Після того як немовлята побачили, що один об’єкт допомагає трикутнику піднятися на гору, а другий — заважає, вони могли взяти один із них.

Двадцять шість із двадцяти восьми (дванадцять із дванадцяти шестимісячних) малюків вибрали помічника. Після цього експериментаторові показали відеозаписи поведінки немовлят, які дивилися на помічника або шкідника. І лишень на підставі їхньої міміки дослідниця майже стовідсотково визначала, кого бачить кожна дитина.

Шестимісячні немовлята, ще не навчившись повзати, ходити й говорити, тільки-но опановуючи нехитре вміння сидіти і їсти ложечкою, здатні визначати наміри і бажання, добро і зло, про що свідчать їхні вибір і міміка.

Безперечно, мораль — набагато складніша матерія. Ми не будемо вважати людину доброю або поганою тільки тому, що вона комусь допомогла чи ні. Наприклад, допомагати злодієві ганебно. А що про це думають немовлята? Ми запливли в каламутні води засад моралі й права. Але навіть у цій сфері малюки від дев’яти місяців до року мають тверді переконання.

▶ Експеримент, який доводить це, відбувається так. Діти бачать маріонетку, яка намагається підняти кришку коробки, щоб вийняти іграшковий м’яч. Тоді з’являється лялька-помічник, і вони разом піднімають накривку й дістають іграшку. А в іншій сценці асоціальна маріонетка з лихим наміром вискакує на коробку, з грюкотом зачиняє її й не дає першій дістати м’яч. Вибираючи між двома іграшками, немовлята надають перевагу помічникові. І тут Вінн вирішує додати цікавий елемент: визначити, що діти, задовго до того як вивчать ці слова, думають про обкрадання зловмисника.

Вона вигадала третій акт лялькової вистави, у якому помічник губить іграшку. Іноді в цьому саду переплетених стежок з’являвся новий герой і повертав м’яч. В інших випадках приходив іще один персонаж, крав його й тікав. Немовлята віддавали перевагу героєві, який повертав м’яч.

Але найцікавіша й найзагадковіша частина — це сцени з асоціальною маріонеткою, яка зумисне вискакувала на коробку. Тут немовлята змінювали звичні вподобання. Вони симпатизували ляльці, яка викрадала м’яч і тікала. Для дев’ятимісячних дітей той, хто заслужено карає поганця, кращий, ніж той, хто йому допомагає, принаймні у світі маріонеток, коробок і м’ячів[15].

Діти, які ще не вміють говорити й поки не здатні координувати свої рухи, щоб узяти предмет, не просто судять інших за їхніми вчинками. Вони враховують контекст і попередні події, оперуючи досить складним розумінням справедливості. Як бачимо, когнітивні здібності в період раннього розвитку людини виявляються дуже непропорційно.

Ми, дорослі, у судженнях про інших далекі від неупередженості. Не тільки пам’ятаємо історію й контекст їхніх дій (так і має бути), а й по-різному оцінюємо людину, яка вчинила певну дію або стала її жертвою, залежно від того, схожа вона на нас чи ні (а так не має бути).

Представники всіх культур частіше приятелюють і виявляють емпатію до тих, хто виглядає, як вони. Натомість тих, хто відрізняється, ми судимо суворіше й досить байдужі до їхніх страждань. В історії повно прикладів, коли спільноти людей ігнорували, а в гіршому разі масово підтримували насильство, спрямоване проти тих, хто від них відрізнявся.

Ця суб’єктивність позначається навіть на офіційному правосудді. Деякі судді під час винесення вироку виявляють расове упередження, імовірно, навіть не підозрюючи, що воно вплинуло на рішення. У США чоловіків-афроамериканців у шість разів частіше позбавляють волі, ніж білих. Невже ця різниця у вироках (хоча б частково) зумовлена різними підходами до приймання рішень? Питання здається доволі прямим, але відповісти на нього непросто, тому що потрібно якось відмежувати цей психологічний фактор від можливих расових відмінностей у характеристиках справи. Сенділ Муллайнатан, професор економіки в Гарварді, запропонував розв’язати цю проблему на базі американської практики призначення судді для кожної справи методом випадкової вибірки. Отже, у середньому типи справ та ефективність захисників однакові для всіх служителів Феміди. Відмінності вироків для різних рас можна було б пояснити неоднаковим професіоналізмом адвокатів, призначених державою (не випадково). Якби справа була тільки в цьому, різниця у всіх суддів збігалася б. Проте Муллайнатан виявив величезну диспропорцію — майже двадцятивідсотковий розрив у вироках представникам різних рас. Це переконливо доводить, що расова належність у залі суду важлива. Метод має свої обмеження, тому що не дозволяє виявити причину варіативності суддівських рішень: це одні дискримінують афроамериканців, чи інші — білих, чи відбуваються обидва процеси.

