Організатор пояснює правила. Анна отримує п’ятдесят доларів. Це подарунок. У неї є один-єдиний хід — визначити, як розділити гроші з іншою людиною, яка ніколи не дізнається про її рішення. Як учинить жінка?
Люди бувають різні: від альтруїстів, які чесно ділять гроші, до егоїстів, що залишають усю суму собі. Ця на перший погляд примітивна гра дістала назву «Диктатор» і стала підставою для зближення економіки й психології. Її результати досить несподівані: більшість людей не забирають максимальну суму й діляться частиною фішок, навіть коли дія відбувається в темній кімнаті, а рішення диктатора ніяк не фіксують. Щедрість пропозицій залежить від численних змінних, і вони окреслюють межі нашої схильності ділитися.
Ось кілька закономірностей. Жінки щедріші й віддають більше фішок незалежно від їхньої цінності. Натомість чоловіки не настільки щедрі й стають ще скупішими, якщо цінність фішок зростає. Також люди діляться частіше, коли за ними спостерігають. Навіть окоподібні зображення на екрані в кімнаті, де гравці роблять вибір, стимулюють їх віддавати більше фішок. Це демонструє, що мінімальні й неявні соціальні стимули впливають на нашу поведінку в суспільстві. Імена теж важливі. Граючи з незнайомими людьми, яких вони не бачать, диктатори щедріші, коли знають ім’я отримувача. А пояснення умов гри за допомогою ринкового поділу на покупців і продавців підживлює егоїстичну поведінку. Національність і приваблива зовнішність також впливають на щедрість, але в складніший спосіб. У ґрунтовному дослідженні, проведеному в Ізраїлі, Урі Ґнізі показав, що в грі «Довіра», яка передбачала двосторонні переговори, учасники передавали більше грошей отримувачам-ашкеназі[38], ніж вихідцям зі Сходу. Закономірність зберігалася, навіть якщо донор мав східне коріння, тобто він дискримінував групу, до якої належав сам. А от у грі «Диктатор» учасники однаково ділилися з отримувачами з обох народностей. Ґнізі інтерпретував це як результат етнічних стереотипів (переконання, що деяким групам не слід довіряти), а не вродженої схильності дискримінувати (автоматичного бажання завдати шкоди чи давати менше окремим групам). Привабливість теж неоднозначно впливає на бажання ділитися. Симпатичні учасники отримують більше, але на це істотно впливають конкретні умови гри. Одне дослідження виявило, що ефект від зовнішності сильніший, коли диктатор не просто бачить, а й чує отримувача. І це ще далеко не все. Існує незліченна кількість змінних, від дуже заплутаних соціальних і культурних конструктів до елементарних штучних мотивів, які передбачувано визначають, як ми поділимося з іншими. Зазвичай неусвідомлено.
▶ Єва грає в іншу гру. Вона теж починається з подарунка в п’ятдесят доларів, якими добровільно можна поділитися з незнайомкою Лорою. У цій грі організатори потроюють суму, яку Єва дає Лорі. Наприклад, якщо Єва віддасть Лорі двадцять доларів, то в першої залишиться тридцять, а друга отримає шістдесят. Якщо вона віддасть усю суму, то не матиме нічого, а Лора отримає сто п’ятдесят. Водночас, коли Лорі дають гроші, вона має визначити, як поділитися ними з Євою. Якби двоє гравців могли домовитися, найвигідніша стратегія виглядала б так: Єва віддає всі гроші, а Лора ділить їх навпіл. Тоді кожна отримала б по сімдесят п’ять доларів. Але проблема в тому, що гравці між собою не знайомі й не мають змоги домовитися. Це випробування довіри. Якщо Єва вирішує, що Лорі можна довіряти й та буде щедрою навзаєм, то віддасть їй усю суму. Якщо вважає Лору скупою, то не ділиться зовсім. Якщо ж, як і більшість із нас, Єва вагається, вона чинить мудро: залишає невелику частину собі, щоб перестрахуватися, а решту віддає, прийнявши суспільний ризик.
Ця гра називається «Довіра», і вона нагадує про те, про що ми вже говорили, розглядаючи явище оптимізму, — переваги й ризики довіри. Існує багато життєвих ситуацій, у яких ми виграли, тому що сильніше довіряли іншим і співпрацювали з ними. Навіть більше: недовіра може дорого коштувати не тільки у фінансових рішеннях, а й у соціальних, наприклад у романтичних стосунках.
