Дослідники подумали, що, можливо, чоловік не почув запитання чи заснув. Звісно, у пацієнтів у вегетативному стані це визначити дуже складно. Результати водночас демонструють безмежний потенціал дверей до раніше недосяжного світу і вселяють скепсис.

Останнє твердження, як на мене, доречно попереджає про «слабку ланку» наукової комунікації, яка призводить до спотворення реальності. Сліди спілкування з пацієнтами у вегетативному стані обнадійливі, але все одно дуже обмежені. Можливо, теперішні ліміти подолає вдосконалення технології, але вірити самому чи переконувати інших, що експеримент виявив у цих людей повноцінну свідомість, означає поширювати обман. Ми ж не знаємо: а раптом це набагато складніший для розуміння стан роз’єднаного, фрагментарного розуму?

Я та мій друг і постійний соратник Трістан Бекінштейн вирішили докладніше розглянути це питання.

Для цього обрали досить вузький підхід — визначити мінімальні поведінкові показники, що свідчать про свідомість. Ми знайшли підказку в експерименті чудового нейробіолога, що вивчає пам’ять, — Ларрі Сквайра, який видозмінив класичну демонстрацію Павлова.

▶ Експеримент виглядає так: поки людина дивиться фільм Чарлі Чапліна, вона чує низку звуків: пі, бу, пі, пі, бу… Один тон високий, другий — низький. Через секунду після низького тону[50] на повіку людини спрямовують трохи неприємний струмінь повітря.

Майже половина учасників виявила закономірність: подув повітря відбувається після низького тону. Інші не помітили цього й не зрозуміли правил гри. Вони могли описати звуки й набридливі подуви, але зв’язку між ними не помітили. Лише в тих, хто свідомо осягнув правила гри, з’явилася природна реакція — заплющувати око після низького звуку, щоб уникнути потенційного дратівливого струменя.

Хоча результати Сквайра здаються несерйозними, вони досить важливі. Проста процедура стала мінімальним тестом — тестом Тюрінга — на наявність свідомості. Це ідеальне поєднання того, що ми хотіли дізнатися (чи є свідомість у пацієнтів у вегетативному стані?), і того, що могли зафіксувати (кліпають вони чи ні, адже ця дія для них доступна). І ми з Трістаном озброїлися цими параметрами, щоб виміряти рівень свідомості пацієнтів у вегетативному стані.

Я чітко пам’ятаю один із небагатьох моментів у своїй науковій кар’єрі, коли відчув запаморочливість відкриття: у Парижі ми з Трістаном побачили пацієнта, який вчився так само ефективно, як повністю свідомі люди. Після копіткого повторення процедури ми виявили, що тільки в трьох із тридцяти п’яти перевірених пацієнтів зафіксовано залишкову свідомість.

▶ Багато років ми вдосконалювали досліди, щоб краще зрозуміти, як пацієнти у вегетативному стані, що виявляють ознаки свідомості, сприймають реальність. Для цього Трістан ускладнив експеримент зі звуками й подувами. У новому досліді учасники мали виявити, що струмінь повітря передує словам однієї семантичної категорії. Для того щоб збагнути цей зв’язок, було недостатньо просто демонструвати ознаки свідомості. Учасник повинен був зосередитися на словах. Тобто ті, хто відволікався чи концентрувався на іншій грі, вчилися набагато гірше.

Отже, ми мали змогу перевірити здатність пацієнтів у вегетативному стані фокусувати увагу й виявили, що їхній спосіб навчання нагадує поведінку людей, які відволіклися на щось інше. Мабуть, функціонування розуму тих небагатьох вегетативних пацієнтів, які виявляють ознаки свідомості, найкраще можна описати як хаотичне мислення в нестабільному стані зниженої уваги.

Свідомість має багато ознак. На їх основі можна спробувати визначити, чи свідома людина, але жоден аргумент за чи проти ніколи не буде стовідсотково точним. Якщо активність лобової частки й таламуса нормальна, якщо узгодженість церебральної діяльності сягає середнього рівня, якщо окремі стимули генерують синхронні процеси й через 300 мілісекунд спричиняють потужний сплеск активності мозку, якщо існують свідчення про спрямовану роботу уяви та навчання, яке вимагає усвідомлення… Якщо все це зафіксовано в однієї людини, то дуже ймовірно, що вона має свідомість. Коли ж спостерігають тільки окремі ознаки, упевненість меншає. На сьогодні сукупність цих інструментів — найкращий спосіб діагностувати потенційну свідому діяльність, який є в нашому розпорядженні.