Зовнішність також впливає на шанси працевлаштування. Ще на початку сімдесятих років двадцятого століття кілька досліджень продемонстрували, що роботодавці зазвичай вбачають у привабливих кандидатів кращі якості для обіймання посади й більший потенціал, ніж у менш симпатичних суперників. Звісно, це не просто заяви. Тих, кого вважали привабливішими, дійсно наймали частіше. У п’ятому розділі ви дізнаєтеся, що всі люди схильні вигадувати ретроспективні пояснення, щоб виправдати свій вибір. Тому, найімовірніше, ланцюг подій виглядає так: спочатку інтерв’юер вирішує найняти кандидата (з-поміж іншого й через привабливість), а тоді вигадує довгий список характеристик (здібніший, більше підходить для цієї посади, надійніший…), щоб виправдати вибір, який насправді не мав нічого спільного з усім відзначеним.

Упередження базуються не тільки на схожості зовнішності, а й на спільності релігії, культури, етносу, політичних і навіть спортивних уподобань. Останній приклад здається безневинним, але гарно ілюструє тезу, бо ми точно знаємо, що часом відмінності в спортивних уподобаннях мають драматичні наслідки. Людина належить до певної спільноти — клубу, країни, континенту. Вона сумує й радіє разом зі своєю спільнотою. У тисяч людей, яких об’єднує лише належність до племені (колір футбольної форми, квартал чи історія), щастя й біль резонують. Але це ще не все: існує задоволення від страждання інших племен. Бразилія радіє поразкам Аргентини, і навпаки. Фанат «Ліверпуля» радіє м’ячу у воротах «Манчестер Юнайтед». Уболіваючи за улюблені спортивні команди, ми часто не пригнічуємо вияви Schadenfreude[16] — задоволення від страждання тих, хто відрізняється від нас.

Звідки це взялося? Можливо, з еволюційного коріння й родового минулого: на якомусь етапі розвитку людини колективне прагнення захищати те, що належить її племені, стало виграшним і перетворилося на адаптивний механізм. Це лише припущення, але воно залишає чіткі сліди, які реально відстежити. Якщо Schadenfreude — складова нашого мозку (тобто закріпилося в результаті повільного навчання в історії еволюції), то воно проявляється на ранніх етапах життя, коли ми ще не сформували політичну, спортивну чи релігійну самоідентифікацію. І ось як це відбувається.

▶ Вінн провела експеримент, щоб з’ясувати, кому віддають перевагу немовлята: тим, хто допомагає чи шкодить несхожим на них людям. Дослід також відбувався в театрі маріонеток. Перед цим немовляті віком 9—14 місяців, яке зручно сиділо на колінах матері, пропонували вибрати крекер або спаржеву квасолю. Без сумніву, уподобання в їжі — ключ до істинних і глибоких прив’язаностей.

З досить великим інтервалом на сцені по черзі з’являлися дві маріонетки. Одна демонструвала подібність до немовляти й казала, що любить ту їжу, яку воно обрало. Тоді лялька йшла, а в іншій сцені вона гралася м’ячем і стикалася з двома різними маріонетками — помічником і злодієм. Далі немовлят просили вибрати одну з ляльок, і вони завжди віддавали перевагу помічникові. Той, хто допомагає схожим на нас, — добрий. Але коли м’яч губила лялька, яка вибрала іншу їжу, немовлята частіше обирали крадія. Як і у випадку зі злодієм. Це було гастрономічне Schadenfreude: немовлятам подобалася маріонетка, яка шкодила тому, хто любив іншу їжу.