Коли ми знаємо більш ніж одну мову, змінюється анатомія мозку. Щільність білої речовини (кількість зв’язків між нейронами) у передній поясній корі білінгвів більша, ніж у монолінгвів. Цей ефект виникає не тільки тоді, коли дві мови вивчають у дитинстві. Його виявляють у людей, які стали білінгвами пізніше. Ущільнення білої речовини особливо корисне в похилому віці, оскільки цілісність нейронних зв’язків є визначальною складовою когнітивного резерву. Цей факт пояснює, чому білінгви, незважаючи на вік, соціально-економічне становище й інші релевантні фактори, рідше страждають на старечу деменцію.

Отже, дослідження білінгвізму руйнують два міфи: розвиток мови в таких дітей не сповільнюється й одна людина може досхочу чергувати мови, якими з ними говорить. І це ще не все: вплив білінгвізму не обмежується лінгвальною сферою, оскільки ці навички допомагають у розвитку когнітивного контролю. Білінгвізм дозволяє дитині керувати власними думками, стати господарем свого життя. Ця здатність позитивно впливає на соціальну інтеграцію, здоров’я та подальший розвиток малюка. Мабуть, нам варто популяризувати білінгвізм. Це простий, корисний і надійний спосіб стимуляції когнітивного розвитку, який дає фору багатьом дорожчим, але менш ефективним методикам.

Діти відмалечку володіють витонченим механізмом пошуку й структурування знань. Кожен у дитинстві був дослідником[14], і не просто через жадобу пізнання, прагнення розламати речі, щоб зрозуміти, як вони працюють (чи працювали), і безкінечні надокучливі «чому?», адресовані дорослим. Є й інша, неврологічна причина. Ми були маленькими науковцями завдяки методу, який використовували для пізнання світу.

Сила науки полягає в здатності будувати теорії на підставі обмежених і неоднозначних даних. Досліджуючи мізерні залишки світла мертвих зірок, космологи розробили годящу теорію походження Всесвіту. Науковий метод особливо ефективний, коли ми проводимо точний експеримент, який розмежовує різні теорії. У дітей до цього вроджений хист.

Гра з кнопками (натискати на кнопки, ключі чи вимикачі) та функціями (світло, звук, рух) — це маленький усесвіт. Граючись, діти здійснюють маніпуляції, які розкривають таємниці й виявляють причинно-наслідкові закономірності цього всесвіту. Гратися означає досліджувати.

Що менше дитина впевнена в правилах, то активніше їх досліджує. Коли малеча стикається з незрозумілим простим механізмом, вона інтуїтивно вибирає найефективнішу для виявлення його сутності тактику. Дуже схоже на чіткість наукового методу: дослідження й методичний пошук, які відкривають і уточнюють причинно-наслідкові зв’язки у всесвіті.

Природне знайомство з наукою йде навіть далі: на підставі найбільш правдоподібного пояснення отриманих даних діти будують теорії та моделі.

▶ Існує багато прикладів, але найвишуканішим є експеримент Ендрю Мельтцоффа (знову!) у 1988 році. Відбувався він так: до кімнати заходив актор і сідав перед коробкою з великою пластиковою кнопкою. Він натискав на неї головою — і, наче за виграшу в слот-машині, звучали фанфари й блимало кольорове світло. Потім однорічну дитину, яка спостерігала за цим, на колінах матері садили перед тим самим пристроєм. І вона без жодних підказок нахиляла тулуб уперед і натискала кнопку головою.

Що сталося: малюк просто імітував дії актора чи виявив причинно-наслідковий зв’язок між кнопкою й світлом? Для з’ясування цього знадобився новий експеримент, який через чотирнадцять років запропонував угорський науковець Дьордь Ґерґей. Мельтцофф вважав, що, натискаючи на кнопку головою, дитина імітує дію дорослого. У Ґерґея була сміливіша й цікавіша ідея. Діти усвідомлюють, що доросла людина розумна, а тому логічно міркують: якщо вона не натиснула кнопку рукою, що було б нормально, то натискати її головою — обов’язкова умова.

▶ Ця смілива теорія припускає, що умовиводи немовлят набагато складніші й базуються на теорії, як працюють речі та люди. Але як визначити такі міркування, якщо дитина ще не говорить? Ґерґей запропонував просту й вишукану відповідь на підставі аналогічної ситуації в щоденному житті. Коли людина несе багато сумок, то відчиняє клямку дверей ліктем. Кожен розуміє, що на клямку слід натискати рукою, але в цієї людини не було вибору. Що станеться, якщо ми відтворимо цю ідею в експерименті Мельтцоффа?