Дослідження чужого мислення — це також шанс зазирнути до таємничого всесвіту новонародженого. Як розвивається свідомість до моменту, коли дитина може виявити її мімікою чи виразними словами[51]?

Організація мислення новонароджених складніша й більш абстрактна, ніж здається. У першому розділі ми пересвідчилися, що в них формуються числові й моральні поняття. Але ці мисленнєві процеси можуть бути неусвідомленими й небагато кажуть про суб’єктивну обробку досвіду в процесі розвитку. То як — немовлята свідомі того, що з ними відбувається, своїх спогадів, сприйняття близьких або ж почуттів? Чи їхня поведінка — це просто рефлекси й неусвідомлене мислення?

Перед нами зовсім нова сфера досліджень. Перший крок у ній зробила моя багаторічна подруга й колега Жізлен Дуен-Ламбертц. Її стратегія була проста: перевірити мозкову активність немовлят на наявність церебральних ознак свідомості, притаманних дорослим. Для цього знадобилася хитрість з експерименту, який з’ясовував зародження свідомих процесів із несвідомих у мозку дорослого.

У віці п’яти місяців перша фаза церебральної реакції практично сформована. Вона фіксує візуальні стимули — байдуже, потрапляють вони у свідомість чи ні. На цьому етапі зорова кора вже здатна розпізнавати обличчя з тією ж потужністю й швидкістю, що й у дорослих.

Друга хвиля, притаманна винятково свідомому сприйняттю, змінюється впродовж розвитку. В рік вона вже практично закріпилася й відрізняється від дорослої тільки суттєвою повільністю. Замість 300 мілісекунд для синхронізації мозку потрібна майже секунда, наче кіно дитячої свідомості трохи відстає. Це нагадує ситуацію, коли ми дивимося трансляцію матчу із запізненням і чуємо, як сусіди кричать: «Гол!», до того як побачимо його самі.

Ця затримка ще помітніша в п’ятимісячних немовлят. Вони ще не говорять, не повзають і не можуть сидіти, але демонструють церебральну активність, яка свідчить про масштабну реакцію мозку, що триває після зникнення стимулу.

Це найкращий доступний доказ, який дозволяє припустити, що немовлята усвідомлюють візуальний світ. Це свідомість, хоча, ймовірно, не настільки прив’язана до чітких зображень, заплутана, повільніша й більш невпевнена. Принаймні це розповів нам їхній мозок.

Наука вперше наблизилася до доти невідомих вод суб’єктивного мислення немовлят, щоб не просто визначати, що вони вміють робити, як реагують, спостерігають чи запам’ятовують, а проникнути в більш особисту й таємну сферу: що сприймає їхній свідомий розум.

Питання свідомості немовлят чи людей у вегетативному стані перестало бути сферою здогадів. Зараз ми володіємо інструментами, які дозволяють миттєво й безпосередньо проникнути на фабрику мислення. Ці засоби дають змогу пробитися крізь герметичні й приховані бар’єри самотності.

Ми досі нічого не знаємо про матеріальну основу свідомості, так само як раніше було з фізикою теплоти. Але, попри суттєві прогалини, уже сьогодні вміємо маніпулювати свідомістю: вмикати й вимикати її, читати й розпізнавати. І це просто неймовірно.

Вони обоє лежать. Він низьким монотонним голосом розповідає їй історію, яку розповідав уже тисячу разів. Видихає повітря, і його голосові зв’язки від цього вібрують. Язик, губи й піднебіння модулюють звук. Менш ніж за одну тисячну секунди тиск звукової хвилі потрапляє у вухо доньки. Вона слухає, і звук знову перетворюється на рух, тепер уже на барабанній перетинці. Коливання активує механічні рецептори на вершечку волоскових клітин — неймовірного біологічного інструмента, що трансформує вібрацію повітря в електричні імпульси. Кожен порух цих клітин відкриває мікроскопічні канали, якими рухаються йони. Вони генерують струм, що передається в слухову кору, де нейрони реконструюють слова, які дівчинка, як завжди, повторює пошепки. Вона слухає казку, яку чула вже тисячу разів, і слова, вимовлені низьким монотонним голосом батька, тепер оживають в історії, яку будує її розум.