Вивчення довіри у форматі гри чи експерименту дозволяє докладно дослідити, що змушує нас вірити іншим. Деякі особливості ми вже вгадали. Наприклад, багато гравців під час експерименту зберігають розумний баланс між довірою й самозахистом. Зазвичай перший учасник пропонує приблизно половину суми. Рівень довіри до іншого залежить від нашої схожості: акценту, зовнішності, раси тощо. Це знову капості поверхневої моралі. Також на пропозицію гравця впливає величина суми на кону. Людина, яка охоче віддасть половину з десяти доларів, не завжди готова поділити навпіл десять тисяч. У довіри є своя межа.
▶ У ще одному варіанті такої гри, який називається «Ультиматум», перший гравець знову розподіляє суму, яку отримав. Другий — приймає або відхиляє пропозицію. І якщо він відмовився, обоє не отримають ані копійки. Це означає, що першому гравцеві потрібно знайти точку справедливого балансу. Зазвичай це трохи більше, ніж нічого, і трохи менше, ніж половина суми. Інакше прогрáють обоє.
Антрополог Джозеф Генрік у пошуках того, що він називає homo economicus, з’їздив із цією грою до п’ятнадцяти невеликих общин у віддалених куточках планети й виявив, що культура встановлює досить чіткі правила для рішень такого типу. Наприклад, серед народностей ау й ґнау в Папуа — Новій Гвінеї значна частина учасників пропонували другому гравцеві більше, ніж половину отриманого, — небачена для інших культур щедрість. І що навіть дивніше, зазвичай другий учасник відхиляв пропозицію. Якийсь абсурд. Так здається, доки ви не познайомитеся з традиціями цих меланезійських племен. Згідно з неписаними правилами, прийнявши подарунок, навіть несподіваний, людина суворо зобов’язана відплатити за нього колись у майбутньому. Інакше кажучи, узяти подарунок — це наче взяти своєрідну іпотеку[39].
Два широкомасштабні дослідження (одне — у Швеції, друге — у США) за участі монозиготних (однакових) і дизиготних близнюків (двійнят, у яких геноми різняться, як у звичайних братів і сестер) показали, що індивідуальні особливості щедрості в грі «Довіра» частково закладені генетично. Якщо один із ідентичних близнюків демонструє незвичну щедрість, то другий теж так зробить. І навпаки, якщо один вирішує залишити собі всі гроші, цього варто очікувати й від другого. Такий зв’язок набагато слабше виявився в дизиготних двійнят, тож припускати, що схожі рішення — просто результат спільного життя, немає підстав. Зрозуміло, що цей висновок не суперечить попереднім фактам і здогадам, зокрема щодо впливу соціальних і культурних відмінностей на поведінку за співпраці; він тільки демонструє, що це не єдині фактори, які впливають на щедрість.
Пошуки генетичних слідів схильності довіряти й співпрацювати зачіпають дещо дражливе питання. Які хімічні, гормональні й нейронні стани створюють передумови для довіри іншим людям? Як і з нюховими вподобаннями, вивчення хімії співпраці почали з досліджень тварин. Науковці виявили ймовірного хімічного кандидата — окситоцин — гормон, що змінює активність мозку й відіграє ключову роль у схильності будувати соціальні зв’язки. Коли гравець вдихає окситоцин, він демонструє в «Довірі» набагато більшу щедрість, ніж той, хто вдихнув плацебо.
Окситоцин визначає материнську поведінку. Під час пологів його головна функція — активувати скорочення матки, і це виявляється в етимології слова (від грецьких oxys — швидкий і tokos — народження). Також він виділяється за смоктання сосків і полегшує годування грудьми. Окситоцин готує не тільки тіло, а й характер жінки до великого подвигу материнства. Якщо вівці, яка ще жодного разу не котилася, увести окситоцин, вона почне опікати чужих ягнят, як своїх, і стане чудовою матір’ю. І навпаки, якщо матері-вівці вводити речовини, які блокують дію окситоцину, вона втрачає материнський інстинкт і не піклується про нащадків. Отже, спочатку окситоцин визначили як гормон материнської любові та й усієї любові загалом.
