За допомогою цього методу й великої кількості доступних писемних пам’яток античності ми змогли проаналізувати історію інтроспекції в Давній Греції. Узяли всі книги в хронологічному порядку, виміряли близькість кожного слова до концепту інтроспекції, вивели середні показники й продемонстрували, що її повільний розвиток починається в давніх текстах Гомера — «Іліаді» та «Одіссеї». А далі протягом шести століть до нашої ери разом із розростанням давньогрецької культури показники стрімко збільшуються майже в п’ять разів, а тексти підбираються все ближче й ближче до аналізованого поняття.

Одна з переваг цієї об’єктивної методики — можливість перевірити, чи простежуються аналогічні результати в іншій, незалежній традиції. Ми повторили аналіз для юдейсько-християнських книг і отримали практично ту саму модель: поступовий рух до поняття інтроспекції в Старому Заповіті й стрімка активізація цього процесу в Новому Заповіті. Пік самоаналізу припадає на писання Святого Августина (IV століття нашої ери)[64].

Це дуже важливий результат, тому що інтелектуали часто вважають Святого Августина одним з основоположників самоаналізу, а деякі — навіть батьком сучасної психології. Отже, наш об’єктивний, кількісний і неймовірно швидкий алгоритм здатен уловити вагомі висновки, закорінені в тривалій традиції досліджень.

Важливо, що, перетворивши свою цікавість на об’єктивну науку, ми дістали змогу узагальнити й перенести цю ідею в цілу низку різних сфер. Запропонований метод висвітлив деякі аспекти минулого людської свідомості, тож, мабуть, найскладнішим із потенційних завдань буде націлити його на її майбутнє.

Чи здатні сказані сьогодні слова розповісти, де опиниться наш розум через кілька місяців, а то й років? Багато людей носять девайси із сенсорами, що визначають пульс, дихання й генетичні схильності, сподіваючись, що ця інформація допоможе запобігти хворобам. Чи можна, відстежуючи й аналізуючи слова, які ми кажемо, пишемо чи твітимо, аналогічно спрогнозувати, коли щось погане трапиться з нашим розумом?

Щоб з’ясувати це, Ґільєрмо Сеччі зібрав групу психіатрів і дослідників у галузі комп’ютерних наук із Нью-Йорка, Бразилії та Аргентини (жартівлива назва — «Армія Бранкалеоне»[65]) у «АйБіЕм Ватсон»[66].

Ми проаналізували записи мовлення тридцяти чотирьох молодих людей із високим ризиком розвитку шизофренії, щоб зрозуміти, чи можуть особливості мовлення в день проведення досліду передбачити початок захворювання в трирічній перспективі.

Виявилося, що семантичної інформації замало, щоб спрогнозувати майбутній устрій розуму. І ми цього очікували. Один із симптомів, притаманних шизофренії, — неорганізованість мовлення. Отже, важливо не що говорять учасники, а як. Якщо точніше, то визначальну роль відіграє не семантична категорія слів, а те, як швидко й далеко в ході невимушеної розмови людина перестрибує з однієї категорії на іншу. Тому для оцінювання стабільності використання в мовленні слів однієї семантичної групи ми створили показник, який назвали семантичною зв’язністю.

Алгоритм, побудований на семантичній зв’язності, майже з ідеальною ймовірністю визначив, у кого з тридцяти чотирьох учасників розвинеться психоз, а в кого — ні. Такої точності не дає жоден із наявних клінічних методів. Але це тільки попереднє дослідження на відносно малій групі, яке слід повторити на більшій вибірці, щоб відкалібрувати його ефективність і встановити найбільш сприятливі умови (обсяг мовлення, усна чи письмова форма, структурована чи вільна бесіда…).

У 2016 році мене запросили розповісти про це дослідження на конференції TED.

Готуючись до виступу, я дуже чітко пригадав день, коли побачив довгу низку твітів Поло, одного з моїх студентів у Буенос-Айресі, який на той час жив у Нью-Йорку. Ці записи мене зачепили. Не знаю, чим саме: він нічого не казав прямо. Але інтуїція запевнила мене, що щось не так. Я взяв телефон і подзвонив Поло — він дійсно погано почувався.

