Моральні засади виявляються чітко, а часом неочікувано. Людська схильність розділяти соціум на групи, підтримувати свою й протистояти іншим частково продовжує упередження, що виявляються на ранніх етапах розвитку. Ще один добре досліджений приклад — мова й акцент. Маленькі діти довше дивляться на людину, яка розмовляє їхньою рідною мовою з аналогічним акцентом (іще один аргумент на користь білінгвізму). З часом це упередження в погляді зникає, але виявляється в інших діях. Дворічні діти охочіше беруть іграшки в носіїв своєї мови. У шкільному віці це впливає на вибір друзів. Подорослішавши, ми помічаємо культурну, емоційну, соціальну та політичну сегрегацію[17], яка відбувається через використання різних мов на близьких територіях. Вона розгортається не просто через лінгвальний фактор. Якщо узагальнити, то протягом усього розвитку діти прагнуть зблизитися з тим самим типом людей, на яких вони охоче дивилися в ранньому дитинстві.

Як і здібності до мови, упередження розвиваються, трансформуються й перебудовуються з набуттям досвіду. Звісно, жодна наша риса не є повністю вродженою, усе так чи інакше формується під впливом культурної та соціальної взаємодії. Головна думка цієї книжки — виявивши й зрозумівши ці передумови, ми отримаємо знаряддя для їх модифікації.

У романі «Еміль, або Про виховання» Жан-Жак Руссо пропонує схему виховання ідеального громадянина. У наш час освіта Еміля виглядала б екзотично. Протягом усього дитинства хлопця люди з його оточення жодного разу не порушують теми моралі, суспільних цінностей, політики чи релігії. Він ніколи не чує тверджень, на яких ми, сучасні батьки, так часто наголошуємо: потрібно ділитися, потрібно бути уважним до людей та справедливим. Ні. Освіта Еміля більше схожа на стиль навчання, який містер Міяґі застосовує до Деніела ла Руссо у фільмі «Малюк-каратист», — чиста практика, жодних слів.

У дванадцять років Еміль на власному досвіді вивчає поняття власності, коли сильно захоплюється створенням своєї грядки. Якось він приходить із лійкою в руках і бачить, що його городець зруйновано.

▶ Але що він бачить! О горенько! […] Що стало з мого труду, солодкого плоду плекань і утоми? Хто пограбував мене до нитки? Хто відняв у мене мої боби? Маленьке сердечко наповнилося гіркотою першої зустрічі з несправедливістю.

Наставник Еміля навмисне зруйнував грядку й змовився із садівником, щоб той узяв відповідальність на себе, запропонувавши конкретне виправдання. Тоді садівник звинуватив хлопця в знищенні посаджених раніше на тій самій грядці динь. Еміль потрапляє між двох вогнів правових принципів. З одного боку — впевненість, що вирощені важкою працею боби належать йому, а з другого — переважне право садівника як власника земельної ділянки.

Наставник ніколи не пояснював Емілеві ці ідеї: на думку Руссо, найкращий спосіб ознайомитися з поняттями власності й відповідальності — реальний життєвий досвід. Еміль обдумує болючу ситуацію, вплив своїх дій на інших і починає розуміти потребу взаємоповаги, щоб уникати подібних конфліктів. Він готовий рефлексувати на тему договору та обміну, тільки відчувши її на власній шкурі.

Мораль історії про Еміля очевидна: не варто бомбардувати наших дітей порожніми словами. Спочатку хай зрозуміють їхнє значення через конкретний досвід. Хоча люди інтуїтивно здогадуються про це, а така думка неодноразово звучала в історії філософії та освіти[18], майже ніхто не дослухається до неї сьогодні. Насправді майже всі батьки безперервно годують дітей правилами, яких самі не дотримуються: скільки «сидіти» в смартфоні, що їсти, чим ділитися, коли казати дякую, вибачте й будь ласка, як негідно ображати інших тощо.

