Чи правда, що з віком стає важче опановувати нове, наприклад мову чи гру на музичному інструменті? Чому музика одним дається легко, а від інших вимагає великих зусиль? Чому всі природно опановують мову, але мають труднощі з математикою? Чому вивчити одні предмети дуже складно, а інші — неймовірно легко?

У цьому розділі ми запливемо в моря історії педагогіки, зусиль і майстерності, дізнаємося більше про мнемонічні техніки, кардинальні церебральні трансформації під час опанування читання й передумови змін у мозку.

Платон розповідає про прогулянку Афінами в V столітті до нашої ери, під час якої Сократ і Менон захоплено обговорювали майстерність. Чи можливо її навчитися? Якщо так, то як? У розпалі дискусії Сократ висловлює унікальну думку: майстерності не можна навчитися. Навіть більше: не існує речей, яких можна навчитися. Кожен із нас уже володіє всіма знаннями. А тому вчитися насправді означає відновлювати пам’ять[68]. Це чудове й сміливе припущення втілилося в різних формах сократичного навчання в тисячах класів по всьому світу.

Дивно. Видатний мудрець античності засумнівався в інтуїтивному розумінні освіти. Для нього навчати означає не передавати інформацію, а допомагати учням пробудити й висловити знання, які вони вже мають.

Це головна теза вчення Сократа. Він вважав, що за народження одна з безлічі душ, які блукають у володіннях богів, повертається на землю й входить у новонароджене тіло. Дорогою вона перетинає річку Лету й забуває все, що знала. Усе починається із забуття. Життєвий шлях і шлях педагогіки — це безперервні спроби пригадати знання, втрачені в Леті.

Сократ переконує Менона, що навіть найтемнішому рабові доступні секрети майстерності й найскладніші елементи математики та геометрії. І коли співрозмовник скептично сприймає таку тезу, філософ несподівано пропонує розв’язати суперечку за допомогою експерименту.

Менон кличе одного з рабів, який несподівано стає головним героєм переломного моменту в історії освіти. Сократ малює на піску квадрат і засипає раба лавиною запитань. І якщо давні математичні праці містять рафіновані й детально розроблені досягнення грецької думки, то відповіді раба Менона — концентрація інтуїтивних уявлень і пересічного мислення цього періоду.

У першій важливій частині діалогу Сократ питає: «Як змінити довжину сторони квадрата, щоб його площа збільшилася удвічі?» Не занурюйтеся в складні розрахунки, а відповідайте швидко й навгад. Так само вчинив раб, коли сказав: «Збільшити сторону вдвічі». Тоді Сократ намалював на піску новий квадрат, і раб побачив, що в ньому вмістилися чотири квадрати, ідентичні першому.

Так раб зрозумів, що, подвоївши сторону квадрата, він збільшує площу в чотири рази. А Сократ продовжує гру в запитання й відповіді. У процесі раб відповідає, виходячи з того, що вже знає, і висловлює інтуїтивні геометричні принципи. Він уміє вчитися на власних помилках і виправляти їх.

Наприкінці діалогу Сократ малює на піску ще один квадрат, сторона якого дорівнює діагоналі першого.

І раб на власні очі бачить, що новий квадрат складається з чотирьох трикутників, а перший — із двох.

— Ти згоден, що це сторона квадрата, площа якого вдвічі більша за площу першого? — запитав Сократ.

Раб відповідає ствердно, а отже, схематично розуміє суть теореми Піфагора: квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів.

Діалог закінчується тим, що раб, просто відповідаючи на запитання, доходить до розуміння однієї з найважливіших теорем західної культури.

— То як, Меноне, раб хоч раз висловив думку, що йому не належала? — питає Сократ.

— Ні, — відповідає Менон.

▶ Психолог і освітянин Антоніо Баттро зрозумів, що цей діалог — матеріал для безпрецедентного дослідження, чи існують інтуїтивні здогадки, які не змінилися за століття й тисячоліття. Я й моя магістрантка Андреа Ґолдін узялися за це завдання, повторили запитання Сократа дітям, підліткам і дорослим і виявили, що, хоча минуло близько двох із половиною тисяч років, вони відповідали майже ідентично. Ми дуже схожі на давніх греків[69], розуміємо те саме, що й вони, і робимо аналогічні помилки. Отже, існують шаблони мислення, настільки вкорінені в людську природу, що залишаються незмінними в різних епохах і культурах.

