Один із найкращих сучасних лінгвістів Андреа Моро відзначає, що насправді рідна мова — це мова друзів, а не батьків дитини. Малюки, які зростають у чужій країні, говорять мовою однолітків краще, ніж материнською. Впровадження внутрішнього менторства в класі — це привнесення у формальну освіту методу, поширеного та результативного в школі життя.

Хоча внутрішнє менторство не таке ефективне, як наставництво експерта, воно вигідне не лише з практичних та економічних міркувань. Навчаючи іншого, ментор навчається сам. Цей ефект зберігається, навіть коли вони з учнем є однолітками й періодично міняються ролями.

Такий перспективний метод потрібно частіше застосовувати в навчальному процесі. Але існує важливе застереження. Іноді діти помітно вдосконалюють свої знання, коли навчають інших. А іноді ні. Якби вдалося зрозуміти, коли цей метод працює, то ми отримали б дуже гарний рецепт поліпшення освіти, а ще розкрили б важливу таємницю навчання.

Цю проблему дослідили Род Роско й Мішелен Чі, проаналізувавши різні форми взаємного навчання. Вони виявили, що статус ментора йшов на користь учневі, коли було дотримано таких принципів:

1) ментор повторює й перевіряє знання учнів і в такий спосіб визначає помилки, заповнює прогалини й створює нові ідеї;

2) ментор застосовує аналогії й метафори для пояснення понять і розставляє пріоритети у вивченій інформації. Навчати — значить не просто перелічувати факти, а будувати сюжет, який поєднує інформацію в цілісну історію.

Ці принципи нагадують уже знайомий нам палац пам’яті. Запам’ятовування більше схоже на творчий процес, ніж на механічне розташування інформації в закамарках мозку. Щоб спогади були виразними й жили довго, потрібно організувати їх у візуальний сюжет, логіка розгортання якого нагадує будову палацу й базується на причинно-наслідкових зв’язках. Зараз ми можемо застосувати цю ідею до всього мислення. Коли студенти навчають інших, вони організовують опановані раніше концепти в новій формі, яка сприяє запам’ятовуванню й засвоєнню щойно здобутих знань. Ментори будують свої палаци думки.

Мені було приблизно шістнадцять, коли я прочитав коротке оповідання про двох людей, які дуже сильно любили одне одного. Одного вечора вони кохаються, а тоді він іде в душ. Вона курить у ліжку й дослухається до відгомонів любові у своєму тілі. А з ним трапляється нещасний випадок: він підковзується, падає, ударяється головою об ванну. І помирає в цілковитій тиші, і ніхто, навіть вона, не знає, що сталося. Оповідання про ту мить, коли їх розділяє якийсь метр, вона безмежно щаслива завдяки коханню до нього, а він мертвий. Я не пам’ятаю ні автора, ні назви, тільки дешевий папір і неякісно надруковані журнальні сторінки. Згодом мені трапилася схожа ідея в останній новелі антології, яку уклали Борхес і Біой Касарес. Це оповідання називалося «Величезний чужий світ»{Автор — перуанський письменник Сіро Алеґрія. (Прим. пер.)}: «Кажуть, Данте в сороковому розділі “Нового життя” пише, що дуже здивувався, зустрівши на вулицях Флоренції пілігримів, які не чули про його кохану Беатріче».

Ця книжка і, мабуть, уся моя наукова пригода — спроба відповісти на запитання, приховані в обох текстах. Думаю, що кожен із нас так чи інак цього прагне. Існує raison d’être слів, обіймів, любові. А ще сварок, суперечок, ревнощів. І він полягає в тому, що ми виражаємо свої почуття, погляди й ідеї незграбною мовою тіла.

Якби я мав підсумувати ідею цієї книжки однією фразою, то сформулював би її як «спроба пролити світло на таємниці людського мислення». Пошук відповідей триває від першої до останньої сторінки. Це і дослідження дитячого мислення, що мають на меті краще зрозуміти бажання, потреби й уміння немовлят, приховані за сімома печатками відсутності мови. І спроби, зірвавши маску свідомості, за якою ховається думка, збагнути, як ми приймаємо рішення чи звідки беруться сміливість, примхи й погляди на життя. І, зрештою, педагогіка, якій присвячений останній розділ і яку я як нейродослідник вважаю надбанням людства, що об’єднує нас і заохочує ділитися знаннями й ідеями, щоб світ перестав здаватися настільки величезним і чужим.