Мені здається, що розбивання піньяти[19] ідеально передає людську природу. Якби марсіанин прилетів і побачив, що робиться, коли розбивають пап’є-маше й починається цукерковий дощ, він осягнув би всі наші бажання, вади, імпульси й витіснення. Ейфорію й меланхолію. Він побачив би дітей, які нагрібають стільки солодощів, скільки можуть утримати в руках, штовхають інших, щоб виграти час на обмежений ресурс; батька, який вимагає, щоб донька поділилася зайвими трофеями з іншими; хлопчика, який заливається сльозами в кутку; курс обміну на офіційному й чорному ринку, а ще сформовані групами батьків мікроуряди, що хочуть уникнути ситуації, яку Ґаррет Гардін назвав трагедією общин[20].

Перед тим як стати видатними юристами, філософами чи економістами, діти (зокрема, як колись і малі Аристотель, Платон і Піаже) мають інтуїтивне розуміння власності та володіння. Діти починають використовувати займенник мій раніше, ніж я чи своє ім’я. Мовний розвиток відображає незвичайне явище: поняття власності передує поняттю ідентичності.

У боротьбі за власність діти відпрацьовують принципи права. Найменші претендують на щось, аргументуючи власним бажанням: «Це моє, бо я його хочу»[22]. Згодом, приблизно у два роки, вони визнаю´ть право інших назвати ту саму власність своєю й починають наводити аргументи на свою користь. Розуміння чужої власності спричиняється до відкриття існування інших осіб. Перші аргументи дітей звучать так: «Я взяла це першою», «Вони дали це мені». Така інтуїтивна впевненість, що людина, яка першою торкнулася якогось предмета, отримує необмежене право користуватися ним, не зникає в дорослому віці. Емоційні суперечки за місце для паркування, сидіння в автобусі чи претензії на острів країни, яка першою підняла на ньому прапор, — приватні та інституційні приклади такої евристики. Мабуть, не так уже й дивно, що в масштабних соціальних конфліктах, як-от на Близькому Сході, сторони повторюють аргументи зі сварки дворічних дітей: «Я прийшов сюди перший», «Вони дали це мені».

Операції на шкільному подвір’ї, або Витоки комерції та злодійства

На шкільному баскетбольному майданчику володар м’яча стає водночас володарем гри. Йому належить привілей формувати команди й оголошувати матч закінченим. Такі переваги можна використати в переговорах. Філософ Ґуставо Файґенбаум в Ентре-Ріос, Аргентина, і психолог Філіпп Роша в Атланті, США, постановили собі зрозуміти цей світ. А саме формування в дітей понять власності й щедрості під впливом внутрішнього чуття, практичного досвіду й правил. У результаті вони започаткували соціологію ігрового майданчика. Подорожуючи до країни дитинства[23], Файґенбаум і Роша дослідили обмін, подарунки та інші операції, які відбуваються на подвір’ї початкової школи. Вивчаючи обіг маленьких фігурок, вони виявили, що економічні відносини в очікувано наївному шкільному світі формалізовані. Діти ростуть, і позики, передача прав та майбутня вартість поступаються конкретним обмінам, поняттям грошей, корисності та вартості речей.

Як і в дорослому світі, не всі операції в країні дитинства законні. Трапляються крадіжки, шахрайства й зради. Руссо припускав, що правила співіснування слід вивчати через конфлікти. І це відбувається на безпечнішому, ніж реальне життя, шкільному подвір’ї, яке стає благодатним ґрунтом для гри в правопорядок.

Різноманітні спостереження Вінн та її колег наштовхують на думку, що зовсім малі діти вже мають задатки моральних суджень. На противагу їм Піаже, спадкоємець традиції Руссо, вважає, що уявлення про добро і зло з’являються в дитини тільки в шість-сім років. Ґуставо Файґенбаум і я вирішили розсудити видатних мислителів-психологів і паралельно з’ясувати, як діти стають громадянами.

▶ Ми показали групі дітей від чотирьох до восьми років відео з трьома персонажами: перший мав шоколадки, другий просив їх позичити, третій — крав. Тоді поставили їм низку запитань, щоб виміряти глибину розуміння моралі й визначити, з ким — злодієм чи позичальником[24] — вони хочуть дружити й чому, а також що повинен зробити злодій, щоб компенсувати шкоду жертві. Так ми дослідили розуміння справедливості в операціях на шкільному подвір’ї.