Щоб дійти цього висновку, ми уявляємо себе на місці Джо, з’ясовуємо, що він знав, і розуміємо, що Джо не хотів скривдити друга. І це ще не все: на думку більшості, він навіть не винен у необережності. Джо — добра людина.

Та сама цукерниця, те саме місце. Пітер бере посудину й насипає в неї трунок замість цукру, тому що хоче вбити свого друга. Він кидає отруту у чай приятеля, але вона не діє, і той іде додому живий-здоровий. У цій ситуації дії Пітера не призвели до небезпечних наслідків. Проте майже всі ми вважаємо, що він учинив дуже погано й заслуговує на осуд. Пітер — лиха людина.

Модель психіки — це результат взаємодії складної системи мозку з надзвичайно важливим центром у правому скронево-тім’яному вузлі. Як можна здогадатися з назви, він перебуває в правій півкулі між скроневою й тім’яною частками, але нічого цікавого в такому розташуванні немає. Сама по собі географія мозку не настільки важлива, але, знаючи, де перебуває певна функціональна одиниця, ми здатні збагнути причинно-наслідкові зв’язки в основі її роботи[33].

Якби хтось на деякий час заглушив наш правий скронево-тім’яний вузол, ми б більше не враховували наміри Джо й Пітера, оцінюючи їхні дії. Без належного функціонування цієї частини мозку людина вважатиме, що перший учинив погано (убив свого друга), а другий — правильно (з його приятелем усе гаразд). На висновки ніяк не вплине ані те, що Джо не знав про отруту замість цукру, ані те, що зловісний задум Пітера зазнав краху випадково. Для таких думок потрібна окрема функція — модель психіки, без якої ми втрачаємо мисленнєву здатність відокремлювати наслідки дії від сукупності намірів, знань і мотивів, які за нею стоять.

Цей приклад, який продемонструвала Ребекка Сакс, слугує аргументом ширшої концепції, що виходить за рамки моделі психіки, моралі й суджень. Він означає, що наш механізм приймання рішень складається із сукупності компонентів, за якими закріплені конкретні функції. І коли з ладу виходить біологічна підтримка цих функцій, наші погляди, думки й судження змінюються до невпізнання.

Якщо узагальнити, то наше уявлення про справедливість — результат не об’єктивного й формального мислення, а конкретного стану мозку[34].

Щоб довести цю концепцію, не потрібні хитромудрі пристрої для стимуляції мозку. Твердження школи юридичного реалізму, що правосуддя — це «те, чим поснідав суддя», досить близьке до реальності. Відсоток позитивних рішень суддів США суттєво знижується впродовж першої половини дня, несподівано зростає після обідньої перерви й знову помітно зменшується під час розгляду кожної наступної справи.

Звісно, це дослідження не враховує численних умов, які змінюються між перервами, на зразок рівня глюкози, утоми або накопиченого стресу. Але воно демонструє, як сильно прості зовнішні чинники, що визначають стан мозку суддів, впливають на результати розгляду справи.

Моральні дилеми — це гіпотетичні максимально гіперболізовані ситуації, які допомагають рефлексувати над засадами нашої моралі. Найвідоміша з них — проблема вагонетки, яка звучить так:

▶ Ви у вагонетці без гальм, що мчить колією, на якій лежать п’ятеро людей. Ви розібралися в механізмі й чудово розумієте, що не існує жодного способу її зупинити, тож вона переїде цих п’ятьох. Але є один варіант: можна перевести стрілку, і вагонетка зверне на іншу колію, де загине тільки одна людина.

Ви переведете стрілку? У Бразилії, Таїланді, Норвегії, Канаді, Аргентині майже кожен — і дорослий, і малий, і ліберал, і консерватор — відповість ствердно. Це наслідок раціонального, прагматичного розрахунку.

Вибір простий: п’ять смертей чи одна? Більшість людей у світі вважають за краще вбити одного й урятувати п’ятьох. Але експерименти показують, що існує меншість, яка вперто вирішує не переводити стрілку.

Суть дилеми — вибір між дією, яка призведе до однієї смерті, чи бездіяльність, яке вб’є п’ятьох. Деякі люди вважають, що доля вже вибрала напрямок, тож не треба гратися в Бога й вирішувати, кому жити, а кому померти, навіть якщо до цього підштовхує математика.