І саме той факт, що, читаючи між рядків, я відчув його стан, сильно йому допоміг. Навіть більше: як на мене, найважливіше в цьому дослідженні те, що ми наближаємося до розуміння, як перетворити на алгоритми свої інтуїтивні здогади. Можливо, завдяки цьому в майбутньому з’явиться абсолютно інший підхід до психічного здоров’я на базі автоматичного, об’єктивного й квантитативного аналізу слів, які ми говоримо чи пишемо.

Сьогодні Фройд уже не працював би наосліп. Існують інструменти, які проникають у свідомі й несвідомі думки пацієнтів у вегетативному стані й немовлят. Ми можемо дізнатися, що сниться людині. Невже скоро з’явиться опція запису снів і їх візуалізації після пробудження, щоб відтворити все, що раніше зникало безповоротно?

Читати чужі думки, розшифровуючи психічні стани з відповідних церебральних показників, — те саме, що підслуховувати розмови, зламувати паролі й втручатися в приватне життя людини. У цієї можливості є не лише позитивні наслідки, а й ризики та загрози[67]. Що-що, а наші думки — точно приватна сфера. Можливо, скоро це зміниться.

Роздільна здатність сучасних інструментів обмежена й дозволяє визначати тільки окремі фрагменти мислення. У досить близькому майбутньому ми зможемо записувати й зчитувати відчуття безпосередньо з біологічного субстрату, який їх виробляє, — мозку. А ще, майже без сумніву, — спостерігати за вмістом найглибших і найвіддаленіших закапелків несвідомого.

Здається, що цей шлях нескінченний і залежить лише від удосконалення технологій. Невже нам це вдасться? Чи існує ліміт здатності вивчати свої й чужі думки? Ми знаємо, що існують природні межі людського пізнання. Незалежно від технології не вийде комунікувати з більшою швидкістю, ніж швидкість світла. Ані отримати абсолютно точну інформацію про частинку, навіть її місцезнаходження й швидкість відповідно до законів квантової механіки. Ані потрапити до чорної діри, а точніше — покинути її. Це не тимчасові проблеми через нестачу потрібних інструментів. Якщо сучасні напрацювання фізики точні, то жоден технологічний розвиток не допоможе подолати ці обмеження. Чи з’явиться аналогічний ліміт у вивченні людського мислення?

Я, як і моя подруга й колега, шведський філософ Катінка Еверс, вважаю, що природний ліміт досліджень людського розуму існує. Пригоди наукового пошуку дають нам дуже багато інформації, а часом і прозрінь, як у випадку з пацієнтами у вегетативному стані. Проте ймовірність того, що існує внутрішній ліміт вивчення думки, який не залежить від технічної досконалості інструментів, досить висока.

Побутує дві філософські концепції, які підштовхують до думки про наявність обмежень здатності вивчати себе. Перша ідея полягає в тому, що кожна думка унікальна й ніколи не повторюється. У філософії існує протиставлення знака-типу (поняття, абстрактний об’єкт) і знака-екземпляра (реалізація, матеріальне вираження). Людина може двічі подумати про того самого собаку, але навіть на тому ж місці й у тому ж ракурсі все одно вийде дві різні думки. Друге філософське заперечення виростає з принципу всезагальних відмінностей, який сформулював Лейбніц: суб’єкт завжди хоч чимось унікальний і відмінний від інших. Коли дослідник максимально докладно розшифровує психіку іншої людини, він усе одно робить це з власної перспективи, додаючи суб’єктивних нюансів. Отже, у розумі людини існує ділянка непроникної приватності. Можливо, у майбутньому вона стане геть крихітною, але ніколи не зникне зовсім. Якщо хтось повністю осягне вміст розуму іншої людини, він перетвориться на ту людину. Двоє зіллються й стануть одним.