Один із канонічних етичних принципів — деонтологія (від грецького deon — повинність, обов’язок) — проголошує, що не наслідки, а сутність дії визначає її моральність. Інакше кажучи, окремі вчинки об’єктивно погані незалежно від результатів, до яких вони спричиняться.

Інший етичний принцип — утилітаризм: роби певні вчинки, щоб примножувати колективне благо. Людина, яка переводить стрілку, штовхає чоловіка чи розтинає хворого на грип, діє відповідно до принципу утилітаризму. А той, хто утримується від кожного з цих учинків, виходить із деонтологічного принципу[35].

Зовсім мало людей належать до одного з екстремумів. Кожен знаходить свою точку рівноваги. Якщо дія для порятунку більшості надто жахлива, ви´грає деонтологія. Якщо максимізувати загальне благо (наприклад, не п’ять, а мільйон врятованих), на перший план вийде утилітаризм. Якщо нам покажуть обличчя, очі чи ім’я людини, якою треба пожертвувати заради більшості, особливо якщо це дитина, близький чи хтось симпатичний, знову переважить деонтологія.

Перегони між утилітаристом і деонтологом відбуваються у двох різних мозкових центрах. Емоційні аргументи фіксуються в центральній частині лобової кори, а докази на користь прагматичного підходу — у бічній.

Ми можемо втрутитися в ці мозкові системи, щоб пригнітити свою емоційну компоненту й стимулювати утилітаризм, так само як змінювали активність частини мозку, що відповідає за модель психіки. Видатні лідери, наприклад Черчилль, зазвичай розвивають засоби й методи приглушення власних почуттів і мислять абстрактно.

Здатність співпереживати так само іноді призводить до несправедливих учинків. З утилітарного й егалітарного погляду для здійснення правосуддя, освіти й політики людині необхідно відокремитися від емоційних міркувань, як і чинив Черчилль. Емпатія — фундаментальна чеснота, завдяки якій ми турбуємося про співгромадян, але вона безсила, коли наша мета — діяти задля загального блага без привілеїв і винятків.

У щоденному житті існують дуже прості способи посилити ту чи іншу систему. Ефектний метод успішно застосував мій каталонський друг Альберт Коста. Він зазначає, що розумове напруження під час спілкування іншою мовою переводить людину в режим мозкової активності, коли домінують контрольні механізми. А це центральна частина лобової кори, яка керує прагматичною й раціональною системою мозку. Якщо це правда, то людина може змінювати свої етичні принципи й установки залежно від мови, якою розмовляє. На практиці так і сталося.

Альберт Коста продемонстрував, що носії іспанської стають більш прагматичними, коли говорять англійською. Тобто якщо іспанцям розповісти про дилему з чоловіком на мості іноземною мовою, у багатьох зросте бажання його штовхнути. Те саме відбувається з носіями англійської: вони теж стають більш прагматичними, розглядаючи дилему іспанською. Людині, для якої рідна мова англійська, легше штовхнути чоловіка іспанською.

Висновки Альберта гумористичні, але в них однозначно є зерно правди. Боротьба між утилітаризмом та емоціями стосується не тільки абстрактних дилем. Насправді ці дві системи незмінно виявляються в будь-яких розмірковуваннях. І бурхливіше, ніж деінде, це відбувається біля домашнього вогнища. З тими, кого найбільше любимо, ми агресивніші, іноді аж несамовиті й безжальні. Дивний парадокс любові. Ми віримо в щирі й неупереджені стосунки, але стикаємося з величезними очікуваннями, ревністю, апатією, болем, а іноді й ірраціональним гнівом. Сварка між закоханими, яка здається нестерпною учасникам, дріб’язкова, навіть сміховинна для стороннього спостерігача. Чому вони лаються через таку дурницю? Чому хтось не може просто поступитися, щоб дійти компромісу? Розгадка в тому, що обговорення не прагматичне, а примхливо-деонтологічне. Деонтологічний поріг стрімко падає, і ми вже не поступимося навіть дрібницею задля рішення, яке знизить градус пристрастей. Звісно, було б краще поводитися більш раціонально. Але як? І Альберт жартівливо-серйозно пропонує нам наступного разу у сварці з коханою людиною перейти на іспанську чи будь-яку іншу іноземну мову. Суперечка зміститься в більш раціональну площину без грубої лайки.