І неважливо, чи справді цей діалог колись відбувся. Можливо, це лише мисленнєва симуляція Сократа чи Платона. Ми довели, що діалог міг відбутися справді майже дослівно. Навіть через два з половиною тисячоліття люди відповідали на запитання так само, як раб.

Під час цього експерименту мною керувало бажання заглибитися в історію людської думки й перевірити гіпотезу, що студенти Південної Америки чи будь-якого регіону Землі у ХХІ столітті висловлюють ті самі примітивні математичні уявлення, що й афіняни в V столітті до нашої ери.

У Андреа була своя мета. Вона хотіла зрозуміти, як наука може вдосконалити освіту (і заразила цим прагненням мене). Тому в ході експерименту Андреа досліджувала зовсім іншу проблему: чи справді діалог такий ефективний, як нам здається? Чи можна успішно вчитися, відповідаючи на запитання?

▶ Андреа запропонувала після закінчення діалогу показати кожному учасникові новий квадрат інших кольору та розміру й попросити створити квадрат з удвічі більшою площею. Мені здалося, що повторити щойно вивчене — надто просте завдання. Я запропонував ускладнити перевірку. Чи зможуть вони перенести правило на інші фігури, наприклад трикутник? Чи зможуть намалювати квадрат з удвічі меншою площею?

На щастя, Андреа наполягла на своєму. І її припущення підтвердилося: значна частина учасників, майже половина, провалила найпростіший тест. Вони не змогли відтворити щойно вивчену інформацію. Що трапилося?

Про першу можливу відповідь у цій книзі вже йшлося: мозок часто володіє інформацією, але не може її виразити. Наче слово, яке крутиться на язиці. Тому, можливо, мозок ефективно засвоїв інформацію з діалогу, але у формі, яка не дозволяє її використовувати й виражати.

Цей механізм допоможе зрозуміти приклад із буденного життя. Людина багато разів їздить кудись на пасажирському сидінні. Одного дня їй доводиться сісти за кермо й рушити звичним маршрутом, але виявляється, що вона не знає, як туди дістатися. Проблема не в тому, що пасажир не бачив, куди їде, чи був неуважним. Просто запам’ятовування вимагає практики. Ось центральний аргумент проблеми навчання: одна річ — засвоїти знання per se, а зовсім інша — могти їх застосовувати. Другий приклад візьмемо зі сфери практичних умінь — гри на гітарі. Ми спостерігаємо за вчителькою, чітко бачимо, як вона розташовує пальці, щоб зіграти акорд, але, коли черга доходить до нас, не можемо повторити це.

Аналіз сократичного діалогу демонструє, що активна практика потрібна не тільки для розвитку вмінь (гра на інструменті, читання, їзда на велосипеді), а й для теоретичного навчання. Проте існує критична відмінність. Якщо з гітарою ми одразу розуміємо, що мало просто спостерігати, то під час вивчення теоретичних понять учитель та учень впевнені: докладного пояснення достатньо, щоб без проблем засвоїти якесь твердження. Це ілюзія. Щоб вивчити поняття, потрібно не менше ретельної практики, ніж для сліпого друку[70].

Наше подальше вивчення діалогу «Менон» перетворилося на педагогічну катастрофу. Сократичний метод приносить учителеві багато радості. Відповіді учнів свідчать про високу успішність. Але коли клас пише контрольну, результати вже не такі райдужні. Як на мене, існують дві причини провалу навчального процесу: нестача практичного відпрацювання засвоєних знань і концентрація уваги на фрагментах уже відомих фактів, а не на способах комбінації, що творять нові знання. Ми вже пробіглися першим твердженням і на наступних сторінках розглянемо його докладніше. А для ілюстрації другого наведемо лаконічний приклад з освітньої практики.