Вони обґрунтують своє рішення тим, що в нас немає права втручатися й заподіювати смерть тому, хто інакше був би живий-здоровий. Кожен по-різному оцінює відповідальність за дію й бездіяльність. Це універсальне етичне уявлення, відображене майже в усіх правових системах.

А зараз інша версія дилеми:

▶ Ви перебуваєте на мосту, з якого бачите вагонетку, що мчить колією, на якій лежать п’ятеро людей. Ви абсолютно впевнені, що зупинити її неможливо, тож вона переїде цих п’ятьох. Але є одна альтернатива. На поруччі моста сидить товстун і спостерігає за ситуацією. Ви точно знаєте: якщо штовхнути його вниз, чоловік помре, але через нього вагонетка зійде з рейок і п’ятеро людей виживуть.

Ви штовхнете його? Тут більшість відповідає заперечно. Ми відчуваємо чітку інстинктивну різницю, ніби саме тіло так вирішило. Ніхто не має права навмисно штовхати людину, щоб урятувати чужі життя. Це положення підтримують каральна й соціальна системи — формальне право й моральний осуд: ні та, ні інша не вважає першу й другу дилему рівнозначними. Але відкинемо цей фактор. Припустімо, нас ніхто не побачить, і єдиний вирок винесе власне сумління. Хто штовхне людину з моста? Хто переведе стрілку? Результати вичерпні й універсальні: навіть на самоті, без чужих поглядів переважна більшість зробить друге, але майже ніхто не наважиться на перше.

У певному сенсі ці дилеми однакові. Щоб визнати це, треба піти проти внутрішнього чуття. Але якщо поглянути на мотивацію і наслідки дій із прагматичної точки зору, то дилеми ідентичні. Ми вирішуємо пожертвувати одним життям заради порятунку п’яти. Або ж дозволяємо вирішувати долі, тому що не відчуваємо морального права втручатися й прирікати на смерть того, кому вона не судилася.

Разом із тим дилеми все-таки дуже різні. Щоб підкреслити різницю між ними, гіперболізуємо ситуацію ще сильніше.

▶ Ви лікар на майже безлюдному острові. Є п’ять пацієнтів, у кожного хворий певний орган, і, якщо його трансплантувати, люди повністю видужають. Без пересаджування всі помруть. До лікарні потрапляє людина з грипом. Ви можете ввести їй анестезію й використати її органи для трансплантації, щоб урятувати п’ятьох інших. Ніхто про це не дізнається, єдиний суддя — ваше власне сумління.

У цій ситуації абсолютна більшість людей, дізнавшись про дилему, не візьмуть органи, щоб урятувати п’ятьох інших, і вважатимуть навіть думку про це аморальною. Тільки кілька радикальних прагматиків виберуть убивство пацієнта з грипом. Мотивація й наслідки третьої дилеми не відрізняються від попередніх двох. Прагматичний лікар чинить раціонально: рятує п’ятьох, коли є вибір між однією смертю й п’ятьма.

У трьох дилемах змінюється лише необхідна дія, яка й робить їх усе більш неприйнятними. У першій — перевести стрілку, у другій — штовхнути іншого, у третій — розрізати людину скальпелем. Переводячи стрілку, людина не здійснює прямого впливу на тіло жертви. Навіть більше: її вчинок здається невинним, це буденна дія, не пов’язана з насильством. А от причинно-наслідковий зв’язок між штовханням чоловіка і його смертю відчутний для наших очей і шлунків. У випадку зі стрілкою залежність тільки умоглядна. Третя дилема йде навіть далі. Ми відчуваємо й розуміємо, що розчленування людини абсолютно неприпустиме.

Перший аргумент (п’ятеро чи один) — прагматичний і раціональний, продиктований моральною настановою на збільшення загального блага й зменшення загального зла. Він однаковий для трьох дилем. Другий інстинктивний та емоційний аргумент продиктований максимою: є дії, які чинити не слід. Вони неприйнятні з точки зору моралі. Якраз дія, необхідна для порятунку п’ятьох життів ціною одного, і розрізняє три дилеми. Щоразу ми практично відчуваємо, як запускаються вирішальні перегони а-ля Тюрінг між емоційними й раціональними аргументами. Ця боротьба, що постійно точиться в кожному з нас, знову й знову повторюється в історії культури, філософії, права й моралі.