Моральну рівновагу зберігати важко. У багатьох ситуаціях для прагматичних, утилітарних учинків потрібно відмежуватися від сильних, емоційно забарвлених переконань. Це означає (найчастіше неявно) встановити цінність питань, які з точки зору деонтології неможливо раціоналізувати й перетворити на цифри.

Щоб це продемонструвати, проведемо мисленнєвий експеримент. Уявіть, що ви за кермом і запізнюєтеся на важливу зустріч. Перетнувши залізничний переїзд, несподівано розумієте, що попереджувальні знаки не працюють. На щастя, коли ви його проїхали, потяга не було, але зрозуміло, що за такого інтенсивного дорожнього руху якась автівка зіткнеться з поїздом і, ймовірно, будуть жертви. Ви набираєте 911, щоб повідомити про поломку, і раптом розумієте: якщо не подзвонити, нещасний випадок перекриє рух позаду й зменшить кількість машин на вулицях. Це допоможе вчасно потрапити на роботу. Ви б кинули слухавку й допустили чиюсь смерть, щоб виграти кілька хвилин і встигнути на ділову зустріч? Звісно, ні. Запитання абсурдне.

Тепер уявіть, що вас у машині п’ятеро. Ви єдиний, хто розуміє, що попереджувальні знаки не працюють (можливо, у дитинстві сильно захоплювалися залізничними переїздами). Те саме запитання і та ж відповідь. Навіть якщо ніхто не дізнався б про ваш грішок, ви подзвоните, щоб запобігти нещасному випадку. Неважливо, одна, п’ять, десять чи мільйон людей запізняться — відповідь не зміниться. Безкінечна кількість запізнень не зрівняється з цінністю одного життя. І цей принцип загальний. Більшість людей твердо впевнені, що незалежно від дилеми питання життя і смерті переважує решту факторів.

Проте в житті ми не завжди такі благородні. Попередня дилема здається абсурдною, але про щось схоже роздумують водії й законодавці, що регулюють рух у великих містах.

Лише у Великій Британії щороку через дорожньо-транспортні пригоди гине 1700 людей. І хоча це суттєво нижчий показник, ніж у 1980-х, коли жертв було майже 6000, кількість можна далі зменшувати, наприклад, установивши максимальну швидкість руху 40 км/год. Але все має свою ціну. Ми будемо вдвічі довше добиратися на роботу.

Сюди пасує цитата з книги «Homer Economicus»[36]:

Гомер. Я Сімпсон, хочу до вас записатися.

Місіс Блюменштайн. У нас є місце в групі дебатів.

Гомер. Дебатів, де сперечаються?

Місіс Блюменштайн. Так.

Гомер. Так тобі й треба, негіднице! Це я так тренуюся.

Місіс Блюменштайн. Цьогорічна тема звучить так: «Чи обмежувати швидкість до п’ятдесяти п’яти миль за годину?»

Гомер. П’ятдесяти п’яти? Маячня! Так, кілька людей виживе, зате мільйони запізняться![37]

Якщо не враховувати ситуації, коли висока швидкість дійсно рятує життя, як у разі роботи швидкої допомоги, виявляється, що ми несвідомо зіставляємо час, нагальність, продуктивність, працю, з одного боку, й життя та смерть — з іншого.

Встановлення законів і принципів моралі — основа суспільного договору, і ця важлива тема, безумовно, сягає набагато глибше, ніж визначення церебрального механізму побудови суджень. Інформація про фактори, які роблять людину більш прагматичною, допоможе тим, кому важко поводитися раціонально. Але для аргументації власної етичної позиції користі з неї нуль. Дилеми лише допомагають нам краще пізнати самих себе. Вони дзеркала, що відображають наше мислення й наших демонів, яких краще тримати під контролем і не дозволяти непомітно керувати нашими діями.

▶ Анна сидить на лавці у сквері. Зараз вона зіграє в гру з іншою людиною, довільно обраною з-поміж відвідувачів скверу. Вони не знайомі, не бачать одне одного й не можуть перекинутися жодним словом. Це гра незнайомців.