних.

— Теж мені поет! — сказав Боланд.

— Заткнися, — напустився на нього Стівен. — Що ти знаєш про поезію, крім як шкрябати віршики на плитах у дворі, за які тебе хотіли на банти посадити.

Справді, подейкували, що Боланд написав на плитах у дворі віршик про однокласника, котрий часто їздив додому на поні:

Цей випад заціпив рота обом підмагачам, та Герон не вгамовувався.

— У кожному разі, Байрон був єретик, ще й розпусник.

— А мені байдуже! — запально вигукнув Стівен.

— Тобі байдуже, єретик він чи ні? — поспитав Наш.

— Що ти у цьому розумієш? — крикнув Стівен. — Ти за все життя не прочитав ані рядка невитлумаченого, — і Боланд так само.

— Я знаю, що Байрон був поганий чоловік, — мовив Боланд.

— Ану, хапай цього єретика! — крикнув Герон. В одну мить Стівен був у них в руках.

— Тейт вже піддав тобі раз за єресь у творі, — вів далі Герон.

— Я донесу йому завтра, — сказав Боланд.

— Ти? — сказав Стівен. — Ти не наважишся й писнути.

— Не наважуся?

— Ага. Нізащо в світі.

— Ти що собі дозволяєш! — закричав Герон, врізавши Стівенові ціпком по ногах.

Це був сигнал до нападу. Наш викрутив йому руки за спину, а Боланд підібрав з риштака довгий капустяний качан. Стівен одбрикувавсь і відбивавсь від ударів ціпком і вузлуватим качаном, та все ж його притисли спиною до загороди з колючого дроту.

— Визнавай: Байрон — погань.

— Ні.

— Визнавай.

— Ні.

— Визнавай.

— Ні. Ні!

Зрештою, після одчайдушних пручань, він вирвався. Його мучителі з криками й кпинами подалися в напрямку Джонс-роуд, а він, обірваний, розчервонілий, задиханий, брів за ними, напівосліплий від сліз, знавісніло стискав кулаки і хлипав.

І тепер, коли він повторював Confiteor під поблажливий сміх сусідів, а сцени того злого епізоду чітко і швидко пробігали в пам'яті, він дивувавсь, чому не тримає зла на тих, хто колись його мучив. Він аж ніяк не забув їх малодушшя й жорстокості, та згадка про це не зроджувала гніву. Тому всі описи шаленої любові й ненависті, які він стрічав у книжках, здавались йому несправжніми. Навіть того вечора, шкандибаючи додому по Джонс-роуд, він відчув, як якась сила очищає його від того знавісніння так легко, як очищують плід від м'якої, стиглої шкірки.

Він і далі стояв з двома товаришами в глибині під навісом, ледве прислухаючись до їхніх балачок чи до оплесків у театрі. Вона зараз там, серед загалу, — може, чекає, коли з'явиться він. Він спробував пригадати її риси, але не зміг. Пам'ятав лише напнутий каптуром шаль та темні очі, манливі й бентежні. Хтозна, чи думала вона про нього, як думав про неї він. У темряві, потай від своїх сусідів, він вклав пучки пальців собі в другу долоню, — ледь-ледь торкнувся і легенько натис. Ні, натиск її пальців був легший і твердіший: умить спогад про цей доторк теплою невидимою хвилею затопив його мозок і тіло.

Попід навісом бігцем біг до них якийсь хлопець. Був схвильований і важко дихав.

— О, Дедалус! — вигукнув він, — Дойл там на тебе вогнем дише. Тобі пора бути там, вдягатися для виходу на сцену. Давай, не тягни.

— Він уже йде, — сказав Герон посланцеві, бундючно затягуючи слова, — прийде, коли захоче.

Хлопець повернувся до Герона і повторив:

— Дойл такий лютий, аж кипить.

— Передай, будь ласка, Дойлові мої найкращі вітання і те, де я його маю, — відповів Герон.

— Ну, я пішов, — сказав Стівен, якого мало обходили нюанси гонору.

— Я б не пішов, — сказав Герон. — Ще чого! У такий спосіб за старшокласником не посилають. Лютий, аякже! Хай тішиться, що ти взагалі граєш у його дурнуватій виставі.

Цей дух задерикуватого побратимства, помітний віднедавна у його суперникові, не міг відвернути Стівена від його звички до мовчазного послуху. Він не довіряв заворухам і не вірив у щирість такого побратимства, в якому добачав жалюгідну претензію на чоловічу зрілість. Заторкнуте тут питання гонору, як і всі інші подібні питання, було для нього дріб'язковим. Чи душа його вганялася за своїми невловними маніями, а чи спинялася в нерішучості, він постійно чув голоси батька та вчителів: вони казали, щоб він передовсім був джентльменом і передовсім добрим католиком. Ці голоси і зараз відлунювали в його вухах. Коли відкрився гімнасій, він почув інший голос, який казав йому бути сильним, і мужнім, і здоровим, а коли в коледжі почав набирати сили рух за національне відродження, ще один голос велів йому бути вірним своїй країні і докласти зусиль до повернення її занедбаної мови й традицій. В мирському світі, він передбачав, мирський голос звелить йому трудитись, щоб повернути батькове занедбане становище, як тепер голос шкільних побратимів каже йому бути порядним хлопцем, захищати товаришів від нападок, ручатися за них і робити усе, щоб випросити для шкільної громади вільні дні. Через дзвеніння всіх тих голосів він нерішуче спиняв гони за маніями. Вряди-годи він прислуховувався до них, але почувався щасливим лише далеко від них, поза чутністю їхнього поклику, коли був сам або в товаристві своїх уявних побратимів.

У ризниці опецькуватий рожевощокий єзуїт та якийсь дідок у потертому синьому одязі порпались у скриньці з гримом та білилами. Вже загримовані хлопці вешталися поблизу або стовбичили, обережно і боязко торкаючи пальцем обличчя. Посеред ризниці стояв молодий єзуїт, гість коледжу, і ритмічно перегойдувався з носаків на п'яти, глибоко засунувши руки в кишені. Його маленька голова, оздоблена лискучими рудими кучерями, і свіжопоголене обличчя добре пасували до бездоганної охайності сутани і бездоганних черевиків.

Поки він розглядав гойдливу постать та відчитував для себе легенду його глузливої посмішки, на гадку прийшло прислів'я, почуте від батька ще до відправки його до Клонґовза: єзуїта пізнати по одежі. Водночас майнула думка, що вдачею його батько чимось схожий на цього усміхненого, елегантного священика: була тут якась доля профанації і самого священичого сану, і ризниці, чию тишу прогнали голосні розмови та жарти, а повітря зіпсули газ та брильянтин.

Поки дідок малював йому зморшки на чолі і підсинюв щелепи, він неуважно слухав голос опецькуватого молодого єзуїта, що казав йому говорити чутніше і ясно проговорювати головні моменти. Оркестр заграв «Лілію Кілларні» — ще кілька хвилин, і завіса підніметься. Страху перед сценою у нього не було, тільки принижувала думка про роль, яку він має грати. Згадавши деякі репліки, він відчув раптовий прилив крові до нафарбованих щік. Та щойно уявив собі серед публіки двійко серйозних, манливих очей, як цей образ одразу змів усі сумніви і воля зібралась в кулак. У нього немов вселився хтось інший: вірус юності та піднесення передався і йому; куди й поділась хмурна недовірливість. На якусь мить він повірив, що справді одягся в дитинство і, стоячи за лаштунками серед інших акторів, сміявся разом з ними, поки двоє дужих священиків, різко смикаючи за мотузки, тяти угору геть перекошену завісу.