Під час вивчення мозку доцільно розділяти його на окремі частини. Деякі з них розмежовані жолобками й щілинами. Кору, що охоплює всю поверхню півкуль головного мозку, можна поділити на чотири великі частки: лобову, тім’яну, потиличну й скроневу. Тім’яна й лобова частки розмежовані центральною борозною. Кожна з цих великих частин кори виконує численні функції й водночас має певну спеціалізацію. Лобова частка виконує роль «диспетчерської вежі» мозку. Наприклад, зголоднівши, без неї ми не змогли б втриматися від споживання їжі, здатної зашкодити. Лобова кора регулює, пригнічує й виконує різноманітні процеси в мозку, а також відповідає за планування. Потилична частка забезпечує зорове сприйняття. Тім’яна частка обробляє інформацію, отриману від органів чуття, і узгоджує її з нашими діями. Завдяки їй ми можемо впіймати м’яч, тобто керуємо своїми рухами, використовуючи інформацію про його швидкість і траєкторію в режимі реального часу. А скронева частка зберігає спогади й виконує роль містка між зором, слухом і мовленням.

Ці великі частини, своєю чергою, поділяються на менші за будовою чи функціями. Наприклад, моторна кора — це частина лобової, яка керує м’язами, а соматосенсорна — частина тім’яної частки, що координує тактильне сприйняття.

У щілині, яка розділяє дві півкулі мозку, вирізняють частини лобової кори, наприклад вентромедіальну префронтальну кору й орбітофронтальну кору, які відповідають за об’єктивні аспекти процесу прийняття рішень — визначення цінності та ризикованості різних варіантів. Поясна кора міститься в нижній ділянці лобової й тім’яної кори. Її частина, ближча до лоба (передня поясна кора), відіграє головну роль у здатності спостерігати й контролювати наші дії. Наприклад, коли, тільки-но зробивши щось, ви розумієте, що помилилися, це сигнал від передньої поясної кори. Натомість задня поясна кора (ближча до потилиці ділянка) активізується, коли ви замислилися чи замріялися. І, нарешті, у центрі мозку міститься таламус, який вимикається, коли ви спите чи перебуваєте під наркозом, і вмикається під час пробудження.

Розділ 1. Витоки мислення

Abrams, David S., Marianne Bertrand and Sendhil Mullainathan. ‘Do judges vary in their treatment of race?’, The Journal of Legal Studies 41.2 (2012): 347—83

Anderson, Peter. ‘Assessment and development of executive function (EF) during childhood’, Child Neuropsychology 8.2 (2002): 71—82

Bialystok, Ellen. Bilingualism in Development: Language, Literacy, and Cognition. Cambridge University Press, 2001

Carey, Susan. The Origin of Concepts. Oxford University Press, 2009

Costa, Albert, Mireia Hernández and Núria Sebastián-Gallés. ‘Bilingualism aids conflict resolution: evidence from the ANT task’, Cognition 106.1 (2008): 59—86

Diamond, Adele. ‘Executive functions’, Annual Review of Psychology 64 (2013): 135—68

Diamond, Adele, and Patricia S. Goldman-Rakic. ‘Comparison of human infants and rhesus monkeys on Piaget’s AB task: evidence for dependence on dorsolateral prefrontal cortex’, Experimental Brain Research 74.1 (1989): 24—40

Dipboye, Robert L., Richard D. Arvey and David E. Terpstra. ‘Sex and physical attractiveness of raters and applicants as determinants of resume evaluations’, Journal of Applied Psychology 62.3 (1977): 288

Gallese, Vittorio, and Alvin Goldman. ‘Mirror neurons and the simulation theory of mindreading’, Trends in Cognitive Sciences 2.12 (1998): 493—501

Garbin, Gabrielle, et al. ‘Bridging language and attention: brain basis of the impact of bilingualism on cognitive control’, Neuroimage 53.4 (2010): 1272—8