Актор, руки якого зайняті сумками, приходить і натискає кнопку головою. Якщо діти просто імітують його поведінку, то зроблять те саме. Але якщо вони здатні логічно мислити, то зрозуміють: актор використовує голову, тому що його руки зайняті, а їм, щоб увімкнути кольорове світло й звуки, достатньо натиснути кнопку будь-якою частиною тіла.

Експеримент провели. Немовля спостерігало, як актор із пакетами в руках активував кнопку головою. Коли малюка на колінах у матері посадили перед кнопкою, він натиснув на неї руками. І перед тим та сама дитина, бачивши актора в аналогічній ситуації з порожніми руками, активувала кнопку головою.

Однорічні діти будують теорії про те, як працюють речі, виходячи зі своїх спостережень. І серед цих спостережень перебуває й осягнення точки зору іншої людини: що вона знає й не знає, що може й не може зробити. Інакше кажучи, діти пробують себе в науці.

Ми розпочали цей розділ з аргументів емпіриків, які стверджували, що будь-яке логічне та абстрактне мислення з’являється після засвоєння мови. Проте переконалися, що новонароджені вже в перші дні формують складні абстрактні концепти, мають математичні поняття й виявляють певне розуміння мови. А кількамісячні діти демонструють складні логічні міркування. Зараз ми побачимо, що маленькі діти, іще не вміючи говорити, здатні формувати поняття моралі, які є наріжним каменем соціальної взаємодії.

Немовлята не можуть висловити досить складних понять про добро, зло, справедливість, власність, крадіжку й покарання, тому що їхня «диспетчерська вежа» (ланцюги в префронтальній корі) ще не сформована остаточно. Як математичні й лінгвістичні уявлення, розмаїття моральних понять у їхній психіці приховано за нездатністю дітей їх проявити.

▶ Карен Вінн провела простий, але приголомшливий експеримент, що мав на меті продемонструвати моральні судження немовлят, за допомогою театру маріонеток із трьома персонажами: трикутником, квадратом і кругом. Під час експерименту трикутник намагається піднятися на гору. Час від часу він скочується вниз і знову починає підйом. Це створює однозначне враження, що трикутник має мету (видертися на вершину) і важко її добувається. Звісно, трикутник не може чогось хотіти, ми приписуємо йому переконання мимоволі, коли вигадуємо оповідь, яка трактує побачене.

Посеред дії з’являється квадрат, який зумисне штовхає трикутник, і той падає вниз. Доросла людина вважає квадрат підлим. Сцена повторюється з іншими умовами. Коли трикутник підіймається, з’являється круг і допомагає йому піднятися. Круг здається нам благородним і люб’язним.

Щоб сприймати круги добрими, а квадрати поганими, потрібен наратив, який автоматично з’являється в дорослих і, по-перше, приписує кожному об’єкту певні наміри, а по-друге, робить на їх підставі висновки про моральні характеристики кожного персонажа.

Ми, люди, приписуємо наміри не тільки іншим людям, а й рослинам (соняшники тягнуться до сонця), абстрактним соціальним конструктам (історія мене проковтне, ринок карає інвесторів), теологічним сутностям (як Бог дасть) і пристроям (клята пральна машинка). Наша здатність вигадувати теорії та перетворювати інформацію на оповідь — джерело будь-якого вимислу. Завдяки їй ми плачемо через події на екрані (хіба не дивно плакати просто через миготіння маленьких пікселів?) або знищуємо блокпости на айпаді, наче в окопах Західного фронту під час Першої світової війни.

У ляльковій виставі Вінн є тільки трикутник, круг і квадрат, але ми бачимо особу в біді, добродійника, який допомагає, і поганця, що заважає досягненню мети. Це означає, що ми, дорослі, схильні автоматично приписувати об’єктам моральні якості. Та чи відбувається цей абстрактний мисленнєвий процес у шестимісячних немовлят? Чи виникають у них моральні припущення? Запитати не вийде, тому що говорити вони ще не вміють, але логічно вивести існування цього наративу, спостерігаючи, кому немовлята віддають перевагу, можливо. Пошук сполучної ланки між тим, що ми хочемо дізнатися (чи виникають у немовлят моральні поняття?), і тим, що можемо виміряти (які об’єкти вони виберуть?), — головний секрет науки.